Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (бесплатные серии книг .TXT) 📗
О тій самій порі сиділа Марія у своїй хаті. Хатина була слабо освічена. На накритім столі стояли миски, ложки, варена пшениця, завиванці, зварені сушені сливки, горіхи, яблука, горівка із медом.
На печі сиділа розперізана, з розбурханим волоссям, у сорочці, скулена Марійка й співала.
Співала слабеньким, зів'ялим півголосом, ніби заколисувала дитину до сну.
Замовкла.
Зложила руки навхрест і, похиливши голову понад груди, немов дрімала.
Але не дрімала.
Ожидала синів.
Глибока дрімуча тишина панувала в хатині. Дрібоньке світло, що спадало з одної малої на стіні завішаної лампини, проясняло лише блідо нутро хатини.
Та проте зарисовувалися всі предмети у ній виразно. Вся хата була пристроєна святочно й мов ожидала когось. Від часу до часу завивав різними голосами вітер у комині, а часом гудів, мов там збиралися рої джмелів. Се грала буря надворі. Згодом забрехала собака коло хати. Хтось застукав до дверей, а потім до вікна. Двері були подвійно зачинені ізсередини, бо Марія боялася, відколи її сина відвели від неї.
Вона зірвалася з місця і відтворила широко очі. Блудний, переляканий погляд перебіг хату і спинився на стелі.
— Жандарми йдуть! — зойкнула з переляком і скулилася боязко вдвоє.
Стукання повторилося.
Вона почала труситися, відтак злізла з печі і станула тихо на пальцях у закуток, межи двері й піч.
Жандарми йшли. Вони напосілися на її хату. Вже кілька разів несподівано находили. Але в її хаті нема вже нікого. Хоч би й хотіли кого вивести, нема вже нікого. Хіба її.
— Івоніка дома? — закликав якийсь тремтячий беззвучний голос ізнадвору.
Вона не відзивалася. Дрижачи на цілому тілі, притискалася до стіни, а уста викривилися в неї, немов у малої дитини до плачу.
Глибока хвиля тишини станула в хаті. Двоє великих ясних очей ходило блудом по хаті, за чимось шукало.
По якійсь хвилі зачувся голос уже коло вікна.
— То ви лише самі в хаті, Маріє?
Нею випрямило щось раптом. Натягнула шию, мов серна, і звернула великий блискучий погляд до вікна.
— Чий се голос? — спитала, дзвонячи зубами.
— Таже мій! Не пізнаєте?
— Ні! Чий? Ніби я один голос чула в останньому часі?
Хвилина неначе задуми, а потім:
— Мій голос старий!
— Ви жандар?
— Кого ще у вас забагато в хаті, що питаєте про жандарів?
— Вона пуста, як спорохнявіле дерево, — відповіла, — а може, по мене прийшли? Я нікого не вбила, я й нічого не знаю.
— А Івоніка де?
— На полях! Бурдей самий! Не можна було пусткою лишити! Не знаєте, які люди?
— Я хотів собі лише люльку закурити. і нині. побалакати. я старий. — почувся наново голос. Хвиля задуму й вагання.
— То. увійдіть у хату.
— Ні! Вже не піду! Снігу нанесу. Піду, може, ще до Івоніки, як успію! Господи боже, що за заметільниця!.
Хвиля ожидання зсередини.
— Жандар. — прошептала й притиснулася, як переділе, лячно до стіни. — Лише вони ходять по таких ночах по полях та по хатах!
— То ви жандар? — спитала знов.
— Ні, Марійко! Я не жандар! У мене волосся посивіло! Я ним, дякувати богу, ніколи не був, але я вам скажу, хто я. Тепер найліпша пора на те!. Ніхто не вчує і ніхто не побачить! Я не хочу, аби хто вчув! Мені вас жаль! Господь святий видить, як жаль! Марійко, хрестіться! Я той, що щось видів! Мені тяжко з тим на душі! Я не можу вмерти! Хто знає, може, завтра дадуть свічку в руку, ніхто сього не може знати. Адіть, ваш Михайлик не надіявся, а тепер ходить десь по світі та й блудить, що без світла переставився!
Окрик болю роздався в хаті.
— Не заведіть, Марійко! Се вже нічого не поможе. Так мало бути, і так сталося! А те, що я бачив, то бачив на свої очі, і най скажу, бо дуже мені тяжко з тим на душі! Я хочу того позбутися! Я не хочу бути ніяким свідком, нехай мене бог боронить! Оце кажу лише вам, бо мені дуже тяжко з тим на душі! А ви кажіть бадіці або не кажіть, а вам най я скажу та й позбудуся каменя з душі!.
