Габрієла - Амаду Жоржи (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Протягом деякого часу, поки він слідкував за фліртом Малвіни, страждав, писав, лаявся, грав романтичну роль ошуканого коханця, він навіть не глянув на самотнє вікно. Тепер Жозуе улещав Габрієлу, писав їй вірші, тимчасово повернувшись до римованої поезії, навіть запропонував їй кімнату, бідну за зручностями і комфортом, але багату коханням і мистецтвом. Габрієла усміхалася, їй було приємно слухати Жозуе.
Але того вечора, коли Мелк покарав Малвіну, Жозуе побачив сумне обличчя Глорії, вона вболівала за покарану Малвіну, за те, що Малвіна залишила Жозуе, її гнітила власна самотність. Він написав їй записку і передав її, пройшовши повз вікно Глорії.
За кілька днів, у години, коли нічна тиша огорнула майдан і по своїх будинках розбрелися опівнічники, він увійшов у напівпрочинені важкі двері. Її губи вп'ялися в його губи, руки Глорії обняли худорляві плечі Жозуе і потягнули його до кімнати. Він забув Малвіну, свою вічну, свою невмирущу любов.
А коли благословилось на світ і настав час розлуки,— поки ранкові пташки ще не рушили на рибний базар,— коли вона потяглася до нього жадібними губами для останнього поцілунку цієї вогненно-солодкої ночі, він розповів їй про свої плани: він вийде під руку з нею на вулицю, кине виклик суспільству, вони поселяться вдвох у його кімнатці над кінотеатром «Віторія», так, на них чекає справжня нужда, але нащо їм мільйони, коли є кохання?.. Такого будинку, такого достатку, служниць, парфум і коштовностей він запропонувати не може, він не фазендейро. Він скромний викладач, що одержує мізерну платню. Але кохання...
Глорія перебила його романтичний слововилив:
— Ні, мій друже. Мене це не влаштує.
Вона прагнула того й іншого: і кохання, і комфорту, і Жозуе, і Коріолано. Вона знала із свого життєвого досвіду, що таке злидні, вона знала гіркий смак бідності, так само як і легковажність чоловіків. Глорія нічого не мала проти Жозуе, але полковник Коріолано не мусив навіть підозрювати про їхні стосунки, вони можуть бути лише таємними. Хай він приходить пізно вночі і йде на світанку. Хай удає, що не помічає її вікна і не вітається до неї. Це навіть краще, це зробить їхні зв'язки гріховнішими і таємними.
— Якщо старий довідається, я загинула. Слід бути дуже обережними.
Так, вона в нього закохана, хіба можна брати це під сумнів після такої шаленої ночі, такого палкого кохання? Проте вона була розважливою і обережною і не хотіла непотрібного ризику, бажаючи зберегти все. Звичайно, ризик є завжди, але слід, наскільки це можливо, уникати його.
— Я примушу мого хлопчика забути цю жорстоку дівчину.
— Я вже забув...
— Прийдеш вночі? Я чекатиму...
Він не розраховував, що справа так обернеться. Навіщо було казати їй, що більше він не прийде? Але навіть у ту мить, ще неприємно здивований розсудливістю, з якою вона оцінювала небезпеку і думала, як її уникнути, ще вражений хитрістю, з якою вона примушувала його вдовольнятися об'їдками зі столу полковника, Жозуе відчував, що прийде неодмінно. Він уже був приворожений до цього ліжка, де познайомився з дивовижною миттю ще не знаного кохання.
Час було йти додому. Треба вислизнути тихенько, подрімати ще якусь часинку, перш ніж о восьмій зустрітися з учнями на уроці географії. Вона відімкнула ящик і дістала звідти папірець на сто рейсів:
— Я хотіла подарувати тобі що-небудь таке, щоб ти завжди пам'ятав про мене. Але я не можу нічого купити, не викликавши підозри. Купи ти сам...
Він хотів гордовито відмовитись, але вона укусила його за вухо.
— Купи черевики. Коли будеш ходити вулицями, думай, що ступаєш по мені. Не відмовляйся, я прошу тебе.— Глорія помітила дірку на підметці його черевика.
— Але ж черевики коштують не більше тридцяти рейсів?..
— Купи ще й шкарпетки...— простогнала вона в його обіймах.
Після обіду в «Папеларіа Модело» Жозуе, ледве переборюючи сон, оголосив, що назавжди повертається до поезії, цього разу почуттєвої, такої, що оспівує земні насолоди. Він додав:
— Вічного кохання не існує. Навіть наймогутніша пристрасть має свій термін. Настає день, коли вона вичерпується і народжується нова любов!
— Саме тому кохання безсмертне,— підсумував Жоан Фулженсіо.— Воно постійно відроджується. Пристрасть помирає, але кохання залишається.
Із свого вікна тріумфуюча Глорія манірно і зверхньо усміхалася до старих дів. Тепер вона нікому не заздрила, її самотності настав кінець.
