Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— А далі як було?
— А далі, тільки-но він повернувся до справ, так мені й почали ліпити. На повну котушку. По всіх статтях.
— Що саме?
— Все що завгодно. Одне за одним.
— Не хочеш мені казати?
— Ні. Тобі воно ні до чого. Повір моєму слову, все це наклеп. Такий мерзенний наклеп, що ніхто мені про це й не згадує. Ти помітив?
— Та начебто.
— Ось чому мені й невесело було сьогодні після бійки. Скільки ще мерзотників на цьому світі! Справжніх мерзотників. І тим, що котрогось поб'єш, нічого не зарадиш. Як на мене, це і є одна з причин, чому вони нас провокують. — Він перевернувся на ліжку і ліг горілиць. — Знаєш, Томмі, зло — препаскудна річ. Та й достобіса підступна. А колись же люди тямили, що таке добро, а що зло.
— Навряд чи багато хто беззастережно назвав би те, що ти чиниш, добром, — сказав Томас Хадсон.
— Знаю. Та я на це й не претендую. Не тільки на добро, а й на щось подібне до нього. А втім, я хотів би, щоб цієї бійки не було. Бо стояти проти зла ще не означає чинити добро. Сьогодні я виступив проти зла, а тоді й сам заподіяв зло. Навіть відчував, як воно здіймається в мені, наче хвиля.
— Будь-яка бійка — мерзота.
— Я знаю. Але що ж тоді лишається робити?
— Коли вже почав битися — треба перемагати.
— Авжеж. Але мені приємно було битися, тільки-но я почав. — Тобі було б ще приємніше, якби він умів битися по-справжньому.
— Мабуть, що так, — погодився Роджер. — А втім, тепер не знаю. Мені просто хочеться знищити їх усіх. Та коли тобі приємно битися, ти й сам стаєш таким, як той, з ким б'єшся.
— Він препаскудний тип, — сказав Томас Хадсон.
— Не гірший за того на узбережжі. Найстрашніше, Томмі, що їх так багато. Вони в усьому світі, і що далі, то вище підносяться. Погані настали часи, Томмі.
— Ти можеш пригадати кращі?
— Колись нам завжди було добре.
— Атож. Було добре у всіляких добрих місцях. Але часи добрими не були.
— Я про це не думав, — сказав Роджер. — Скрізь тільки й чути було, які добрі часи, а потім усі почали горіти. Тоді люди мали гроші, а я нічого не мав. А коли трохи розжився, все пішло шкереберть. І все ж не було тоді стільки отаких клятих падлюк і негідників.
— Ти й тепер водишся хтозна з якою негіддю.
— Серед моїх знайомих є й порядні люди.
— Не дуже багато.
— А все-таки є. Ти ж не знаєш усіх, з ким я товаришую.
— Завжди коло тебе крутиться якась потолоч.
— Ну, а оті двоє, що були з нами сьогодні, чиї вони приятелі? Мої чи твої?
— І мої, і твої. Та вони не такі вже й погані. Непутящі, але не лихі.
— Еге ж, — сказав Роджер. — Може, й не лихі. Той Френк, звісно, погань. Добряча-таки погань. Хоч я не думаю, що він по-справжньому лихий. Але є чимало такого, чого я не можу більше зносити. Надто швидко він і Фред котяться до зла.
— Я знаю різницю між добром і злом. І не намагаюся дурити себе чи вдавати нетямущого.
— А от я на добрі знаюся не дуже: воно в мене ніколи не виходило. Зате зло мені добре знайоме. Що-що, а зло я враз розпізнаю.
— Шкода, що так паскудно скінчився вечір.
— Та ні, просто я сьогодні не в гуморі.
— Ти вже спатимеш? Мабуть, тут і лишайся.
— Дякую. Коли ти не проти, залишуся. Тільки спершу піду до бібліотеки, трохи почитаю. Де ті австралійські новели, що були в тебе минулого разу?
— Генрі Лоусона?
— Так.
— Я знайду тобі…
Томас Хадсон ліг спати, а коли прокинувся серед ночі, у бібліотеці ще світилося.
V
Коли Томас Хадсон прокинувся, зі сходу повівав легенький бриз, і пісок на березі навпроти був білий, мов борошно, під ясно-голубим небом, а маленькі хмарки у височині, линучи за вітром, кидали на зелену воду рухливі темні тіні. Крила вітряного движка крутились на вітрі. Ранок був справді чудовий.
Роджер уже пішов, і Томас Хадсон снідав сам, читаючи одержану вчора американську газету. Він навмисне її відклав, щоб почитати за сніданком.
