Прогулянка - Вальзер Роберт Отто (читать полностью бесплатно хорошие книги txt) 📗
Дівчина поважно і здивовано вслухалась у слова, які я вимовляв радше в ім'я власного задоволення, аніж у сподіванні, що мала слухачка їх зрозуміє — для цього їй бракувало необхідної зрілості.
Звіддалік я вже бачу залізничний переїзд, який мені доведеться подолати, хоч до нього ще слід наблизитися. Тут я мушу зазначити, що спершу мав би залагодити два-три важливі моменти і відрегулювати кілька цілком неуникних необхідностей. Про все це є сенс відзвітувати якнайточніше та якнайдетальніше. Ласкаве читацтво дозволить мені зауважити, що я в міру можливості мав би зазирнути дорогою до елегантної майстерні з індивідуального пошиття чоловічого одягу або, кажучи простіше, кравецького ательє — з огляду на новий костюм, що його саме час приміряти, а відтак розпорядитися щодо усунення можливих недоліків. По-друге, в будинку місцевого самоврядування я повинен сплатити свій вагомий податковий внесок, а по-третє, занести на пошту і вкинути до скриньки певний цілком особливий лист. Тепер ви бачите, як багато в мене турбот і як ця на перший погляд така легковажна та приємна прогулянка насправді повниться практичними завданнями й діями, через які я прагну розраховувати на деяку поблажливість щодо затримок і спізнень, а мої затягнуті розмови зі службовцями та всілякого штибу фахівцями виявляться для вас не тільки стерпними, але й такими, що радо сприймаються як гумористично-розважальні елементи й додатки. Я заздалегідь прошу вибачення за деяку затягнутість моєї розповіді, як і за всі її відступи вшир і вглиб. Чи хоч один провінційний або і столичний автор звертався до грона своїх читачів з більшою за мене скромністю та ввічливістю? Я дуже в цьому сумніваюсь, а тому зі спокійним сумлінням рухаюся далі у своїй багатослівній оповіді і сповіщаю от про що.
Боже ти мій, це ж уже крайня пора бігти до пані Ебі на її обідній почастунок! Щойно пробило пів на першу. На щастя, ця добродійка мешкає зовсім поруч. Мені залишається прослизнути, як вугор, до її дому — немов до криївки або притулку для вічно голодних і знедолених.
зустріла мене якнайпривітніше. Моя пунктуальність була твором мистецтва. А твори мистецтва, як відомо, є рідкістю. На мою появу пані Ебі завсміхалася просто-таки надзвичайно ввічливо. Вона щиро і переконливо подала мені в цілком чарівливий спосіб свою милу маленьку ручку і відразу повела до їдальні, де запросила присісти коло столу, що я й виконав негайно з величезною приємністю та зовнішньою розкутістю. Без жодних сміху вартих церемоній я почав безтурботно й невимушено частуватися, хоробро потягнувшися до наїдків і гадки не маючи про те, що зі мною невдовзі трапиться. Тобто я рішуче став собі накладати і сміливо їсти. Такого штибу сміливість зазвичай видатних зусиль не вимагає. Проте з деяким здивуванням я запримітив, що пані Ебі вдивляється в мене ледь не з побожністю. Якось так це впадало в очі. Пані Ебі, схоже, була просто захоплена тим, як я собі накладаю, наминаючи. Це дивовижне явище вразило мене, але я не присвятив йому надто значної уваги. Коли ж я схотів завести з нею якусь балачку, пані Ебі стримала мене, сказавши, що з величезною радістю уникла би будь-яких розмов. Ця незрозуміла заява призвела мене до остовпіння, мені почало робитися лячно і млосно. У глибині душі я вже починав її боятися. Коли я вирішив припинити шматування й жування, виразно відчувши, що вже наситився, вона з ніжністю на обличчі, тоном, у якому протремтів материнський докір, мовила: «Ви зовсім нічого не їсте. Стривайте — я зараз покладу вам ще один добрячий та соковитий кусень». Мене охопив жах, і я з усією можливою чемністю зважився на репліку, що прийшов сюди головно для того, аби розгорнути крила духовності, на що пані Ебі з люб’язною усмішкою відповіла, що не бачить у цьому жодного сенсу. «Я вважаю за неможливе їсти далі», — сказав я глухо і здушено. Ледь не давлячись, я почав пітніти зі страху. Пані Ебі мовила: «Нізащо не повірю, що ви вже хочете відкласти ножа й виделку, й ніколи в житті не подумаю, що ви вже наїлися. Ви явно не кажете правди, коли стверджуєте, що от-от удавитеся. Мені залишається вважати, що ви говорите це тільки з увічливості. Як ви вже знаєте, я із задоволенням утримуюся від будь-якого штибу