Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗
— А панчохи?.. Їх теж скидати?
Реновалесові була добре знайома ця нехіть роздягатися, властива всім жінкам, які позували вперше. Лопес де Coca, щиро прагнучи догодити тестеві, сказав їй, що доведеться позувати голою, і Пепіта тепер мовчки роздягалася, зі спокоєм людини, яка погодилась на всі умови: вона вважала, що безглуздо було б кликати її сюди для чогось іншого!
Художник пробудився зі своєї мовчанки і стривожено крикнув їй, що не треба роздягатися догола. В натурницькій є для неї одежа, хай перевдягнеться. Не повертаючи голови, він просунув у прочинені двері руку і навмання показав їй, що для неї приготував. Там була рожева сукня, капелюшок, черевички, панчохи, сорочка…
Подивившись на цю одіж, Пепіта запротестувала; вона гидувала вдягати спідню білизну, яка здалася їй уже ношеною.
— І сорочку? І панчохи?.. Навіщо? Досить буде й сукні.
Але маестро став її умовляти. Треба одягти все; це необхідно для картини. Тривала мовчанка, яка запала по цих словах, свідчила, що дівчина переборола огиду й натягає на себе ту стару білизну.
Вийшовши з натурницької, вона поблажливо всміхнулася, ніби глузувала сама з себе. А зворушений витвором своєї фантазії Реновалес аж поточився. В очах йому потемніло, у скронях загупало, а картини та меблі заворушились, мов вбиралися закружляти навколо нього.
Сердешна «Фреголіна»! Миле створіння з наквацьованим личком!.. Вона ледве стримувалася від сміху, уявивши, яким оглушливим ревом вітала б її публіка, коли б вона вийшла на сцену в такому вигляді. А як сміялися б її друзі, коли б вона з’явилася вечеряти, виряджена в ці шати двадцятирічної давності! Дівчина не знала, коли така одежа була в моді, але, мабуть, дуже давно.
Маестро схвильовано відкинувся на спинку крісла.
«Хосефіна! Хосефіна!»
Перед ним стояла його юна дружина. Ось такою жила вона в його пам’яті; такою була того незабутнього літа в горах неподалік Рима — у своїй рожевій сукні та простому капелюшку, що надавав їй премилого вигляду опереткової селянки. Ті моди, з яких молодь тепер сміялася, були для Реновалеса найгарнішими, найартистичнішими витворами вигадливого жіночого смаку — вони ж бо нагадували про весну його життя.
«Хосефіна! Хосефіна!»
Реновалес сидів і мовчав; ці вигуки зроджувались і завмирали лиш у його думках. Він не зважувався ні ворухнутись, ні заговорити, немов боявся сполохати це примарне видіння. Пепіта всміхалася, потішена, що її поява так схвилювала художника і, побачивши себе в дзеркалі, визнала, що в цьому химерному вбранні вона досить таки гарненька.
— Що мені робити? Сісти? Стояти?
Маестро насилу здобувся на голос і відповів їй хрипко, ледь чутно. Нехай влаштовується як хоче…
Тоді Пепіта сіла в крісло і прибрала позу, в якій завжди сиділа у костюмерній свого театрика і яку вважала надзвичайно елегантною: підперла щоку долонею й закинула ногу на ногу, виставивши напоказ рожеву ажурну панчоху. Ту саму шовкову панчоху, яку вдягала колись інша, кохана жінка.
Це Хосефіна! Він бачить її перед собою в плоті, вдихає пахощі любого тіла.
Підсвідомо, скоряючись давній звичці, він узяв палітру і вмочив пензель у чорну фарбу, щоб спершу накидати контури цього обличчя. О, рука старого, рука невправна й тремтяча! Куди поділася колишня легкість, його художній почерк, його майстерність, яка всіх вражала? Невже він умів колись малювати? Чи це він, художник Реновалес?.. Відчув, що в голові у нього порожнеча, рука не хоче йому коритись, а від білого полотна війнуло жахом незнаного… Він не вміє малювати, він просто не може. Марні всі зусилля. Думка його згасла. Можливо… іншим разом…
У голові в нього дзвеніло, обличчя зблідло. Вуха почервоніли, в роті пересохло, і йому здавалося, він помирає від спраги…
«Чарівна Фреголіна» побачила, що художник впустив палітру на підлогу і, як божевільний, кинувся до неї.
