Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗

Хто може змалювати радість і захват, душевний спокій і тихе блаженство хворобливого хлопчика, що опинився яа лоні природи, серед густих лісів та зелених горбів, де повітря було напоєне цілющими пахощами? Хто може пояснити, чому картини миру й спокою так глибоко западають у душу змучених мешканців тісних і галасливих міст, вигоюючи своєю свіжістю їхні зболілі серця? Трапляється, люди, що прожили сповнене тяжкої праці життя в міській тисняві, не помишляючи про якісь переміни, люди, для яких звичка стала справді другою натурою і які мало не полюбили кожну цеглину, кожен камінь, які вони бачать щодня, ідучи на роботу й з роботи, — навіть ці люди, відчувши наближення смерті, врешті переймаються непереборним бажанням бодай раз опинитися віч-на-віч з Природою; покинувши насаджене місце, де зазнано було всіх радощів і всіх страждань, ці люди мовби починають жити заново. День у день виповзають вони на якусь зелену сонячну місцинку, і небесна блакить, краса гір і полів, сріблясті хвильки струмка викликають у них такі спогади, що навіть швидке згасання здається їм початком райського блаженства, і вони сходять у домовину так само тихо, як ховалося за обрієм сонце, коли кілька годин тому вони проводжали його ослаблим зором з вікна своєї самотньої оселі… Спогади, що їх викликає мирна краса природи, — не від світу цього, не від земних мрій та надій. Ніжні й лагідні, вони вчать нас сплітати свіжі вінки на могилах тих, кого ми любили; вони очищають наші думки й розвіюють давню ворожнечу та ненависть, а головне — за всім цим у душах людей, навіть найменше схильних до самозаглиблення, таїться невиразне усвідомлення, що колись, давним-давно, вони вже зазнавали тих самих почуттів; і усвідомлення це збуджує урочисті думки, звертаючи їх до так само далекого майбуття, притлумлюючи гординю і суєтність.

Місіс Мейлі обрала для літнього відпочинку чарівний куточок. Для Олівера, що доти знав тільки тисняву й гамір брудного міста, почалося нове життя. Стін будиночка майже не видно було за трояндами й жимолостю, стовбури дерев обвивав плющ, а квіти в садку напоювали повітря чудовими пахощами. Неподалік був малий цвинтар, не спотворений високими недоладними надгробками, — сам! лиш скромні могильні горбки, вкриті свіжим дерном та мохом, під якими спочивали старі селяни. Олівер часто приходив туди і, уявляючи собі вбогу могилку, в якій лежала його мати, сідав на лавочку й нишком плакав; та коли він здіймав очі до високого неба над головою, думка про те, що вона лежить у сирій землі, зникала, а з нею зникала й гіркота, і залишався тільки смуток.

То були щасливі часи. Дні спливали спокійно й безжурно, ночі не приносили ні страху, ні турбот; йому не снилися стіни гидкої в'язниці, не привиджувались гидкі обличчя лихих людей, ніщо не потьмарювало світлих, радісних думок. Щоранку він ходив до сивого дідуся, що жив неподалік від церковки; старий допомагав хлопцеві вдосконалюватись у читанні й писанні і ставився до нього так лагідно, так уважливо, що Олівер докладав усіх сил, щоб йому догодити. Після уроків він ходив гуляти з місіс Мейлі й Розою і прислухався до їхніх розмов про книжки або сідав разом з ними десь у затінку й слухав, як дівчина читала вголос; якби його воля, вія слухав би аж до смерку — поки їй видно літери. Але надходив час готувати на наступний день уроки, і він залюбки брався до роботи у своїй маленькій кімнатці, що виходила вікнами в садок. Коли наставав вечір, господині знову кликали хлопчика на прогулянку. З якою насолодою Олівер прислухався до їхніх голосів, як радів, коли вони зупинялись помилуватися квіткою, а він міг видряпатись крутим схилом і зірвати ту квітку їм на втіху, або коли вони забували вдома якусь річ і посилали його по неї! Вія мов на крилах летів виконувати будь-яке їхнє доручення. Потемки вони поверталися додому, дівчина сідала за фортепіано й грала милозвучні мелодії або співала тихим ніжним голосом старовинних пісень, що їх любила її тітка. Свічок тоді у вітальні не запалювали, і Олівер сідав біля вікна і, забувши про все на світі, тішився чарівною музикою.

