Оповідання - Гринченко Борис Дмитриевич (полная версия книги TXT) 📗

- Та на­вi­що ж її бра­ти? - спе­ре­чається Ма­ру­ся.- На­че я са­ма не впо­ра­юсь! Та я i вдень, i вно­чi ро­би­ти­му.

- Ну, во­но тро­хи важ­кенько без вiд­по­чин­ку день i нiч ро­би­ти,- смiється Мак­сим, - а ба­ба Ок­са­на то­бi шко­ди не зро­бить, а по­ря­док дасть, бо ти по­ряд­ку не знаєш.

- Та вже хай при­хо­де! - го­во­рить вреш­тi Ма­ру­ся. - Во­на не сер­ди­та.

Отаке на­ду­ма­ли батько з доч­кою та й зав­зя­лись до­сяг­ти сво­го. Во­ни зос­та­ли­ся на шах­тах i так про­жи­ли ще два ро­ки. Увесь цей час од­но ма­ри­ли во­ни про те, як во­ни ко­лись жи­ти­муть, та тро­хи не що­ве­чо­ра ви­шу­ку­ва­ли во­ни все но­ве цi­ка­ве в цiй спра­вi та роз­мов­ля­ли про йо­го. Ти­ми мрi­ями та роз­мо­ва­ми кра­ща­ло жит­тя Мак­си­мо­вi та Ма­ру­сi, а без їх во­но бу­ло б ду­же не­ве­се­ле, бо й батько­вi, й доч­цi до­во­ди­лось ба­га­то й важ­ко ро­би­ти. Як­би не бу­ло в їх на­дiї, що тiєю ро­бо­тою осяг­нуть во­ни ме­ту ба­жа­ну, бу­ло б жит­тя їм без­ра­дiс­не. А те­пер Мак­сим з усiєї си­ли гнав­ся за за­ро­бiт­ком i ро­бив час­то над мi­ру. Ма­ру­ся ж не тiльки кло­по­та­ла­ся хат­нiм дi­лом (а це та­кiй ма­лiй дiв­чи­нi бу­ло важ­ко), а ще й щи­ро вчи­ла­ся ши­ти, во­на-бо хо­тi­ла, щоб усе вмi­ти ши­ти, як до­ма гос­по­да­рю­ва­ти­ме.

Отож, по­ро­бив­шись так ще два ро­ки, Мак­сим зiб­рав стi­льки гро­шей, що мiг би вже со­бi кла­поть по­ля ку­пи­ти, а до йо­го ко­ня­ку та ще де­що. Вiн по­ле й ку­пив (про­дав у йо­го сло­бо­дi один чо­ло­вiк), а бiльше нi­чо­го не ку­пу­вав, бо до­жи­давсь яр­мар­ку вес­ня­но­го, що бу­вав у ближ­нiй сло­бо­дi. Як же прий­шла вес­на, ку­пив Мак­сим зер­на, най­няв чо­ло­вi­ка зо­ра­ти та за­сi­яти йо­му ни­ву. А сам зос­тав­ся по­ки на ша­х­тi, бо тра­пи­лась та­ка ро­бо­та, що ду­же доб­ре за­ро­би­ти мо­ж­на бу­ло. То й зва­жив­ся Мак­сим пе­ре­бу­ти на шах­тах вес­ну до зе­ле­них свят, а вже то­дi по­да­ва­ти­ся до­до­му на се­ло.

I батько, i доч­ка так-то вже до­жи­да­ли­ся тих свят! Ма­ру­ся лi­чи­ла б не то днi, а й го­ди­ни, що до тих зе­ле­них свят зос­та­ли­ся, - та шко­да, що на го­ди­ни лi­чи­ти не зна­ла! А й дов­гий здав­ся їй цей час, - дов­ший за тi три ро­ки, що во­ни ви­жи­ли тут. Та вже ж хоч i як дов­го час той тяг­ся, а та­ки й йо­му край при­хо­див. Сьогод­нi вран­цi по­лi­чи­ла Ма­ру­ся, що жи­ти їм на шах­тах усього шiсть день зос­та­ло­ся, i ска­за­ла про це батько­вi, як вiн iшов на ро­бо­ту.

- Правда, прав­да, доч­ко, - вiд­мо­вив Мак­сим, - у су­бо­ту гро­шi за тиж­день вiд­да­ва­ти­муть, - а то­дi гай­да!

- Ой, гос­по­ди! як же ж то ще дов­го до су­бо­ти! - зiтх­ну­ла Ма­ру­ся.

- Та вже якось до­жи­ве­мо! - роз­ва­жав її батько. - Ну, зос­та­ва­й­ся здо­ро­ва, ясоч­ко!

