Лихо давнє й сьогочасне - Мирний Панас (лучшие книги читать онлайн бесплатно TXT) 📗
Марина подає звістку: або стихенька пісню заспіває, або зачукика малого.
- Уже Петрусь встав. Піти подивитися на малого,- каже собі Олексій Іванович.
Виходить, погляне, -спитає, як Петрусь ніченьку спав.
- Мамка хвалилася-добре спали,-наче в дзвінок задзвонить, одкаже Марина, кинувши скоса оком на пана, потім переведе любий та добрий погляд своїх чорних іскрявих очей на невеличке Петрусеве личко, що приткнулося, мов до рідної матері, до її лона.
- Ти гляди, не дуже його пригортай до себе, щоб у головку не замулило,- каже Олексій Іванович.
- І чого б таки було йому мулько? - одказує, всміхаючись, Марина.
- Подушечок підмостила? - регоче Олексій Іванович, кинувши лукавим оком на Марину.
- От ще вигадайте що! - махає Марина головою і, окрутнувшись на нозі, повертається до нього своїми круглими, наче виточеними плечима та широкою спиною.
У Олексія Івановича очі загоряться, чогось серце шпарко застукає.
- Ти, слухай,-каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло,- ти не дуже крутися, щоб часом не впала…
- Не заб'юся! - щебече Марина.
- Та ти, певно, не заб'єшся… А он воно…
- Хай господь милує, щоб я його впустилаї - жахається Марина й знов щебече.- Як таке манісіньке, гарнісіньке та впустити? Та я б сама себе, сучку, розірвала!
- А все-таки стережися. Береженого й бог береже! - каже Олексій Іванович, мерщій ховаючись у кабінеті.
Чого? - Про те він знає, а Марині яке діло? Марина гуляє по світлиці з дитиною сама. Сумно їй, сумно й дитині. Чому ж їй не заспівати, не забавити хлопчика?
Марина співає, а її тонкий та дзвінкий голос доноситься через стіну до Олексія Івановича, пестить його вухо, веселить серце.
"Гарна ся дівчина Марина,-дума Олексій Іванович,- з себе красива й весела придалася. А це для дитини добре: його малі очиці веселитиме краса вродлива, його невеличке серце радуватиме пісня весела, радощі та веселощі вистилатимуть його невеличку душечку, і виростатиме хлоп'я не похмуре та вередливе, а спокійно-веселе та добре…"
Ясно та легко стає на душі в Олексія Івановича.
- Треба Марину чим-небудь обдарувати. Вона ще краще буде сина глядіти,- каже він і дивись - викотить до неї в світлицю таляра або золотого.
- Лови! Хай пограється хлопець,- гукне на Марину.
Марина візьме, підносить ту іграшку до очей малого, повертає перед ним на всі боки або покотить по долівці.
- Кіть-кіть! - забавляє, аж поки не обридне дитині та іграшка, поки не почне воно очей од неї одвертати.
- Нате вам назад. Уже не хочуть панич гратися, награлися! - каже Марина, просуваючи свою круглу руку крізь двері.
Дивиться Олексій Іванович на ту пухку руку й дума: "Та й чесна яка душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б-десь закотилися, а вона- ні… Чесна душа!"
- Хай у тебе будуть! - каже він - Нащо воно мені! Ще загубиться!
- А загубиш, то не чия втрата - твоя: я тобі Їх дарую.
- Спасибі вам, паночку! - дякує Марина.- Я сих грошей ніде не діну. Заховаю їх далеко-далеко, та тілько по неділях буду на них дивиться!
Весела Марина мерщій окриється з тим подарунком, кожному хвалиться, у вічі тиче. Побіжить з ними й до батька.
- А мені сьогодні ось що пан подарував!
- За віщо ж він тобі подарував? - пита Федір, уже лизнувши й гостро поглядаючи на Марину.
- Я не знаю… За те, мабуть, що дитину гляжу.
- То-то гляди!.. Бач, яка гладка стала,- відмовляє понуро Федір.
Чудно Марині, що таке батько плеще на неї. Там покойові їй проходу не дають: пройде вона - очима так і проводять, за спиною регочуть; а тут ихе й батько туди ж: "гладка" - каже… "Ну, то що, що гладка? Гарно було б, коли б була гостра, як шпичка? То хоч глянуть є на що, а то кілок кілком!.. "Гляди!" - каже… Кого гляди? Дитину ж он гляжу, з очей не спускаю… Кого ж іще глядіти?.. Чи, може, це про те, що з паном іноді жартую?.. То що ж? Він кум мені, я в нього дитя приймала… Хіба пожартувати з кумом не можна?"
Вернеться Марина в горниці сумна-невесела… Стріне її Олексій Іванович.
- Чого ніс похнюпила? - спитає, ущипнувши злегка за щоку.
- Гетьте, не лізьте! - скрикне Марина.- Он мені всі голову прогризли вами.
- Хто - всі? - допитується Олексій Іванович.
- Хто? Дівчата… батько…
- А тому старому дурневі чого ще забажалося?- суворо спитає Олексій Іванович - і одійде.
На цілий день після того й сварки, й гомону по всьому дому. Ніхто нічим не вгодить Олексієві Івановичу: і те не так, і друге навиворот!.. Перешиває Олексій Іванович дівчат - на гречку, як кажуть, переганяє. Піде в садок проходитись, до Федора заверне.
- А ти, куме, що там дочці чорт батька зна що плещеш?
Дивиться Федір сонними очима на пана. "Що ж я плескав їй? Коли?" - думає і не пригадає.
- Гляди, Федоре, щоб не прийшлось розкуматися! Не знаю, хто тоді в накладі зостанеться,- сердито скаже й піде.
"Розкуматися!-думає Федір.-Як то розкуматися? Ще такого не видано було на світі… Та хто ж то вигадав таке? Хто довів до пана? Невже вона… глади-маха?.."
І мороз лютий так не охолодив би Федорового серця, як та думка-догадка. Здається, Федір і захмелився добре на сьогодні; отже, де той і хміль дівся! В голові тілько гуде та на серці холоне.
Федір кинувся знову до підвального, приніс додому вже цілу кварту. Сів, почав пити. П'є, п'є - не бере.
- Чи не помилився, бува, підвальний? Чи не всипав води замість горілки? - промовив Федір і випив усе дощенту.
Сумно Федорові, нудно. Хотів піти проходитися - ніяк не встане; схилилася голова - голови вгору не зведе, вона в нього, мов на мотузці, на всі боки хиляється.
- А що, Федоре, панів куме! - ледве ворочаючи язиком, вимовляє Федір.- Дожився? Здибало тебе щастя, що не втрапиш, як і відкараскатись від нього? Еге, щастя, що трясця… Бач, як тебе стрепенуло!.. "Розкумаймося", каже… Що ж? і розкумаймося! От комусь завгориш! Ще, брат, Федора сплоха не зігнеш… Гнули його в три погибелі всякі недолі, гнули, як лозу на каблучку… А що - зігнули?.. Виприснув Федір, як клинець з-під обуха… І тепер виприсне… Ти його туди, а він тобі - відтіля! Що ти йому зробиш? В'юн Федір! - і він на всю хату зареготався.
- Бодай уже всі так в'юном звивалися, як звивається Федорове серце! - скрикнув він трохи перегодом, ударивши кулаком по столу, й заплакав.
