Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Як же ти будеш з ними далі, Луїсе?
— Та ось несу для пані черепашкових перлів, — відказав хлопець.
Розмовляючи, вони спинилися в затінку пальми. Хлопець витяг з кишені чистеньку шматину, розгорнув її і показав з півдесятка блискучих рожевих перлин, зовсім не схожих на справжні: їх час від часу знаходили остров'яни, чистячи мушлі. Такий дарунок не привабив би жодної з жінок, яких знав Томас Хадсон, — окрім королеви Марії Англійської. Звичайно, Хадсон не міг вважати, що знає королеву Марію, — хіба лише з газет і кінохроніки та ще з профільних портретів у «Нью-Йоркері», — але через те, що їй подобалися багамські перли, в нього було таке відчуття, ніби він знає її краще, ніж багатьох своїх давніх знайомих. Королеві Марії подобаються ці перлини, і сьогодні острів святкує день її народження, думав він, але навряд чи вони дуже потішать жінку того пана. До того ж хто знає, чи не казала й королева Марія, що вони їй подобаються, аби тільки зробити приємність своїм підданцям на Багамських островах.
Вони рушили далі, простуючи до «Понсе де Леона», і Луїс сказав:
— Пані плакала, містере Томе. Так гірко плакала. Отож я й надумав піти до Роя і принести їй черепашкових перлин, щоб подивилася.
— Певне, вона дуже зрадіє, коли побачить їх, — мовив Хадсон. — Якщо їй подобаються черепашкові перли.
— Добре, якби зраділа. Зараз же й однесу їй.
Томас Хадсон зайшов до бару, де було прохолодно і майже темно після блиску коралової дороги, і випив джину з тоніком, присмаченого скибочкою лимонної кірки та кількома краплинами ангостури. Містер Боббі стояв за прилавком і вигляд мав страшенно сердитий. Чотири молодих негри грали в більярд, час від часу трохи піднімаючи стіл з одного боку, коли хтось хотів зробити важкий карамболь. Спів нагорі вже змовк, і в барі було дуже тихо, тільки клацали більярдні кулі. Біля стойки стовбичили два матроси з яхти, пришвартованої до причалу. Очі Томаса Хадсона звикли до присмерку в барі, там було не жарко й приємно. Згори спустився Луїс.
— Пан заснув, — сказав він. — Я залишив перлини його пані. Вона дивиться на них і плаче.
Хадсон побачив, як ті два матроси з яхти перезирнулися, але нічого не сказали. Він стояв, тримаючи в руці високу склянку з приємним гіркуватим напоєм і смакуючи перший ковток, що нагадав йому про Тангу, Момбасу і Ламу, і про все те узбережжя, і його раптом пойняла туга за Африкою, А от він засів на цьому острові, тоді як міг бути тепер в Африці. Е, до лиха, подумав він, ти ж коли завгодно можеш туди поїхати. Треба, щоб усе те жило в тобі самому, хоч де б ти був. І тут у тебе це зовсім непогано виходить.
— Томе, невже вам справді до смаку це зілля? — запитав його Боббі.
— Авжеж. Інакше я не пив би його.
— Я раз помилився пляшкою, то воно мені видалось наче хіна.
— А там є й хіна.
— Ні, люди таки схибнуті, — сказав Боббі. — Ось може чоловік дозволити собі пити все що завгодно. Має на те гроші. Йому б і пити собі на втіху, а він бере та й переводить добрячий джин, домішуючи туди якесь індійське пійло з хіною.
— Мені воно подобається. Я люблю присмак хіни з лимонною кіркою. Як на мене, ця суміш немовби розкриває у шлунку пори, чи що там іще. Мені вона любіша за будь-який інший напій із джином. Після неї я чудово себе почуваю.
— Я знаю. Ви завжди чудово себе почуваєте, коли вип'єте. А от я навпаки — препогано. Чого це не видно Роджера?
Роджер був приятель Томаса Хадсона, що придбав собі рибальську хатину далі на острові.
— Скоро має надійти. Ми сьогодні вечеряємо у Джонні Гуднера.
— І чого б ото таким людям, як ви, як Роджер Девіс і Джонні Гуднер, що стільки світу бачили, сидіти на цьому острові, — ніяк не збагну.
— Це гарний острів. Ви ж тут сидите, чи не так?
— Я сиджу, щоб заробляти собі на прожиток.
— Могли б заробляти на прожиток і в Нассау.
— К бісу Нассау. Тут веселіше. Що-що, а повеселитись на цьому острові можна добряче. Та й грошей тут дехто збив дай боже.
— Мені подобається тут жити.
— Та певне ж, — сказав Боббі. — І мені подобається. Ви це знаєте. Аби тільки був заробіток. А що, ви продаєте оті картини, які весь час малюєте?