Пiшов батько, а Ма­ру­ся зос­та­ла­ся са­ма. Во­на шви­денько поп­ри­би­ра­ла в ха­тi i ви­зир­ну­ла у вi­кон­це. Там со­неч­ко вже зiй­шло. На дво­рi бу­ло ве­се­ло та лю­бо. Ма­ру­сi за­ма­ну­ло­ся ту­ди. Та в неї бу­ла ро­бо­та: во­на до­ши­ва­ла ьогод­нi со­роч­ку батько­вi, та та­ку, що са­ма всю по­ши­ла, а це бу­ло впер­ше. Ця ро­бо­та бу­ла їй та­ка лю­би, що во­на швид­ше од­вер­ну­лась од вiк­на, щоб i спо­ку­си не бу­ло, та й за­хо­ди­ла­ся ши­ти. Як шиєш, то мож­на й ду­ма­ти. I Ма­ру­ся ду­ма­ла со­бi про те, як во­ни пе­реїзди­ти­муть звiд­си, та яко­го це кло­по­ту бу­де. Та дар­ма - якось во­но бу­де, а як улаш­ту­ються - от то­дi доб­ре! У своїй ха­тi! Своя ха­та ду­же бiльша за цю зем­лян­ку та та­ка ве­се­ла!

А ко­ло ха­ти Ма­ру­ся квi­ток-квi­ток по­на­сад­жує,- от як у її ма­те­рi бу­ло - це так ка­жуть, бо во­на са­ма не пам'ята цього. Тат­ко ка­же, що вiн ще са­ди­ти­ме са­до­ви­ну в то­му са­доч­ку, що вже там є. От доб­ро - свiй са­док! Вий­деш у йо­го: со­неч­ко сяє, пташ­ки ще­бе­чуть, ви­шеньки чер­во­нi­ють - вже ж i га­р­но! Ма­ру­ся всмiх­ну­лась ра­дiс­но та й… сха­ме­ну­лась. За своїми дум­ка­ми во­на й не по­мi­ти­ла, що вже й гол­ку з рук пус­ти­ла, i не шиє вже. Трош­ки за­со­ро­ми­лась та швид­ше зно­ву до ро­бо­ти. I так щи­ренько ши­ла до обiд.

Опiвднi чує, - гу­де ма­ши­на: це обiд шах­та­рям. Ма­ру­ся й со­бi ки­ну­ла ши­ти та трош­ки пiд­го­ду­ва­лась тим, що вчо­ра не доїли, а ва­ри­ти са­мiй со­бi вран­цi не схо­тi­ла, бо ду­же з со­роч­кою пос­пi­ша­ла­ся. По­поївши, - зно­ву до шит­тя. Чує й ма­ши­на гу­де, - це вже й тат­ко по­обi­дав i ро­би­ти за­хо­див­ся. По­ши­лась Ма­ру­ся так ще з го­ди­ну. Ко­ли чує, - ма­ши­на зно­ву за­гу­ла. Дiв­чи­на зди­ву­ва­лась. Чо­го це во­на? У та­кий час во­на не гу­де, - а те­пер же на­що? А про­те во­на не­дов­го тим цi­ка­ви­ла­ся i за­бу­ла­ся бу­ла про це, дi­ла сво­го пильну­ючи. Ко­ли тро­хи зго­дом,чує, го­мiн який­сь на ву­ли­цi. Щось на­че бi­жить, та ще й не од­но, го­мо­нить та кри­чить щось.

- Що во­но за знак? - по­ду­ма­ла Ма­ру­ся й ви­зир­ну­ла у вi­ко­н­­це. Ди­виться, бi­жать лю­ди та щось гу­ка­ють. Зда­ло­ся те Ма­­ру­сi цi­ка­ве. Во­на вис­ко­чи­ла з ха­ти. Лю­ди вже пе­ре­бiг­ли, й во­на не мог­ла нi про вi­що до­вi­да­ти­ся. Та тро­хи зго­дом по­ба­чи­ла, - бi­жить проз неї знай­ома дiв­чи­на ту­ди, ку­ди й лю­­ди по­бiг­ли.

- Галько! - гук­ну­ла во­на до неї. - Галько!

Галька спи­ни­лась i вздрi­ла Ма­ру­сю.

- Ой, Ма­ру­сю, сест­рич­ко!… Ой що ж там зро­би­ло­ся - шах­ту за­ли­ло! - лед­ве пос­пi­ши­лась ка­за­ти дiв­чи­на, бо дух їй вiд швид­ко­го бi­гу за­би­ва­ло.

Маруся спер­шу не зро­зу­мi­ла й спи­та­ла­ся:

- Яку шах­ту? де?

- Та но­ву шах­ту. Так, ка­жуть, во­дою й за­ли­ло!

- А то­бi ж хто ка­зав? - спи­та­ла­ся Ма­ру­ся.

