Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Коли графиня лягла спати, в голові її знову зароїлись тривожні думки, якими вона катувалася в Ронсьєрі. Тепер причина їх стала яснішою: вона почувала себе старою.
Цього вечора вона вперше зрозуміла, що в її салоні, де досі захоплювались тільки нею, хвалили тільки її, любили тільки її, тепер її місце забирає інша: її дочка. Вона арозуміла це відразу, спостерігши, що захват переходить на Аннету. В царстві вродливої жінки, в її домі, де вона не терпить жодної тіні, звідки обережно й уперто усуває всдкі небезпечні для себе порівняння, куди впускає інших жінок тільки для того, щоб зробити їх своїми власними, тепер ставала володаркою дочка. Яке чудне воно було, оте стиснення серця, коли всі очі утупились в Аннету, що стояла поруч картини, а Бертен тримав її за руку! Графиня тоді раптом відчула себе зниклою, позбавленою влади й трону. Всі дивились на Аннету, жоден погляд не звернувся на неї. Вона так звикла чути компліменти та лестощі щоразу, як захоплювались її портретом, так упевнено чекала похвал, які все ж пестили її слух, хоч вона й не зважала на них, що те забуття й несподівана поразка, той захват, цілком перенесений на дочку, схвилював, зчудував і вразив її дужче, ніж будь-яке інше суперництво за будь-яких інших обставин.
w Однак, належачи до тих натур, що в усякій кризі після першого пригнічення знову починають діяти, борються і знаходять підстави для заспокоєння, вона подумала, що, коли її люба дівчинка вийде заміж і вони перестануть жити під одним дахом, то їй не треба буде терпіти постійного порівняння, яке вже гнітило її під поглядом друга.
Проте удар був надто сильний. Графиню била пропасниця, і вона спала кепсько.
Вранці вона прокинулась притомлена й розбита. І тоді в неї збудилась непереможна потреба розради, порятунку, допомоги від когось, хто міг би вибавити її від усіх цих страждань, від цього морального і фізичного болю.
Вона справді так зле, так кволо себе почувала, що їй спало на думку порадитись із своїм лікарем. Може, їй загрожує навіть серйозна недуга, бо ж неприродно за кілька годин зазнати таких змін настрою. Вона викликала його телеграмою і почала чекати.
Лікар прийшов об одинадцятій годині. Це був один із тих поважних світських лікарів, відзнаки й титули яких є гарантією їх здібностей, життєва спритність яких дорівнює знанню, і які,— головне, — знаходять для жінок ті потрібні слова, котрі діють краще за всякі ліки.
Він увійшов, привітався, глянув на пацієнтку й мовив, усміхаючись:
— Ну, нічого страшного. З такими очима, як у вас, людина хворіє несерйозно.
Графиня, вдячна за такий вступ, відразу розповіла про свою кволість, нервування, меланхолію, потім побіжно про свій поганий вигляд, що її турбує. Не перебиваючи її, спитавши тільки про апетит, так, ніби добре знав причину цієї жіночої недуги, лікар вислухав її, оглянув, торкнувся пальцями до шкіри на плечах, помацав руки, збагнувши, мабуть, таємну думку, і чуттям бувалого практика, що зазирає крізь усі завіси, зрозумів — вона радиться з ним не так про здоров’я, як про красу; потім сказав:
— Так, маємо недокрів’я і розлад нервів. Та й не дивно, бо ви пережили велике нещастя. Я напишу вам рецептик, що все налагодить. Але передусім треба їсти поживну їжу, вживати м’ясний сік, пити не воду, а пиво. Я вкажу вам на чудову марку. Не сидіть довго вечорами, ходіть скільки можете. Спіть багато, намагайтесь трохи поповнішати. Оце й усе, що можу порадити вам, графине й прекрасна пацієнтко.
Вона слухала лікаря з палкою цікавістю, силкуючись зрозуміти його натяки.
Останні слова вона підхопила:
— Так, я схудла. Раніш я була дуже повною, і певно ослабла, перейшовши на дієту.
— Безперечно. Не страшно бути худим, коли весь час таким буваєш, але коли людина худне навмисне, це завжди чомусь шкодить. На щастя, це можна швидко виправити. Прощайте, пані.
Вона почувала вже себе краще, бадьоріше, і послала принести на сніданок пива зазначеної марки з головної заводської крамниці, щоб воно було свіжішим.