Пісня Габрієли
В бумазейній сукні, в туфлях, панчохах і в усьому іншому Габрієла скидалася на доньку багатія, дівчину із заможної родини. Дона Армінда заплескала в долоні:
— Жодна жінка Ільєуса не йде в порівняння з тобою. Ні заміжня сеньйора, ні дівчина, ні утриманка. Я не знаю такої, що змогла б суперничати з тобою.
Милуючись собою, Габрієла крутилася перед дзеркалом. Добре бути вродливою: чоловіки божеволіють за тобою, захриплими голосами нашіптують тобі різні спокусливі пропозиції. Їй подобалося вислуховувати ці пропозиції, особливо, коли їх робив молодий чоловік.
— Уявіть собі, сеньйоро, сеньйор Жозуе хоче, щоб я жила з ним. А він такий гарний і молодий...
— Йому померти і то ніде, цьому миршавому вчителю. Не думай про нього, у тебе такий вибір...
— А я і не думаю. І зовсім не хочу з ним жити. Навіть коли...
— Тебе так любить полковник та й суддя теж. А сеньйор Насіб прямо душі не чує...
— Не знаю, чому...— Габрієла посміхнулася.— Сеньйор Насіб такий гарний. Весь час дає мені подарунки. Навіть занадто вже... Адже ж він не старий і не потворний... Навіщо ж стільки подарунків? Він і так мені дуже... подобається...
— Не дивуйся, коли він запропонує тобі стати його дружиною...
— А яка в цьому потреба? Навіщо йому це? Я і так...
Насіб помітив, що один зуб у Габрієли зіпсувався, і послав її до лікаря поставити золоту коронку. Він сам вибрав дантиста — худого старигана з портової вулиці, тому що згадав Осмундо і Сіньязінью. Двічі на тиждень після того як Габрієла відсилала в бар таці із закусками і готувала обід для Насіба, вона відвідувала дантиста, одягнувши свою бумазейну сукню. Зуб уже було запломбовано, і Габрієла навіть жалкувала, що лікуванню настає кінець.
Похитуючи стегнами, вона йшла містом і роздивлялася вітрини; на вулицях було багато людей, і чоловіки часто зачіпали її, коли проходили поряд. Чимало з них загравало з нею, говорили люб'язності. Одного разу вона бачила сеньйора Епамінондаса, який міряв тканину за прилавком. Інколи Габрієла зупинялася біля бару, переповненого в години аперитиву. Насіб гнівався:
— Чого ти прийшла?
— Щоб побачитись...
— З ким?
— З сеньйором Насібом...
Більше вона могла вже нічого не казати. Насіб танув. Старі діви дивилися на Габрієлу, чоловіки теж, а падре Базіліо, виходячи з церкви, благословляв її:
— Благословить тебе Господь, моя ієрихонська трояндо.
Габрієла не знала, що це за троянда, але слова падре Базіліо звучали красиво. Вона любила дні, коли треба було йти до дантиста. В його приймальні вона мала час на роздуми. Сеньйор полковник Мануел дас Онсас,— яке дивне і смішне прізвище,— суворий старий, надіслав їй записку: якщо вона бажає, він запише на її ім'я в нотаріальній конторі уже засаджену плантацію какао. Запише чорним по білому... Плантація... Якби сеньйор Насіб не був таким гарним, а полковник таким старим, вона погодилась би. Звичайно, не для себе, навіщо їй плантація? А для кого ж? Їй вона не потрібна... Габрієла подарувала б плантацію Клементе, адже він так хотів... А де вій зараз, Клементе? Все ще на плантації батька тієї вродливої дівчини, що гуляє з інженером? Не гаразд, що фазендейро відшмагав бідолашну нагайкою. Що вона такого вчинила? Якби у Габрієли була плантація, вона подарувала б її Клементе. Як би це було чудово... Але сеньйор Насіб, мабуть, не зрозумів би... Ні, вона не залишить його без куховарки. Якби не це, вона погодилась би. Старий був потворним, але він майже увесь час проводив на плантаціях, і Насіб міг би часто приходити до неї, втішати її і пестити... Скільки можна було роздумувати над різними дурницями? Інколи це було приємно, інколи ні. Думати про покійників, взагалі про сумне, вона не любила. Але бувало, що вона думала і про це. Про тих, хто вмер під час подорожі, і про дядька також. Бідолашний дядько, він бив її, коли вона була малою. Лягав до неї в постіль, коли вона була ще дівчинкою. Тітка рвала собі коси, лаялась, він бив її, штурхав ногами. Але він не був поганим, просто бідність не давала йому можливості стати добрим. Думати про веселе — це інша річ, це вона любила. Згадувати танці на плантаціях, коли босі ноги вибивають дрібушки на землі. Пригадувати розцвічене вогнями місто, де вона мешкала, коли померла тітка, будинок, в якому було стільки самозакоханих панів, Бебіньйо. Це було приємно.
