Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Йому хотілося їсти, як молодому двадцятилітньому хлопцю, і се його радісно хвилювало. Як все заворушиться у домі, коли почують, що він голоден! Як заахає жінка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, і всі будуть дивитись йому у рот. Він так рідко апетит має…

Але Савка не йшов з докладом.

Аркадій Петрович одсунув шухляду комоди і вийняв звідти акуратно зложену блузу, вовняну, сіру, а la Толстой.

Приємно тремтячи освіженим тілом, просуваючи руки в рукави, він почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як він покинув своє міністерство та осівсь на селі, мужики його полюбили. Аякже! Він хрестив і вінчав, дарував спаш, уділяв ради, його кликали «татком»! Він з приємністю думав про се і разом думав, що на обід будуть сьогодні молоді печериці, які Палажка несла уранці в приполі з городу.

І саме тоді Савка виставив в двері дві білих у рукавичках руки і ознаймив покірно, що подали обідать.

Аркадій Петрович, широкий у своїй блузі, як дзвін, вступив у столову.

Зараз загриміли кріселка, і схилились над ним, цілуючи руки, – з одного боку Антоша, його лисіючий син, а з другого – дочка, білява Ліда, двадцятип’ятилітня вдовиця.

Вони ще не бачились нині: Антоша недавно приїхав з фільварку, а Ліда до полудня спала.

Софія Петрівна – Соня – в свіжім літнім капоті, уже тримала в руці срібний ополоник. Перед нею парував борщ. Стіл був накритий на дев’ять персон.

Аркадій Петрович опустився в широке крісло на чолі столу і похляпав рукою по сусіднім кріселці:

– Мишка! Сюди!..

Фокстер’єр подивився на нього капровим оком, скочив на крісло і сів на свій обрубаний хвостик.

– Де ж Жан? Покличте Жана… – звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій Петрович.

Але якраз одхилилися двері, і сліпий Жан, брат жінчин, адмірал у відставці, війшов під руку з своїм «міноносцем», як він кликав лакея.

Високий, міцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою поміст і ледве згинав коліна, застиглий і негнучкий в своїй сліпоті.

Його довго і з шумом садовили на місце, а «міноносець» став ззаду за кріслом.

– Добридень, Жане! – привітався з свого почесного місця Аркадій Петрович. – Що снилось?

Всі усміхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нічого не сталось, почав оповідати, встромивши більма кудись в стіну, через стіл.

– Приснився город. Не ті неестетичні коробки, що звете домами. Се була не купа бруду і сміття, не леговище нужди людської… словом, мені приснилось не те, що ви називаєте містом.

Він навіть поморщивсь.

– Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в архітектурі, шедеври давні, сучасні й прийдешні, краса і вигода, храм, достойний людини… Тільки ваші нащадки…

– Жане, твій борщ прохолоне…

– Ах, вибачай, Соня… Ну, мій «міноносце № 17», зав’язуй серветку…

– Єсть! – стрепенувсь «міноносець № 17» (по порядку лакеїв, яких Жан часто міняв). Він вже давно тримав напоготові серветку.

– Я думаю, що-о… – прихильно обізвалася Ліда, схиливши набік біляву головку мадонни.

– Почали сіно возити, Антоша? – зацікавивсь Аркадій Петрович.

Антоша не чув. Він накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидів на стільці поруч, кістки на тарілку, і всім виднілась тільки його макушка із рідким волоссям.

Софії Петрівні неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки буряків, і вона повернулась до сина:

– Антоша, тебе батько питає про сіно…

– Ах, вибачай… – підняв той засмалений вид і засюсюкав: – Замість дванадцяти возять тільки десять возів. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залізні граблі і треба фершала кликать, – бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв гроші, а тепер крутить…

Антоша став мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли.

Він знав усе, що робиться на селі. Мав не менше десятка дітей од сільських дівчат і не раз мірявся силою з найміцнішими парубками, незважаючи на офіцерські чини.

– Усі вони такі! – сердито зітхнула Софія Петрівна і погладила таксу, що сиділа коло неї на кріслі, важно вип’явши свої руді груди, мов в камізельці.

– Ви чіпляєтесь, діти мої, – благодушно обізвався Аркадій Петрович, кінчаючи борщ. – Мужик має так само свої потреби й турботи, як і ми, грішні…

Він був у чудеснім настрої по сьогоднішній сходці.

– Безумовно, мені здається, що батько…

Ліда знову прихильно нагнула головку мадонни і розтягла кисло свої широкі, бліді уста.

Але Антошу се розгнівило. Вічно та Ліда! Її наспівали ліберальні студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурниці…

– Мужик мужиком, що б там не казали… Ти його медом, а він…

Одставний адмірал («броненосець», як він себе називав) почув небезпеку од такої розмови.

І поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарілки од панів і собак, він почав оповідати другий свій сон.

Він був ніби на концерті. Се була музика нових поколінь, нечувані комбінації згуків, щось таке, перед чим Бах, Гайдн і Бетховен – пігмеї…

Антоші зробилось скучно. Він вже чув дядькові сни і вважав кращим зайнятися своїм Нептуном. Одрізав скибочку хліба і поклав псові на ніс.

– Тубо!

Нептун сидів поважно і мружив невдоволено очі.

На хвилину зробилось тихо в столовій.

– Піль!..

Тільки Ліда витягала довгу одкриту шию і прихильно схилялась в бік дядька.

Але її Мільтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, і з голим задом, дряпнув її лапою по руці, домагаючись їсти.

Вона обернулась до нього, поправила бант на собаці, такий же блакитний, як її сукня, і дала Мільтону тартинку з маслом.

Хазяйка чекала, щоб подали печеню.

– Тепер дійсність дивніша за сни! – стиснула вона плечима і подивилась кудись на стелю.

А Антоша і підхопив:

– Що правда, то правда. Таке діється навкруги, що не знаєш, чим і скінчиться. Вчора, кажуть, землі барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цілим селом і прогнали баронових орачів.

– Як! Вже забрали?

– Ф’ю-у! – свиснув Антоша. – Нема вже в барона маєтку, та й сам утік… Страх що діється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лібералізмом.

– Ах, ах! – зітхнула хазяйка дому.

– Ну, нам не доведеться тікати, – засміявся Аркадій Петрович. – Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нічого з тобою не буде? Правда, собако? – Він лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби і крутила обрубком хвоста. – Я своїх думок не маю потреби таїти… – Він вийняв палець і тримав на одшибі. – Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляєм землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се оддавна…

– Аркадій!.. Laissez donс… le domestique ecoute!.. [38]

Софія Петрівна з жаху заговорила басом.

Однак се нітрохи не помогло.

– Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала – і годі. Треба ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і нам… так, десятин з п’ять… Я на старість за баштанника буду. Надіну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у місто… Ха-ха!..

– Він ще жартує!

Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.

На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька.

– Я була певна, що-о…

Але Антоша не дав їй скінчити:

– Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш…

– Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти – працюй, моє серце. Ну, от.