Вона притиснулася близько віконця і зігнулася над ним. Наставила вухо й напружилася, мов струна.
— Що бачили? Кажіть! А може б, ви увійшли до хати? Надворі змете вас!
— Не змете! Не треба, аби ви мене виділи; доста вам буде того, що вчуєте! Тоді, щоправда, була нічка ясна й погідна, як я бачив! Ішли оба разом.
— Михайло! — крикнула вона переражаючим голосом.
— Він і той, що його справив на тамтой світ! Молоде, як бджола, а вже убійник!
— Михайле! — крикнула знов Марія і почала товкти головою до стіни.
— Не заведіть, Маріє! Він уже не вернеться до вас! Слухайте, най вам скажу! Той ішов поруч із ним і мав на плечах рушницю! А я вертав з міста, і замануло мене вертати попри ліс додому. Як мене минали, Михайло поздоровкав, а той шукав очима землі. Блідий був, най йому бог простить, коли має які дні перед собою. Та кара не мине його! Вона пристане до нього та супокій відбере! Так я їх здибав! Йшли близько себе, Михайло говорив, а він слухав.
— Хто се був, хто се був? — скричала Марійка, притиснувши побіліле лице до шибки.
— Нехай вже вам господь бог його ім'я назве, вже я не годен його вам сказати! Добре, що вам оце сказав, бо не маю спокою. Бувайте здорові!
— Сава! — крикнула Марійка не своїм голосом, а відтак, як божевільна, кинулася до дверей. Почала сіпати дверима, розривати, та воно не йшло так скоро.
— Не проклинайте його вже надто тяжко, ви ж мати. — почувся востаннє остерігаючий голос, а відтак мигнула тінь попід друге вікно і втихло.
Марія забула, що ще й мотузкою обмотала клямку з великим цвяхом коло замка, побоюючися заодно появи жандармів. До того, тиснув протяг дверми назад до хати і грався її слабими силами.
Врешті розірвала їх широко й виглянула надвір.
Слабе світло, що впало снопом із хати перед поріг, освітило купу наметеного снігу перед сіньми. Кілька слідів, а більше нічого. Сильний рвучкий вітер бив її острими зимними колючками по лиці й очах, і вона мусила їх заплющити. За хвилю кинулася під хату в сторону вікна.
— Бадіко! — зойкнула.
Та ніякого бадіки не було. Він зник, мов під землю зарився.
— Бадіко, хто се був? Кажіть, хто, і увійдіть до хати! — кликнула вже голосно, але лише гомін і свист вітру відповідали її тривожним питанням. Підбігла кілька кроків поза дім на подвір'я, надслухувала і знов кликала.
Ніхто не обзивався.
Тоді виступили їй великі краплі поту на чоло і вона вернулася назад до хати. Двері залуснулися за нею так сильно в замок, що вікна задзвеніли, а вона станула посередині хати, мов вкопана.
Хто се був, хто се був? Той, що їх обох разом видів, і той, що йшов поруч із Михайликом з рушницею, — убійник його.
«Нехай вже вам господь бог його ім'я скаже, вже я не годен його вам сказати!» — відізвалися в її душі слова незнайомого.
Закаменіла.
Як тоді, так і тепер перетягнулося гаряче пасмо вогню по її чолі під волоссям і розсипалося гранею по висках і коло уст.
— Сава! — зойкнула, умліваючи душею. — Сава убив його! — і упала на долівку.
Потім:
— Ні, ні, се. не Сава! Брехав, проклятущий! Бодай би не діждався додому дійти, днини божої дочекатися! О господи, рятуй, рятуй, рятуй!.
Підняла руки і почала бити поклони. Не знала чому, аж після сформувалися її думки.
Аби убійник найшовся.
Той, що її дитину зі світу згладив. Що запропастив одного, а другого кров'ю обкинув. Щоби він з'явився перед її очима, аби власними своїми руками розшарпала його на кусні, а ціточка, що лишилася їй одна одним на запустілу хату і пропадала безвинно у в'язниці, нехай би вернула.
Заломивши судорожне руки, молилася з лихорадним поспіхом, від часу до часу озираючися неспокійним, лячним поглядом, коли сніг бився о вікна, а двері у завісах з дикої гри бурі скрипіли й глумливо озивалися.
Відтак огорнула її глибока втома.
Попала в півсон. Як прокинулася, лампа ледве вже блимала.
Витягнувши шию, повела розширеними, перешукуючими очима по хаті. В хаті було пусто й тихо, коло стола порожньо, нетикано. Мов отверезилася. Та разом із тим зайшла з нею предивна зміна.