А як несхожа була тутешня неділя на всі попередні в його житті! В цю щасливу для нього пору і недільний день дарував нескінченні радощі. Уранці — відправа в церковці, за вікнами якої тріпотіло зелене листя і співали пташки; в щілину між дверима й низькою папертю просочувалося запашне повітря, наповнюючи скромну будівлю ароматом польових квітів. Бідні парафіяни були убрані так чисто й охайно, так побожно схилялися в молитві, що видно було: збирались вони тут задля втіхи, а не для того, щоб відбути обтяжливий обов'язок; і хоч голоси їхні були грубуваті, співали вони від щирого серця і (принаймні, як на Олівера) милозвучніше, ніж у міських церквах. Після Відправи місіс Мейлі з Розою й Олівером ішли, як завжди, на прогулянку, дорогою навідуючись до чепурненьких селянських хаток, а ввечері Олівер прочитував уголос один-два розділи з біблії — до читання цього він готувався протягом цілого тижня й цим своїм обов'язком пишався, мабуть, не менше, ніж сам пастор.

Вставши о шостій ранку, Олівер вибігав у поле, наривав попід живоплотами оберемок польових квітів і повертався додому, де з неабиякою старанністю й винахідливістю робив з квітів букет, щоб прикрасити ним стіл до снідання. Не забував він і доглянути пташок місіс Мейлі, — цієї відповідальної справи навчив його досвідчений сільський писар. Підсипавши корму, він заквітчував клітки так, що вони могли задовольнити найвимогливішого знавця. А коли птаство було упоране, Олівер звичайно біг до села в якійсь дрібній благодійній справі. Зрідка, якщо такої справи не знаходилося, на лузі влаштовували гру в крокет, а якщо не було ні доручень, ні крокету, то завжди чекала робота в садку (а садівництва Олівера навчав той самий писар, за фахом садівник), і хлопчик із завзяттям працював до появи Рози, яка щоразу не могла натішитися з його старанності.

Так непомітно промайнули три місяці; навіть улюбленцеві долі вони видалися б часом найвищого блаженства; що ж до Олівера, то він почував себе так, наче потрапив у справжній рай. На чисту, сердечну доброту він відповідав щирою, палкою, безмежною вдячністю. Тож не дивно, що за той короткий час Олівер Твіст став рідною людиною для старенької леді та її племінниці, які у відповідь на самовіддану любов його юного, чулого серця всією душею прихилились до хлопця й почали ним пишатися.

Розділ XXXIII,

Швидко проминула весна, і настало літо. Краса природи, що й доти милувала око чарівною свіжістю, тепер розквітла в усій своїй яскравій пишноті. Високі дерева, напровесні ще скорчені й безживні, тепер буяли силою й здоров'ям; зелені руки їхні, розпростерлись над спраглою землею, перетворили голі галявини на затишні тіняві альтанки, з яких відкривався чудовий краєвид на широкі, залиті сонцем простори ланів. Земля убралася в свої яскраво-зелені шати й точила медові пахощі. То була найблагодатніша пора року — все кругом квітнуло й раділо.

Ніщо не порушувало тихого, спокійного плину життя в маленькому будиночку, душевної рівноваги його мешканців. Олівер давно вже видужав і зміцнів, але це не позначилося на його ставленні до місіс Мейлі та Рови, не охолодило, як це часто буває, його палкої любові до них. Він лишався тим самим лагідним, чулим, ніжним створінням, яким був, коли біль і страждання знесилювали його і він цілком, в усьому залежав від уваги і дбайливості тих, хто його доглядав.

Одного чудового вечора їхня звичайна прогулянка затяглася: день перед тим видався аж надто гарячий, а тепер при ясному місяці повіяв вітерець, несучи незвичну прохолоду. Роза була у веселому настрої, і за жвавою розмовою вони непомітно для себе пройшли далі, ніж завжди, Місіс Мейлі стомилась, і додому вони поверталися повільнішою ходою. Вдома дівчина, скинувши свого скромного капелюшка, підсіла, як завжди, до фортепіано. Кілька хвилин вона задумливо пробігала пальцями по клавішах, а тоді заграла якусь тиху, сумну мелодію. І раптом місіс Мейлі з Олівером почули, що вона схлипує.