глибокодумних балачок. Ви прийшли до мене передусім для того, щоб довести свій могутній апетит і продемонструвати силу в поїданні. І я від цього не відступлюся жодною ціною. Я щиро прошу вас цілком покластися на неминуче, бо смію запевнити: у вас не існує іншої можливості встати з-за мого столу, як тільки дочиста зібрати і позапихати у себе все, що я тут наготувала, наклала і ще накладу на вашу тарілку. Боюся, що ви безнадійно згубились у реальності — інакше ви мусили б знати, що деякі господині вимагають від своїх гостей докладати й напихатися так довго, аж поки ті не луснуть. Так ось — вам випав гідний жалю та співчуття жереб, але ви протримаєтеся цілком мужньо. Кожен із нас раніш чи пізніше повинен принести якусь велику жертву. Послухайтеся мене і їжте! Послух — це ж так приємно. Нічого страшного не трапиться, якщо при цьому ви навіть і постраждаєте. Дивіться-но, який ніжний і ласий шматок — я певна, що ви негайно проковтнете його! Сміливіше, мій найдорожчий друже! Нам так потрібна відвага. Чого були б ми варті, якби завжди лише впирались і викручувалися? Зберіть же волю в кулак і змусьте себе до найвищого зусилля, найтяжчого страждання та найжорсткішого випробування. Ви навіть собі не уявляєте, з якою радістю я вдивляюсь у вас, поки ви їсте ледь не до втрати притомності. І як би мене засмутила ваша відмова; але ні, такого ви мені не вчините, правда ж? Відкушуйте ж і ковтайте не спиняючись — навіть якщо й напхалися вже по саму, як кажуть, зав’язку».
«Страшна жінко, чого вам від мене треба?» — заверещав я, різко зриваючись із-за столу і роблячи вигляд, ніби хочу його перекинути. Проте пані Ебі стримала мене, щиро й гучно розсміялася і пояснила, що дозволила собі трохи піджартувати, тож я, коли така моя ласка, не повинен би взяти їй цього за зле: «Я тільки хотіла зобразити приклад, як чинять окремі господині, що подекуди просто не знають міри у догоджанні гостям».
Тут і я не стримався від сміху — мушу визнати, що пані Ебі з її пустощами таки припала мені до смаку. Вона хотіла, щоб я лишався в неї протягом усього пополудня, й ледь не образилася, почувши від мене, що я, на жаль, не можу більше втішатись її товариством, позаяк маю залагодити кілька важливих справ, жодної з яких ніяк не вийде відкласти. Мені дуже лестило те, як гірко вона пошкодувала, що я вже хочу й повинен її покинути. Пані Ебі спитала, чи я справді мушу зараз утікати, на що отримала від мене абсолютне запевнення: лише крайня терміновість могла би спричинити мій такий стрімкий відхід із такого приємного місця ще й від такої привабливо-хвальної особи. З цими словами я попрощався.
Тепер слід було захопити зненацька, приборкати, здолати і підімнути твердолобого й норовливого, під кожним оглядом явно переконаного у власній непомильності та професійній майстерності, цілком і повністю пронизаного відчуттям особистої цінності та величі і непохитного у своїй щодо цього твердості пана кравця, чи то пак уже навіть marchand tailleur. Підважувати незламну самовпевненість кравецького майстра — затія, що її слушно можна поставити серед найскладніших та найобтяжливіших завдань, тож потрібна неабияка мужність, щоб за нього взятись, і така ж рішучість, щоб виконати. Назагал кравці та їхній світогляд завжди викликають у мене якийсь нищівний переляк, що його я навіть і не дуже соромлюся, позаяк вважаю цілком зрозумілим і виправданим. Тож я приготувався до всього включно з найгіршим і рушив на війну з усіма її небезпеками, озброєний такими рисами, як відвага, твердість, гнів, обурення, погорда й навіть зневага до смерті — з таким поза сумнівом вартісним оружжям я сподівався успішно й переможно дати відсіч їдкій іронії та прихованій під машкарою добросердя насмішці. Сталось усе інакше, але я наразі мовчу про це, тим більше, що маю відіслати згадуваного вже листа. Власне кажучи, я щойно так і вирішив: спочатку зайти на пошту, потім до кравця й аж по тому віднести до сплати місцевий податок. Апетитна будівля поштамту була вже просто перед моїм носом; я жваво ступив досередини і запросив у відповідного службовця одну поштову марку, що її негайно наклеїв на конверт. Цей останній я обережно пустив у вільний політ крізь шпарину скриньки, зосереджено зважуючи й обдумуючи те, що написав у листі. Я чудово пам’ятав, що текст його звучав так:
