Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗
12 січня на півночі забовваніли піщані горби, серед них - гора Форбе, а ще далі - пасмо кам’яних гір. Тепер просуватись стало дуже важко, мандрівники ледве брели. Верблюди не хотіли йти вперед. “Ми й досі серед гранітних гір. Верблюди аж пітніють зі страху!” - писав Берк у подорожньому щоденнику. Та, зібравшись на силах, заповзятливі дослідники дістались до берегів річки Тернер, потім до верхоріччя Фліндерса, де побував 1841 року мандрівник Шток. Ця ріка струмить між пальмовими та евкаліптовими заростями і вливається в затоку Карпентарія.
Дедалі частіше траплялися багнища, котрі свідчили: вже близько океан. Один верблюд загинув у драгві, решта затялися й не хотіли рухатись далі. Кінгові й Грею довелось залишитися з ними. Берк і Вілс знову рушили на північ; подолавши численні перепони, що про них лише побіжно згадується в їхніх дорожніх нотатках, вони добралися до болотяних низин, котрі під час морського припливу затоплює вода. А втім, їм так і не судилося побачити океану. Це було 11 лютого 1861 року.
- Отже, ці сміливці не спромоглися пройти далі? - спитала Гелена.
- Ні, - відповів Паганель, - хисткий болотяний ґрунт тікав їм з-під ніг, і вони мусили повернутися до форту Вілс. Сумне це було повернення, скажу я вам! Виснажені, охлялі, вони ледве доплентались до Кінга й Грея. Відціль експедиція вирушила на південь уже знайомою дорогою, прямуючи до Куперс-Крику.
Ми не знаємо достоту всіх труднощів, небезпек, всіх страждань, що їх довелося зазнати дослідникам, бо в їхніх щоденниках бракує записів. Але подорож, безперечно, була жахлива.
І справді, наприкінці квітня в долину ріки Купер прийшло тільки троє: Грей не витримав всіх злигоднів і помер. Полягло четверо верблюдів. Проте, якби Беркові пощастило добратися до форту Вілс, де чекали на нього Браге й чималі запаси харчів, він і його товариші були б врятовані. Вони напружили всі сили, тяглися з останнього ще кілька день і 21 квітня врешті вгледіли огорожу укріплення, вони дістались до нього! Але... цього самого дня, по п’ятьох місяцях марного очікування, Браге пішов з форту Вілс.
- Пішов! - вигукнув Роберт.
- Так, пішов! Він вирушив того ж дня - рокований збіг обставин! Записку, котру залишив Браге, датовано сімома годинами раніше. Годі було сподіватися його наздогнати. Покинуті напризволяще бідолахи трохи підживилися харчами, що їх знайшли на складі. Але вони не мали жодних транспортних засобів, а до Дарлінга залишалось ще сто п’ятдесят льє.
Тоді Берк, усупереч Вілсовій думці, вирішує добиратись до австралійських поселень, розташованих під горою Гопелес, за шістдесят льє від форту Вілс. Вони вирушають. Один з двох останніх верблюдів утопився в баговинні якоїсь притоки Куперс-Крику, другий так ослаб, що не міг зробити й кроку; верблюда довелось забити й з’їсти. Та невдовзі всі запаси скінчилися. Горопахи змушені живитися нарду, водяною рослиною, що має споживне листя. Вони не наважуються віддалитися од річки Купер, щоб не залишитися без води, взяти ж її з собою нема в чому. Пожежа знищила їхню хижку, все дорожнє майно. Вони приречені! Їм залишається тільки померти!
Берк покликав до себе Кінга й сказав йому: “Мені залишилось жити кілька годин; ось мій годинник і дорожній щоденник. Я хочу, щоб ви, коли я помру, вклали в мою правицю пістолет і залишили мене там, де я лежатиму, не ховаючи в землю”. Берк не мовив більш ані слова й помер наступного ранку, о восьмій годині. Кінг наче стерявся з розуму й кинувся у розпачі розшукувати тубільців. Коли він повернувся, то побачив: Вілс також сконав. Кінгові дали притулок тубільці, де його й знайшла у вересні експедиція Говіта, що її відрядили на розшуки Берка в той самий час, як і експедиції Ленсборо й Мак-Кінлея. Отож з чотирьох дослідників, що перетинали Австралійський суходіл, залишився живий тільки один.
Паганелева розповідь завдала всім жалю. Кожен мимоволі думав про капітана Гранта, що блукав, можливо, як Берк і його товариші, в нетрях цього згубного суходолу. Чи ж спромігся він уникнути тих страждань, котрі судилися відважним піонерам науки? Це зіставлення було таке природне, що на очі Мері Грант набігли сльози.