— Останнім часом їх добре беруть.
— Подумати тільки — люди платять гроші за картини, на яких зображений дядечко Едвард. За картини, де намальовані негри у воді. Негри на березі. Негри в човнах. Ловці черепах. Ловці губок. Штормові хвилі. Водяні смерчі. Розбиті шхуни. Недобудовані шхуни. Все, що можна побачити й так. Невже їх справді купують?
— Звісно, що купують. Щороку в Нью-Йорку влаштовують виставку, а потім ті картини продають.
— З торгів?
— Ні. Комерсант, що влаштовує виставку, призначає ціну, і люди купують. Часом беруть і музеї.
— А самі ви можете їх продавати?
— Авжеж.
— Я б хотів купити смерч, — сказав Боббі. — Величезний такий, знаєте, смерч. І чорний як чорт. Чи, може, ще краще — два смерчі, як ото вони сунуть понад плесами з таким ревиськом, що заглушає все довкола. І засмоктують у себе геть усю воду, і страхають людей до смерті. А я виїхав своїм човном ловити губки і тепер не можу дати собі ради. Смерч видер просто в мене з руки глибинний окуляр і мало не засмоктав і човна. Такий смерч, що й самому богові страшно… То скільки такий коштуватиме? Я б почепив його тут-таки, в барі. Чи, може, й дома, якщо він не налякає до смерті мою стару.
— Це залежатиме від розміру картини.
— Малюйте яку вам захочеться, — велично промовив Боббі. — То така картина, що чим вона буде більша, тим краще. Намалюйте навіть три смерчі. Я колись бачив біля острова Андроса одразу три смерчі, не далі, як оце звідси до дверей. Вони здіймались аж до неба, і один засмоктав човен ловця губок, а коли той човен упав назад у море, мотор вибив дно й потонув.
— Усе залежить від того, скільки коштуватиме полотно, — сказав Томас Хадсон. — Я візьму з вас тільки за полотно.
— О боже, то добудьте щонайбільше полотно, — сказав Боббі. — Ми з вами намалюємо такі смерчі, що люди зі страху тікатимуть геть і з цього бару, і з цього бісового острова.
Його захопила велич задуму, але то був тільки початок.
— Томе, друже, а чи не змогли б ви намалювати весь, як є, ураган? Показати його в самісінькому розпалі, коли з одного боку вже відбурхало й ущухло, а з другого ще тільки зривається? Щоб усе-все там було — починаючи з негрів, прибитих бурею до стовбурів кокосових пальм, і кінчаючи вітрильниками, що їх несе просто через острів. І великий готель, що валиться додолу. І уламки, що розтинають повітря, наче стріли, і мертві пелікани, яких жене разом із скісними струменями зливи. І барометр, що впав аж на двадцять сім, і зірваний вітромір. І затоплена з верхом піщана коса, і місяць, що визирнув з-за хмар у розпалі бурі. І величезний вал, що здіймається і падає на берег, поглинаючи все живе. І знесені в море жінки, з яких вітром позривало одежу. І мертві негри, яких гойдає на хвилях і підкидає в повітря…
— Потрібне страшенно велике полотно, — сказав Хадсон.
— К бісу полотно! — вигукнув Боббі. — Я роздобуду найбільший грот зі шхуни. Ми намалюємо найвеличнішу в світі картину, хай йому чорт, і навіки уславимося в історії. Чого варті всі оті ваші жалюгідні буденні образки!
— Почну я із смерчів, — сказав Томас Хадсон.
— Хай так, — погодився Боббі, хоч як йому жаль було відступатись від свого великого задуму. — У цьому є сенс. Але, слово честі, знаючи світ, як оце ви і я, та ще маючи ваш хист, ми з вами таких картин понамальовували б, що куди.
— Завтра ж беруся до смерчів.
— Ну гаразд, — сказав Боббі. — Нехай це буде початок. Але, слово честі, треба нам з вами намалювати й отой ураган. А чи малював хто коли-небудь загибель «Титаника»?
— Велику картину — ні.
— Ми могли б намалювати й це. Такі речі завжди полонили мою увагу. Зобразити б так, щоб відчутно було крижаний холод айсберга, коли він подався назад після зіткнення. І щоб усе оповивав густий туман. Змалювати все до найменших деталей. І отого чоловіка, що заліз у човен із жінками, твердячи, ніби він яхтсмен і хоче допомогти їм. Як він пхається в човен, наступаючи просто на жінок, а сам здоровенний мов бугай. Мені він уявляється схожим на того типа, що спить у нас нагорі. А чом би вам не піднятися туди й не замалювати його сонного, щоб потім уставити в картину?