Але страху дівчина не відчула: надто часто вона бачила ці спотворені від жаги обличчя. Напад шалу, безперечно, входив у сьогоднішню програму; вона була готова до цього, ще коли тільки збиралася сюди йти, після дружньої розмови з Лопесом де Coca. Зрештою цей сеньйор такий поважний, такий величний, нічим не відрізняється від інших чоловіків, що їх вона досі знала; в ньому нуртують ті самі брутальні бажання.
Він схопив її в обійми й міцно пригорнув до себе. Потім упав перед нею навколішки і глухо застогнав. Тоді Пепіта, дівчина добра і жаліслива, захотіла його підбадьорити. Вона нахилила голову й підставила йому губки, професійно скорчивши милу гримаску.
Від цього поцілунку маестро зовсім утратив тяму.
«Хосефіна!.. Хосефіна!»
Від одягу її линули ніжні пахощі щасливих часів, огортали жадане тіло. Перед ним Хосефінина сукня, Хосефінина плоть! Художник ладен був померти в ногах у цієї жінки. Він задихався від нестямної пристрасті. Це вона… Ті самі очі… Хосефінині очі! І митець зазирнув у них, прагнучи побачити своє відображення в цьому тремтливому дзеркалі… Та з-під примружених повік на нього з професійною цікавістю дивилися очі байдужі й холодні; іронічно й безтурботно милувалися вони цим сп’янінням плоті, цим божевіллям, які змушувало чоловіка шаленіти і стогнати від жаги.
Реновалеса аж морозом обсипало; руки й ноги його ослабли, а очі затьмарилися імлою гіркого розчарування.
Чи справді він тримає в обіймах свою Хосефіну?.. Це її тіло, її пахощі, її вбрання, її бліда краса зів’ялої квітки… Але це таки не вона. Які чужі очі!.. І даремно вони раптом полагідніли, засяяли ніжністю — налякана виразом його обличчя Пепіта зрозуміла, що треба прикинутись — а їй це було зовсім неважко. Полуда вже спала з очей Реновалеса, і він бачив у блискучих зіницях дівчини саму порожнечу. Душі його коханої дружини там не було. П’янкі пахощі більше не хвилювали митця — вони йому тільки примарились. Він справді бачив перед собою улюблену вазу, але з неї вже не курився запашний фіміам.
Реновалес звівся на ноги і поточився, дивлячись на жінку, яка сиділа перед ним, нажаханими очима. Потім упав на диван і затулив обличчя долонями.
Почувши, що він ридає, дівчина перелякалась і побігла в натурницьку. Скоріше б скинути із себе це вбрання й утекти! Цей сеньйор, напевне, божевільний.
Маестро плакав… Прощай молодість! Прощайте жадання! Прощай ілюзіє, сирено-чарівнице, ти втікаєш від мене назавжди! Марно він ганявся за щастям, марно шукав порятунку від гнітючої самоти. Смерть не віддасть йому своєї жертви — і тільки вона зможе поєднати його з Хосефіною. Він уже не зустріне нікого, хто зумів би так оживити спогад про небіжчицю, як оця куплена жінка, яку він щойно тримав у обіймах… І все ж таки вона не Хосефіна!
У ту саму мить, коли він сподівався спізнати райське блаженство, під грубим доторком дійсності розвіялася солодка ілюзія, і він збагнув, що це не тіло Хосефіни — його голої махи, яку він кохав у щасливу пору своєї юності.
Крижаним спокоєм віяло від цієї жінки, і моторошне гнітюче розчарування захлюпнуло душу художника…
Розпадіться ж високі вежі ілюзій! Розсиптеся надхмарні замки, які він вибудував у своїй уяві, щоб не бачити жахливого обрію, щоб зробити приємною свою земну подорож!.. Тепер перед ним дорога рівна й пустельна. І немає сенсу сідати на узбіччі й вичікувати — однаково доведеться рушати далі. Що частіше він спочиватиме, то надовше розтягуватиме муки страху. Бо віднині йому судилося дивитись і бачити кінцеву мету своєї мандрівки — і не заступлять її більше ні хмари, ні ілюзії… дивитись і бачити свою останню оселю, з якої нема вороття… пащу чорної прірви… смерть.
Мадрид. Лютий — квітень 1906 року.
Коментарі О. Алексеєнко
Музей Прадо — Національний музей живопису та скульптури в Мадриді, створений у 1819 році на основі королівських колекцій.
Єроніміти або «відлюдники святого Єроніма» — старовинний чернечий орден.
Бульвар Ретіро — продовження центральної вулиці Алькала у Мадриді.