- Батьку мій, сердешний мій батьку! - прошепотіла вона.
- Міс Мері, міс Мері! - схвильовано скрикнув Джон Манглс- Такі випробування випадають на долю лише тих, хто наважується добутися аж у глиб суходолу! Капітан Грант, як і Кінг, опинився в тубільців, і, як Кінга, його буде врятовано! Ваш батько ніколи не потрапляв у такі жахливі обставини!
- Ніколи, - ствердив Паганель, - і я знову кажу вам,, люба міс Мері, що австралійці народ гостинний.
- Хай вас почує небо! - відповіла молода дівчина.
- Ну, а Стюарт? - запитав Гленарван, аби відвернути друзів од сумних думок.
- Стюарт? - озвався Паганель. - О, Стюарт був щасливіший, і його ім’я уславлено в австралійських літописах. 1848 року Джон Мак-Дуаль Стюарт, ваш співвітчизник, друзі, пустився у першу свою подорож, супроводячи Штурта по пустельних просторах на північ од Аделаїди. 1860 року, тільки з двома супутниками, він намагався, але марно, пробратися в глиб Австралії. Та він був не з тих, хто занепадав духом. 1 січня 1861 року він вийшов з Чемберс-Крику, ведучи за собою одинадцять сміливців, і зупинився за кілька льє від затоки Карпентарія; але йому не стало харчу, і він повернувся до Аделаїди, так і не перетнувши цей небезпечний суходіл. Проте він наважився ще раз спробувати щастя й організував третю експедицію, що цього разу мала досягти за всяку ціну так палко бажаної мети.
Парламент Південної Австралії гаряче підтримав цей намір і ухвалив видати Стюартові дві тисячі фунтів стерлінгів. Стюарт ретельно готувався до третьої подорожі, спираючись на свій попередній досвід мандрівника-дослідника. До нього приєднались його друзі - природник Вотергоуз, Фрінг, Кеквік і колишні супутники Вудфорд, Олд та інші, разом - десятеро чоловік. Вони взяли з собою двадцять бурдюків З американської шкіри місткістю у сім галонів води кожний, і 5 квітня 1862 року досягли басейну Ньюкасл-Вотерс, перетнувши вісімнадцяту паралель саме там, де зупинився був Стюарт. Відтепер експедиція дотримувалася приблизно сто тридцять першого меридіана, тобто відходила на сім градусів на захід од маршруту Берка.
Басейн Ньюкасл-Вотерс мав правити за базу майбутніх досліджень. Стюарт, опинившись серед густих лісів, марно намагався пробратись на північ і північний схід. Так само невдалі були спроби дістатися до річки Вікторії на заході; непроходимі хащі чагарників перетяли всі шляхи.
Тоді Стюарт вирішив обрати для свого табору інше місце і переніс його трохи далі на північ, поблизу Говерових боліт. Потім, прямуючи на схід, він натрапив серед зелених рівнин на ручай Дейлі й піднявся по його течії щось на тридцять миль.
Місцевість дедалі кращала й стала прегарна; розкішні пасовища могли б звеселити й збагатити кожного скватера. Евкаліпти тут сягали дивовижної висоти. Стюарт ішов, замилуваний; він добрався до річок Стренгвей і Ропер-Крик, яку відкрив Лейхард. Річки струміли серед пальмових гаїв, гідних цього чарівного тропічного краю. Тут жили тубільні племена, вони гостинно зустріли мандрівників.
Відціль експедиція повернула на північний захід, розшукуючи у піскуватих і вкритих гірськими залізистими породами ґрунтах джерело невеличкої річки Аделаїди, що впадала в затоку Ван-Дімена. Дослідники йшли по Арнхей-мовій землі крізь зарості дикої капусти, бамбуків, сосни й панданусів. Річище Аделаїди ширшало, береги ставали вологішими, болотистими; море було близько.
У вівторок, 22 червня, експедиція стала табором серед боліт Фріш-Вотер, украй знесилена незліченними струмками, котрі безнастанно перерізали їй дорогу. Стюарт відряджає трьох своїх супутників на розшуки зручніших шляхів. Назавтра, то обминаючи непрохідні водоймища, то загрузаючи в драговинні, він вибрався на плоскогір’я, поросле травою й купами камедних і якихось інших з волокнистою корою дерев. У повітрі кружляли зграї диких гусей, ібісів і невідомих дуже полохливих водяних птахів. Тубільців поблизу не було й знаку, лише струмочки диму вдалині вказували на місця їхніх кочовищ.