— Коли приїдуть хлопці? — запитав Джозеф.
— Десь після полудня.
— То до обіду встигнуть?
— Еге ж.
— Коли я прийшов, містера Роджера вже не було, — сказав Джозеф. — Він і не снідав.
— Може, скоро надійде.
— Бой казав, що бачив, як він поплив у море човном.
Поснідавши і прочитавши газету, Томас Хадсон пішов на веранду, звернену до океану, й узявся до роботи. Працювалося добре, і він уже закінчував, коли почув, як на веранду піднімається Роджер.
Роджер подивився через його плече і сказав:
— Гарна буде картина.
— Можливо.
— А де ти бачив такі смерчі?
— Таких ніде не бачив. Я малюю їх на замовлення. Як твоя рука?
— Ще й досі набрякла.
Роджер спостерігав, як він працює, і Хадсон не обертався.
— Коли б не рука, все було б наче поганий сон.
— Ще й який поганий.
— Як ти гадаєш, той тип справді думав стріляти?
— Не знаю, — відказав Томас Хадсон. — Та й знати не хочу.
— Пробач, — мовив Роджер. — Може, мені піти?
— Ні. Побудь тут. Я зараз кінчаю. Ти мені не заважатимеш.
— Вони знялися на світанку, — сказав Роджер. — Я бачив, як відпливали.
— А ти там що робив так рано?
— Коли скінчив читати, мені не спалося, а власне товариство було не дуже приємне, отож я й подався до гавані та посидів там з хлопцями. «Понсе» так і не зачиняли до ранку. Я бачив Джозефа.
— Він казав, що ти вийшов у море човном.
— Веслуючи лише правою. Хотів її розім'яти. Тепер уже не болить.
— Ну, оце й усе на сьогодні, — сказав Томас Хадсон, беручись чистити й складати своє приладдя. — Хлопці вже мають вирушати. — Він поглянув на годинник. — Чи не хильнути нам по одній нашвидку?
— Добре діло. Я не від того.
— Але дванадцятої ще нема.
— Як на мене, то байдуже. Ти свою роботу закінчив, а в мене канікули. Та можемо й почекати до дванадцятої, коли вже таке твоє правило.
— Гаразд.
— Колись і я тримався цього правила. Та часом воно страх як заважає, коли треба зранку підбадьорити себе.
— То порушмо його, — сказав Томас Хадсон. — Я завжди страшенно хвилююся, коли вони от-от мають приїхати.
— Я знаю… Джо! — гукнув Роджер. — Неси шейкер і все, що треба для мартіні.
— Несу, сер. Я уже все приготував.
— А чого це так рано? Ми тобі що — п'яниці?
— Та ні, містере Роджере, сер. Просто я зміркував, що на те ви й берегли порожній шлунок.
— За нас і за хлопців, — сказав Роджер.
— Треба, щоб цього року їм було тут весело. Залишався б і ти з нами. А якщо вони тобі надокучать, ти завжди можеш утекти в свою хатину.
— Гаразд, я побуду тут якийсь час, коли це тобі не заважатиме.
— Ти ніколи мені не заважаєш.
— З ними тут буде чудово.
Так воно й було. Ці славні хлопці ось уже цілий тиждень жили в батьковому домі. Сезон тунця минув, у гавані лишилося зовсім мало суден, і життя знову йшло розмірено й неквапливо, і погода стояла звичайна як на початок літа.
Хлопці спали на складаних ліжках на запнутій сіткою веранді, а коли прокидаєшся серед ночі й чуєш, як поруч дихають діти, одразу стає не так самотньо на душі. Уночі віяв прохолодний бриз, а коли він ущухав, прохолода йшла від моря.
Перші дні хлопці трохи ніяковіли й були куди охайніші, ніж згодом. Власне, якоїсь особливої охайності від них і не вимагалося: аби тільки струшували з ніг пісок, заходячи в дім, вивішували сушити мокрі плавки й перевдягалися в сухе. Застеляючи вранці ліжка, Джозеф провітрював їхні піжами на сонці, а тоді згортав і ховав, і розкидати залишалося тільки сорочки та светри, що їх вони надягали ввечері. Принаймні так воно мало бути. А насправді всілякі їхні речі валялися скрізь, де тільки кожна. Та Томас Хадсон на те не зважав. Коли живеш у домі сам-один, то набуваєш певних усталених звичаїв і залюбки їх додержуєш. Але приємно часом деякі з них і порушити. Він знав, що ті звичаї знов запанують у домі, коли хлопці поїдуть.