Коли вона вставала з-за столу, ввійшов Бертен.
— Знову я, — сказав він, — завжди я. Хочу вас спитати, ви щось робите зараз?
— Ні, нічого. То що?
— А Аннета?
— Теж ні.
— То ви, може, зайдете до мене о четвертій?
— Звичайно, але з якої нагоди?
— Я роблю нарис моєї «Мрійниці», про яку вже казав, коли питав, чи не може ваша дочка трохи попозувати. Велику послугу вона зробила б мені, коли б хоч на годинку сьогодні прийшла. Згода?
Графиня вагалась — їй чомусь було неприємно це чути, — проте відповіла:
— Звичайно, друже мій, ми будемо у вас о четвертій.
І він пішов приготувати полотно та обміркувати сюжет, щоб не стомлювати занадто модель.
Графиня теж вийшла з дому, пішки — хотіла дещо ще купити. Вона спустилася великими головними вулицями, тоді поволі побралася вгору бульваром Мальзерб, бо ледве трималась на ногах. Коли проминала церкву святого Ав-густина, їй захотілось зайти всередину. Вона відчинила оббиті сукном двері, радісно вдихнула свіже повітря широкого храму і сіла на стілець.
Графиня була релігійна, як і багато парижанок. Вона вірила в Бога без жодного сумніву, бо не могла припустити існування всесвіту без творця. Але, поєднуючи, як і більшість людей, атрибути божества з природою матерії, ним створеної й доступної її очам, вона уособлювала свого бога відповідно до того, що знала про його творіння, не маючи певної уяви про те, чим міг бути в дійсності цей таємничий творець.
Вірила вона в нього непохитно, визнавала теж теоретично і дуже невиразно боялася, бо, правду кажучи, нічого не знала про його наміри та волю, а до священиків, яких вважала лише синами селян, що уникають військової служби, ставилася з дуже обмеженою довірою. Батько її, паризький буржуа, не прищепив їй жодних релігійних принципів, і до заміжжя вона недбало виконувала обряди.
Потім, коли нове становище точніше визначило її зовнішні обов’язки до церкви, вона почала ретельно відбувати цю легку повинність.
Вона була благодійницею числелних і дуже показних ясел, ніколи не пропускала в неділю обідні й роздавала милостиню, для себе — безпосередньо з власних рук, а для світу — через абата, вікарія своєї парафії.
Часто вона молилася з обов’язку, як той солдат, що стоїть на варті коло генеральського помешкання. А іноді молилася тому, що на серці їй було тяжко, особливо коли боялась втратити Олів’є. Тоді, не звіряючи небу причини свого благання, звертаючись до Бога з таким наївним лицемірством, як і до чоловіка, вона просила в нього допомоги. Після смерті батька і недавно після смерті матері її охоплювали напади побожності, потреба пристрасних молінь та порив до того, хто пильнує нас і заспокоює.
І сьогодні в церкві, куди випадково зайшла, вона зненацька відчула глибоку потребу молитись, молитись не за когось чи за щось, а за себе, за себе саму, як молилась уже на домовині матері. їй потрібна була звідкись допомога, і вона зверталася до Бога, як цього ж р$/нку зверталась до лікаря.
Вона довго стояла навколішках у церкві серед тиші, порушуваної шелестом кроків. Потім раптом, наче в серці її продзвонило, прокинулась від спогадів, глянула на свій годинник, здригнулася, побачивши, що незабаром четверта, й майже бігцем подалася додому — адже Олів’є, певно, вже чекав її з дочкою.
Вони застали художника в майстерні, біля мольберта, де він обмірковував позу своєї «Мрійниці». Він хотів точно відтворити те, що бачив у парку Монсо, гуляючи з Анне-тою: замріяну дівчину з розгорнутою на колінах книжкою. Вагався, якою зробити її — негарною чи вродливою. Негарна була б характерніша, швидше збуджувала б думку й почуття, мала б набагато більше філософії. Вродлива дуже захоплювала б, чарувала, замиловувала.
Бажання змалювати свою маленьку приятельку поклало край його нерішучості. Мрійниця має бути вродливою, щоб здійснити колись свою поетичну мрію, — а негарна буде приречена мріяти безнастанно й безнадійно.
Коли жінки ввійшли, Олів’є мовив, потираючи руки:
