Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

— Por mi vida, que gente! [67]

— Хай живе Феррер! Не бійтеся. Ви — благородний чоловік. Хліба, хліба!

— Так, так, хліба,— відповідав Феррер,— добробут; я обіцяю його вам,— і він притискав руку до грудей.

— Розступіться трохи,— тут же додавав він,— я приїхав забрати його до в'язниці, щоб він дістав заслужену покару.— І докидав пошепки: — Si es culpable [68].— Нахиляючись до кучера, він квапливо казав йому: — Adelante, Pedro, si puedes [69].

— Будьте ласкаві, синьйори,— говорив він,— трохи розступіться, ледь-ледь, аби тільки проїхати.

Тим часом найдіяльніші з співчуваючих у відповідь на таке чемне прохання заходилися розчищати дорогу. Одні, рухаючись попереду коней, діючи вмовляннями й розсуваючи натовп руками, чемно приказували: «Відійдіть, розступіться трошки, синьйори»,— і примушували людей розступатися; інші робили те саме обабіч карети, щоб вона могла проїхати, не розчавивши нікому ніг і не зачепивши нічиєї голови, бо, крім заподіяння шкоди окремим особам, це могло б легко підірвати престиж самого Феррера.

Із замилуванням споглядаючи якийсь час цю величну старість, дещо стривожену турботами, пригнічену втомою, але водночас пожвавлену клопотами і, так би мовити, підбадьорену сподіванням вирятувати людину від смертельної небезпеки, Ренцо відкинув усяку думку про те, щоб піти геть, вирішивши допомогти Феррерові й не залишати його, доки той досягне своєї мети. Сказано — зроблено, вкупі з іншими він заходився розчищати дорогу й, зрозуміло, опинився серед найзавзятіших. Дорогу було розчищено. «Проїжджайте лишень уперед»,— казали кучерові ті з натовпу, що відступалися вбік. А найдіяльніші попереду й далі прокладали дорогу кареті. «Adelante, presto, con juicio!» [70] — підганяв кучера й господар, і карета посувалася вперед. Крім щедро роздаваних публіці поклонів, Феррер виразно всміхався, обдаровував на знак подяки особливими поклонами тих, хто надто ревно клопотався про нього: такі усмішки не раз діставались і Ренцо, який цілком заслужив їх, бо працював того дня на великого канцлера краще від будь-якого найсумліннішого з його секретарів. Молодому горцеві, зачарованому такою доброприхильністю, здавалося, що він мало не заприятелював із Антоніо Феррером.

Рушивши з місця, карета посувалася далі, щоправда, досить повільно й не без коротких зупинок. Весь шлях, либонь, займав відстань не більше, ніж на рушничний постріл, але як на витрачений час, то цей переїзд міг видатися довгою подорожжю навіть тому, хто не поспішав із добромисними намірами, як ото Феррер. Народ хвилювався і попереду й позаду, праворуч і ліворуч від карети, ніби морські вали, що здіймаються довкола корабля в самий розпал бурі. Але гул юрби був ще різкіший, різноголосіший і оглушливіший, ніж шум бурі. Виглядаючи з карети, прибираючи відповідних постав і жестикулюючи, Феррер намагався розслухати крики й дати відповідь; він щиро бажав побесідувати з цим натовпом друзів, але це було важче від усіх справ, що випадали йому за його багатолітнє велике канцлерство. Іноді йому вдавалося розчути якесь слово, ба навіть цілу фразу, кілька разів повторену окремим гуртом, як ото коли вибух потужної ракети вирізняється серед оглушливої тріскотняви фейєрверку. І він то старався заспокійливо відповісти на ці крики, то просто мовив слова, які, на його думку, були найдоречніші. У такий спосіб він цілу дорогу говорив з народом: «Так, так, синьйори, хліб, добробут... Я його сам запроторю до в'язниці, він дістане покару... Si es culpable. Так, звичайно, я накажу — дешевий хліб... Asi es... [71] саме так, я маю на увазі: повелитель, наш король, не хоче, щоб його вірнопідданці голодували. Боже мій! Guardaos! [72] Щоб, бува, не постраждали, синьйори. Pedro, adelante, con juicio! [73] Добробут, добробут... Відступіться трошки, зробіть таку ласку. Хліба, хліба... До в'язниці, до в'язниці... Що таке?» — спитав він чоловіка, який ліз просто в вікно карети, щось вигукуючи, чи то пораду, а чи прохання. Але той не встиг навіть почути звернених до нього слів: «Що таке?», бо його відразу стягнув униз хтось із натовпу, помітивши, що чоловіка от-от причавить колесо. Ось так, даючи мимохідь відповіді, серед невмовкаючих вітальних вигуків, а часом і серед окремих ворожих вигуків, щоправда, відразу ж заглушуваних, Феррер нарешті добувся до обложеного будинку — головним чином завдяки старанням своїх добрих помічників.

Ті, хто з такими самими добрими намірами вже попробивався до дверей, наполегливо, силкувалися розчистити бодай трохи місця. Вдавшися до прохань і погроз, натискуючи то в один, то в другий бік з подвоєним завзяттям і новим напливом сил, які з'являються в міру наближення до бажаної мети, їм врешті вдалося розділити натовп навпіл, а потім і відтіснити його назад, тож між дверима і каретою, яка спинилася перед ними, утворився невеликий більшій прохід. Ренцо, граючи роль почасти форейтора, почасти конвойного, прибув разом із каретою й зумів стати в одну з двох шеренг співчуваючих, які водночас правили і за прикриття для карети, й за греблю проти розбурханих людських хвиль. Допомагаючи своїми дужими плечима стримувати одну з цих хвиль, він стояв на гарному місці й міг бачити все, що відбувалося.

Феррер полегшено зітхнув, побачивши перед собою цю невелику вільну місцину і ще замкнені двері, або, вірніше, ще не доламані, бо дверні гаки було вже майже вивернуто, дверні стулки розщеплено, подірявлено, розсунуто, і крізь широку щілину виднів ланцюг, погнутий, розхитаний і майже перерваний, що ледве стримував дверні стулки, не даючи їм розчинитися зовсім. Якийсь добромисник крикнув у цей отвір, щоб відмикали; другий швидко розчахнув дверцята карети; старий виткнув голову, підвівся й, спершися рукою на плече чоловіка, який розчахнув дверцята, виліз із карети й став на підніжку.

Народ юрмився з усіх боків, стаючи навшпиньки, щоб бачити краще. Тисяча облич, тисяча борід мелькали в повітрі, цікавість і загальне очікування на мить примусили всіх замовкнути. Зупинившись на підніжці, Феррер повів поглядом довкола, вітаючи юрбу поклоном, наче з амвона, і, притискаючи ліву руку до грудей, вигукнув: «Хліба і правосуддя!» Потім він, сміливий і величний, у своїй довгій мантії, зійшов додолу серед привітань, що злітали до небес.

Тим часом ізсередини відімкнули, вірніше, скінчили відмикати двері, відірвавши рештки ланцюга зі скобами, вже наполовину висмикнутими, і розширивши отвір рівно стільки, щоб впустити такого бажаного гостя.

— Скоріше, скоріше,— квапив він,— відчиняйте лишень, дайте мені ввійти; а ви, сміливці, стримуйте там юрбу, щоб не вдерлася вслід за мною... ради всього святого! Зробіть-но прохід. Та ну ж бо, синьйори, я в одну мить! — А тоді звернувся до тих, що були всередині будинку: — Тільки легше ви з цією стулкою, дайте мені пройти. Ой, мої ребра! Пожалійте мої ребра! Тепер замикайте, ой ні, постривайте, мантія моя, мантія! — І справді, її були б причинили дверима, якби Феррер досить спритно не відсмикнув шлейф, що зник услід за ним, ніби хвіст змії, яка швидко заповзала до нори, рятуючись від переслідувачів.

Коли дверні стулки захряпнулися, слуги постаралися зсередини підперти їх іще дужче. А зовні ті, хто складав ніби лейб-гвардію Феррера, працювали плечима та руками й несамовито горлали, намагаючись зберегти вільний простір і проказуючи подумки молитви, щоб усе скінчилося чимскоріше.

— Швидше, швидше,— квапив Феррер слуг у передпокої, які тісним кільцем обступили його, ахаючи та охаючи на різні лади: «Бережи вас господь, ваша ясновельможність!»

— Швидше, швидше! — повторяв Феррер.— Де ж цей нещасний чоловік?

Блідий як полотно, завідувач спускався сходами: його чи то волокли, чи то несли інші слуги. Забачивши свого рятівника, він полегшено зітхнув. Сила повернулася до нього — він почав дещо твердіше стояти на ногах, щоки в нього порожевіли; кинувшись до Феррера, він пробелькотав: