Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Ми не можемо докладно розповісти, яким чином Магістр поступово знов добув довіру товариша; всі ми знаємо його спокійну, погідну вдачу, його ласкаву чемність, тож хай собі кожен уявить це посвоєму. Кнехт наполегливо домагався дружби Плініо, а хто міг довго встояти перед ним, коли він чогось хотів? Минуло кілька місяців від їхньої першої зустрічі в Колегії, і нарешті Десиньйорі після неодноразових запрошень Магістра погодився навідатись до Вальдцеля. І ось одного хмарного, вітряного осіннього дня вони поїхали вдвох на прогулянку в ті місця, які так добре знали з своїх шкільних часів, з далеких часів своєї дружби. Кнехт був у веселому, незатьмареному настрої, а його супутник і гість — мовчазний, але неспокійний; як на полях навколо них світло чергувалося з тінню, так і в його душі радість зустрічі чергувалася зі смутком відчуження. Недалеко від селища вони вилізли з екіпажа й пішли пішки стежками, якими ходили колись давно, й почали згадувати декотрих товаришів і вчителів, деякі свої тодішні розмови. Десиньйорі прогостював у Кнехта цілий день, і той дозволив йому, як і обіцяв, бути присутнім при його праці, дивитися, як він виконує свої службові обов’язки. Рановранці гість мав їхати додому, і вечір вони просиділи вдвох у вітальні Кнехта, знов відчуваючи себе майже такими самими близькими друзями, як раніше. День, коли він годину за годиною міг спостерігати працю Магістра, справив на гостя велике враження. Того вечора між ними відбулася розмова, яку Десиньйорі, повернувшись додому, відразу ж записав. Хоч у тій розмові вони частково торкалися й речей не дуже важливих, які декому з читачів, може, здадуться й зайвими в нашій суворій розповіді, проте ми хочемо навести її в такому вигляді, як вона була записана.
— Я стільки всього хотів тобі показати, — мовив Магістр, — але так і не встиг. Наприклад, мій чудовий садок — ти ще пам’ятаєш магістерський садок і кущі, які посадив Магістр Томас? Ну, й ще багато чого. Але, може, ми колись виберемо на це день чи годину. Та все ж таки ти сьогодні, мабуть, чимало всього поновив у пам’яті і склав собі уявлення про мої обов’язки і мої будні.
— Я вдячний тобі за це, — сказав Плініо, — я тільки тепер знов почав розуміти, що, власне, являє собою ваша Провінція і які великі, дивовижні таємниці вона в собі ховає, хоч усі ці роки, живучи далеко звідси, я думав про вас багато більше, ніж ти, певне, гадаєш. Ти сьогодні дав мені змогу заглянути в свою працю і в своє життя, Йозефе, і я сподіваюся, не востаннє, ми ще не раз розмовлятимем про те, що я тут побачив і про що мені рано ще говорити. З іншого боку, я відчуваю, що твоє довір’я зобов’язує до чогось і мене. Ти, мабуть, дивувався, чого я досі був такий замкнутий. Що ж, колись і ти мене відвідаєш і побачиш, як я живу. Поки що я не буду багато розповідати, скажу тільки основне, щоб ти знав, що з мене вийшло. Та й мені самому така сповідь дасть полегшення, хоч і буде для мене карою і ганьбою.
Ти знаєш, що я походжу з давньої родини, заслуженої перед Касталією і приязної до неї, з консервативної родини землевласників і високих урядовців. Бачиш, уже саме це просте речення утворює прірву між тобою і мною. Я кажу «родина» і маю на увазі щось звичайне, само собою зрозуміле й однозначне, але чи справді це так? Ви в Провінції маєте свій Орден, ієрархію, проте родини не маєте, ви не знаєте, що таке родина, кровна спорідненість і походження, не маєте ніякого уявлення про таємний, величезний чар і силу того, що зветься родиною. Те саме, мабуть, і з більшістю слів та понять, у яких відтворюється наше життя: чимало з них для нас важливі, а для вас не мають ніякого значення, дуже багатьох ви зовсім не розумієте, а є й такі, що мають у вас зовсім інший зміст, ніж у нас. От і спробуй поговорити один з одним! Знаєш, коли ти мені щось кажеш, я маю таке враження, що переді мною чужоземець, правда, чужоземець, мову якого я в молодості вивчав і якою навіть володів, отже, більшість слів у ній розумію. А ти в іншому становищі: коли я звертаюся до тебе, ти чуєш мову, слова якої знаєш тільки наполовину, а відтінків, тонкощів і зовсім не знаєш, чуєш розповіді про життя, про форму існування, дуже відмінну від твоєї; переважно ці розповіді, навіть якщо вони тебе цікавлять, мало що промовляють до твого серця, лишаються для тебе принаймні наполовину незрозумілими. Ти пам’ятаєш наші численні розмови і словесні двобої в шкільні роки — з мого боку то було не що інше, як спроба, одна з багатьох спроб погодити світ і мову вашої Провінції з моїм світом і мовою. Ти був найприступніший, найдоброзичливіший і найчесніший з усіх, з ким я робив цю спробу, ти боронив права Касталії, але не лишався байдужим і до мого, іншого світу, принаймні не зневажав його. Ми тоді зійшлися досить близько. Ну, та ми ще до цього вернемося.
Він замислився, на хвильку замовк, і Кнехт обережно сказав: — Мабуть, із цим взаєморозумінням справа стоїть не так кепсько, як тобі здається. Звичайно, два народи й дві мови ніколи не зможуть стати такими зрозумілими й близькими одне одному, як двоє людей, що належать до тієї самої нації і розмовляють тією самою мовою. Але це не причина, щоб відмовлятися від взаєморозуміння й спілкування. Між співвітчизниками, що розмовляють однією мовою, теж стоять свої перепони, які заважають їм цілком розуміти один одного і зблизитись, — перепони освіти, виховання, обдарованості, індивідуальності. Можна твердити, що будьяка людина на землі в принципі здатна порозумітися з будьякою іншою людиною, і, навпаки, так само можна твердити, що на світі взагалі немає двох людей, між якими можливе було б справжнє, щире, близьке спілкування і взаєморозуміння, — і те, і те твердження правильне. Це Ян та Інь, день і ніч, і кожне з них має свій сенс, і про те, і про те треба часом згадувати, і я до певної міри погоджуюся з тобою, бо й сам, звичайно, не вірю, що ми змогли б колись до кінця зрозуміти один одного. Але якби навіть ти був європейцем, а я китайцем, якби ми говорили різними мовами, то й тоді, маючи добру волю, змогли б багато чого розповісти один одному, а крім того, ще й багато чого вгадати або відчути. Принаймні спробуймо.
Десиньйорі кивнув головою і повів далі: — Я насамперед розповім тобі лише те, що треба знати, щоб ти міг скласти якесь уявлення про моє становище. Отже, в нас усе починається з родини, це найвища сила в житті юнака, байдуже, чи він її визнає, чи ні. Я ладнав із своєю родиною, поки був вільним слухачем вашої елітарної школи. Цілий рік мені добре жилося у вас, а на канікули я ікав додому й там розкошував, бо був єдиним сином і мене всі пестили. Матір я любив ніжно, навіть палко, і тільки розлука з нею завжди була для мене горем, коли я від’їздив з дому. З батьком у мене були холодніші, але приязні стосунки, принаймні в дитинстві й замолоду, коли я вчився у вас; він був давнім шанувальником Касталії і пишався тим, що я виховуюся в елітарній школі і втаємничений у такі високі речі, як Гра в бісер. Ці канікули вдома майже завжди минали в піднесеному, святковому настрої, мої батьки і я бачили одне одного, так би мовити, лише в святковому вбранні. Часом, коли я їхав додому на канікули, мені було шкода вас, що лишалися у Вальдцелі й не знали такого щастя. Мені не треба багато розповідати про ті часи, бо ж ти знав тоді мене краще, ніж будьхто інший, я був майже касталійцем, тільки, може, трохи ближчим до землі, грубішим і поверховішим, але сповненим радісної задерикуватості, запалу й ентузіазму. То була найщасливіша пора в моєму житті, хоч тоді я не розумів цього, бо, живучи у Вальдцелі, гадав, що щастя й розквіт у моєму житті почнуться аж тоді, коли, скінчивши вашу школу, я повернуся додому і, завдяки здобутим у вас перевагам, завоюю світ. Натомість після нашої розлуки з тобою в моєму житті почалися незлагоди, що тривають і досі, і боротьба, з якої я не вийшов переможцем. Бо цього разу батьківщина, до якої я повернувся, складалася вже не тільки з рідної домівки, вона зовсім не чекала мене з відкритими обіймами й не квапилася визнати мої вальдцельські переьаги, навіть удома скоро почалися розчарування, труднощі й дисонанси. Я не зразу помітив це, мене захищала наївна дитяча віра в себе і в своє щастя, винесена з Касталії мораль Ордену й звичка до медитації. Але як мене розчарував і витверезив університет, де я хотів вивчати політичні дисципліни! Тон, що панував серед студентів, рівень їхньої загальної освіти і їхніх розваг, духовне обличчя деяких викладачів — як це все відрізнялося від того, до чого я звик у вас! Ти пам’ятаєш, як я колись боронив наш світ від вашого, вихваляючи до небес просте, наївне життя. Якщо за це належить кара, друже, то я отримав її повною мірою. Бо якщо це просте, невинне, кероване інстинктом життя, ця дитинність, ця невимуштрувана, наївна геніальність десь, може, ще й існувала серед селян, ремісників абощо, що мені не вдалося ані побачити її, ані, тим більше, прилучитися до неї. Ти пам’ятаєш також, правда ж, як я в своїх, промовах висміював пиху і бундючність касталійців, називав їх чванькуватою, зніженою кастою, в якій панує кастовий дух і зарозумілість. Ви явилося, що люди в світі так само пишалися своїми поганими манерами, своєю убогою освітою і грубим, крикливим гумором, своєю ідіотською, але хитрою націленістю на практичну, корисливу мету, вважали себе в своїй вузьколобій безпосередності так само неоціненними, угодними богові обранцями, як найафектованіший, зразковий учень вальдцельської школи. Одні брали мене на глум і поблажливо поплескували по плечу, а другі реагували на чужий їм касталійський дух у мені відвертою, лютою ненавистю, яку ницість завжди відчуває до шляхетності і яку я вирішив прийняти як відзнаку.