- Та лю­ди ж бiг­ли та й кри­ча­ли, що за­ли­ло. Хо­дiм ту­ди! - ка­за­ла Галька пос­пi­ша­ючись.

Маруся мов­ча­ла. Во­на нi­як не мог­ла зро­зу­мi­ти, звiд­ки взя­­ла­ся во­да за­ли­ва­ти шах­ту, ко­ли скрiзь бу­ло су­хо. Та во­на не дов­го про це ду­ма­ла. Iн­ша дум­ка вра­зи­ла її: у тiй ша­х­тi ро­бив її батько, - то це й йо­го за­ли­ло? Ця дум­ка вда­ри­ла її, мов стрель стрельнув, i во­на тро­хи не впа­ла.

- Ой, Ма­ру­сю, яка ти блi­да-блi­да ста­ла! - скрик­ну­ла Галька, пiд­бi­га­ючи до неї.- От спа­си­бi бо­го­вi, що мiй батько не в но­вiй шах­тi, а то ли­хо бу­ло б! А твiй, Ма­ру­сю, в якiй?

- У но­вiй…

- От бiд­на ти!…- по­жа­лi­ла Галька.- Хо­дi­мо ж ту­ди!

- Ходiм! хо­дiм! - од­ра­зу стре­пе­ну­лась Ма­ру­ся, вхо­пи­ла Га­льку за ру­ку й по­тяг­ла її за со­бою.

- Та не так-бо швид­ко, сест­рич­ко! - пру­ча­ла­ся та, - а то я не пiд­бi­жу.

Вiд зем­лян­ки, де Ма­ру­ся жи­ла, до но­вої шах­ти бу­ло не ду­­же да­ле­ко, i дiв­ча­та швид­ко ту­ди до­бiг­ли. Що ближ­че во­­ни пiд­бi­га­ли до неї, то бiльше лю­дей їм стрi­ва­ло­ся, що ту­ди ж бiг­ли, а ко­ло са­мої шах­ти зiб­ра­ла­ся вже чи­ма­ла юр­ма, - тут був уп­ра­ви­тель над шах­та­ми, ште­гер, шах­та­рi, що не пiш­ли сьогод­нi на ро­бо­ту, кiлька жi­нок з дiтьми. Де­якi жiн­ки пла­ка­ли, на­вiть ту­жи­ли. Дер­жа­чи­ся за ру­ки, по­лiз­ли дiв­ча­та по­мiж на­род i з бi­дою до­тов­пи­лись аж на се­ре­ди­ну мiж лю­ди. Там во­ни по­ба­чи­ли, - який­сь чо­ло­вiк си­дить на ка­­ме­ню­цi, на ву­гiльний ва­гон­чик злiг­ши. Ма­ру­ся вiд­ра­зу йо­го пiз­на­ла: то був Се­мен, шах­тар, що ро­бив у од­нiй шах­тi з її батьком. Вiн був те­пер увесь мок­рий, i вид­ко бу­ло, що з їм ста­ло­ся щось: чи хво­рий вiн, чи в шах­тi при­би­то. Бi­ля йо­го сто­яв уп­ра­ви­тель, ви­со­кий чор­ня­вий чо­ло­вiк, i на­ка­зу­вав ште­ге­ро­вi:

- Пiднiмiть двад­цять чо­ло­вiк з шахт! Обид­ва смо­ки сю­ди з ло­ко­мо­бiльчи­ком швид­ше!

Штегер по­бiг. Уп­ра­ви­тель по­вер­нув­ся до Се­ме­на.

- Ну, та як же во­но бу­ло?

- Так! - вiд­мо­вив Се­мен, си­дя­чи й крив­ля­чись ча­сом, пев­не з бо­лю.- Ми би­ли ву­гiль уд­вох з Iва­ном. Ко­ли це як за­шу­мить! Ми зирк, - а во­да так i су­не! Ки­ну­лись бiг­ти, - так хi­ба ж йо­го вте­чеш? Як ухо­пи­ло нас, як по­нес­ло!… За­раз я Iва­на й за­гу­бив, утоп, ма­буть, бi­до­ла­ха. А я вже сил­ку­юся тi­льки, щоб да­лi вiд стiн та вiд стов­пiв бу­ти. А во­но ме­не як зак­ру­те та об стовп го­ло­вою - лусь! По­чор­нi­ло ме­нi в очах, - от, ду­маю, край! Аж во­но, хва­ла бо­го­вi, й нi­чо­го - ма­буть, не ду­же вда­ри­ло. По­тiм ще не раз би­ло, та не го­ло­вою. Як­би бу­ла стор­чо­ва шах­та,- про­пав би! Ну, а з по­хiд­ної ви­нес­ло во­дою на бi­лий свiт.