Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
— Куриш? — спитав у Максима.
— Курю.
— А папір маєш?
Максим з жалем розвів руками, — паперу в нього не було.
— І в нас, брат, немає, — сказав лейтенант. — Два дні вже не курили. Просто чортзна-що. Ані тобі крихти хліба (на цьому місці піхотинець, що сидів мовчки, смачно сплюнув), ані тобі паперу, щоб хоч з горя закурити. — І, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолійно та:
— Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не віриш? Ось…
Справді, то був орден, і не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальці, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив:
— Оце, браток, стільки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога… Ну, — звернувся він до піхотинця, — чого носа повісив?! Як дійдеш до своїх, доложиш комісарові! Ви, хахли, на це мастєра… — і гірко зітхнув.
Салдат якось безглуздо засміявся, а тоді сердито сплюнув і вилаявся просто в білий світ. В знак протесту, чи що? А лейтенант закінчив уже до Максима:
— А я сибіряк, брат… Сибіряк!..
І з якою гордістю це було сказано!
— Бачу, — сказав Максим.
— Звідки ж ти бачиш? — жваво зареагував лейтенант.
— Та так…
Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:
— Ну, добре. Якщо ти бачиш, то — міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?
— Сховай, — сказав Максим. — Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко „його“ заробив.
— Правда, — сказав лейтенант іронично й пригнічено. — Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було.»
Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з-за пазухи й простяг лейтенантові.
Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.
Салдат не витримав і радісно засміявся.
— Паляниця!
Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.
— Їжте, — сказав Максим.
— А ти? — спитав лейтенант.
— Я не хочу.
Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все-таки на три рівні пайки — собі, товаришеві й Максимові — й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість — заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони-от можуть їсти, а він уже їсти не може… А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки…
— Знамените! — сказав лейтенант. — Знамените, брат!
— От здорово, спасибі вам! — сказав салдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?
— Буває, брат… — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.
— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.
— Де?! — аж скинувся лейтенант.
— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.
— Та тут картон! Е-е, я вже дивився.
— Ану, давай його сюди.
Лейтенант миттю відірвав геть козирок «з м'ясом» і подав Максимові.
Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки… Лейтенант і салдат аж. заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.
— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання «героя СССР». Де ти навчився такої премудрости? Га?
Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї «країни соціялізму», де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.
Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — «були ж, ось тут були сірники», але нічого не знайшли. Нема! Тоді Максим витяг своє кресало й кремінь і попросив пошукати якоїсь вати з одежі. Вата знайшлася — на лейтенантові були ватяні штани…
І от вони заходилися кресати. Кресали всі за чергою. Дедалі все з більшим оскаженінням. Вони геть позбивали пальці й розтерзали, розскубли лейтенантові штани, але вогню не могли здобути. Бились, може, з півгодини. Нарешті лейтенант люто вилаявся й запропонував покинути. «Не буде діла». Він уже кинув кресати. Салдат теж уже випрягся. «То дурна, безнадійна робота». Лише Максим не здавався. Він з олімпійським спокоєм бив і бив у кремінь крицею, висікаючи снопи іскор, і не втрачав надії. Ба, він абсолютно був певен, що вата рано чи пізно, а таки загориться. Фокус полягає лише в тому, щоб вибрати хоч трішки сухої, не пропотілої вати. Він завзявся кресати доти, доки викреше, хоч би йому довелося кресати тут і до кінця свого життя.
— Покиньте, — сказав лейтенант. — Це безнадійна справа.
— Ні, — зітхнув Максим. — Якщо це безнадійна справа, то вибратися нам з вами живцем до хати — ще безнадійніша. Але те й друге в наших руках…
І кресав, і кресав.
І ось — вата нарешті задиміла. Викресав! Задиміли цигарки… Попливли хмарки тютюнового диму над «табором» трьох мандрівників.
— Е-е… — сказав роздумливо лейтенант, захлинаючись махорковим димом. — Ти, я бачу, зух!.. — і крутнув головою значуще. Допаливши одну козячу ніжку, він звернув другу та все дивився на Максима.
— Скажи, звідки ти є? — спитав нарешті.
Максим назвав своє місто.
— Он як? А ми ж звідти йдемо! А жінка є?
— Є.
— І діти?
— Синок… І дочка…
— Гм. А як звуть синочка?
— Борис.
Лейтенант про щось задумався. По хвилі:
— Гарне ім'я… Мого батька теж Борисом звали… І куди ж ти йдеш?
— Та… доганяю ж часть…
— Маладєц… — сказав лейтенант глузливо й зітхнув, насупився.
— Як і ви… — додав Максим.
— Авжеж, — згодився лейтенант тим же тоном.
— А хто ж це, хлопці, є там у вас у Борисівці?
— Є… Моя наречена… Пошти жінка. Я біля неї б як у бога за пазухою!..
Зайшла мовчанка.
«Чи він справді, чи „Ваньку валяє“?» — знову вела тієї ж самої Максимова нашорошена думка.
А салдат і собі зітхнув:
— Ех, молодці хлопці, которі там, у Рябині…
Максим спитав, що ж то за «хлопці в Рябині».
— Дві сотні… Встромили на фронті гвинтовки штихами в землю й пішли додому… Чернігівські, сумські, лубенські…
Лейтенант промовчав. А салдат подивився на Максимове пальто та:
— Ех і пальто ж на вас добре!
— Та де!.. От на вас шинеля — то одежина! А це вже онуча.
— Справді? Ну, то давайте мінька, га? Не хочете? Я вам ще й валянки дам у придачу! Гаразд?..
— Бачите, — сказав Максим, — шинеля то добра, але мені обіцяли видати нову, як дожену свою «часть».
— Ви вже її ніколи не доженете. А я б у цьому пальті завтра й дома був би…
— Ну-ну, — сказав лейтенант. — Ми ж в одному пальті вдвох не втічем?..
— Та отож… — зітхнув салдат. — А жаль…
Вони сиділи далі мовчки. Курили.
Сонце вже хилилось на захід. Накурилися вони всі до одуріння.
Нарешті лейтенант і салдат стали збиратися в дорогу. Салдат перебинтував лейтенантові ногу. Потім підсадив його на коня. Підняв зі снігу й подав йому свою шинелю, щоб накрився ще й нею, бо йому було йти гаряче, а сидіти, мабуть, холодно. Ось так вони й зібралися.
