Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗
Розмова ця точилася між двома чоловіками, що застукали лиходіїв, і мандрівним лудильником, який ночував у флігелі, прокинувся від галасу й приєднався до погоні разом із своїми двома дворняжками. Містер Джайлз служив дворецьким і економом у старої леді; Брітлз був їй за лакея, а що починав він службу ще зовсім малим хлопчиком на побігеньках, то до нього й досі ставились як до юнака, в якого ще все попереду, хоч він уже розміняв четвертий десяток.
Підбадьорюючи себе такими розмовами, але тримаючись тісним гуртом і боязко роззираючись довкола, коли свіжий вітер шарудів у верховітті, чоловіки добігли до дерева, за яким залишили ліхтар, щоб світло його не підказало грабіжникам, куди стріляти. Підхопивши ліхтар, вони бігцем припустили додому, і ще довго по тому, як їхні темні постаті розчинились у темряві, світляна плямка ліхтаря танцювала і блимала у далині, мов болотний вогник у випарах, що здіймаються з драговини.
Вдосвіта похолоднішало, туман стелився по землі, наче густа хмара диму. Трава змокріла, на розгрузлих стежках і у вибоїнах поблискувала вода, вогкий, просякнутий смородом гнилизни вітер глухо завивав у полях, а Олівер усе лежав нерухомий і непритомний там, де покинув його Сайкс.
Що ближче до світанку, то холоднішим і пронизливішим робився вітер, і коли перший блідий проблиск світла замріяв на небі, то здалося, що він швидше віщує смерть ночі, аніж народження нового дня. Дерева й кущі, які вночі лякали своїми темними, непевними формами, набували дедалі чіткіших і виразніших, звичних для ока обрисів. Уперіщив рясний дощ, і краплі його лунко застукотіли в голому гіллі. Але Олівер, ще й досі непритомний і безпорадний, лежав на своєму глиняному ложі, не відчуваючи, як шмагають його шпаркі дощові струмені.
Нарешті кволий болісний зойк порушив тишу; хлопчик розплющив очі. Ліва рука, нашвидку перев'язана хусткою, заніміла і не слухалася, а хустка просочилася кров'ю. Насилу спромігшись сісти, він огледівся довкола, шукаючи допомоги, і застогнав од болю. Від холоду й немочі його проймав дрож, він спробував був звестися на ноги, але здригнувся всім тілом і впав навзнак.
Опритомнівши після нового, але вже коротшого нападу млості, Олівер відчув, як до серця його підступає тоскне передчуття, що він неминуче загине, якщо не вибереться звідси. Тож він підвівся і спробував ступити кілька кроків. У голові в нього паморочилося, він хитався, мов п'яний. Проте хлопець не здавався і, схиливши голову на груди, почвалав, спотикаючись, уперед, сам не знаючи куди.
В уяві його роєм кружляли якісь примарні, безладні картини. Ось йому здалося, що він і досі йде між Сайксом і Крекітом, які люто сперечаються між собою, — їхні слова чітко бриніли в його вухах. А коли він, відчуваючи, що ось-ось упаде, неймовірним зусиллям волі прийшов до тями, то впіймав себе на тому, що сам розмовляє з ними обома. Потім він ішов уже кудись удвох із Сайксом, як напередодні; повз них проходили якісь безликі люди, і грабіжник щоразу міцно стискав його руку. Зненацька бахнув постріл, він відсахнувся, й зусібіч здійнявся оглушливий ґвалт; в очах його замигтіли вогні ліхтарів, усе потонуло в галасі та гуркотняві, і чиїсь невидимі руки підхопили й понесли його. І весь цей час, коли в Оліверовій уяві снувалися ці мінливі видіння, його не полишало невиразне, але непослабне відчуття болю, який безнастанно мучив його і знесилював.
Так він плентався вперед, невідь як пролізаючи між штахетинами огорож і крізь дірки в живоплотах, аж поки вийшов на якусь дорогу. На цей час дощ полив як із відра, і під холодною зливою хлопчик отямився.
Він озирнувся довкола й побачив неподалік якийсь будинок, до якого, певно, міг би добутись. Може, господарі зглянуться на нього, побачивши, в якому він стані, думав він, а як не зглянуться, то однаково краще вмерти біля живих людей, аніж сконати на самоті серед голого поля. Тож, зібравши останні сили, він подибав на нетвердих ногах до будинку.
Коли він підійшов ближче, йому здалося, що він уже колись бачив цю садибу. Окремих деталей він не пам'ятав, але обриси її були йому наче знайомі.
Садовий мур! Учора вночі на траві за цим муром він упав навколішки, благаючи розбійників відпустити його. Саме цей будинок вони намірялися пограбувати.
Впізнавши його, Олівер від страху забув на мить про пекучий біль у руці. Його охопило одне бажання: тікати, мерщій тікати! Але він ледве стояв на ногах, і навіть якби сили не полишили його тендітного дитячого тільця, куди йому було тікати? Хлопець штовхонув хвіртку — незамкнена, вона відчинилась, — перейшов, заточуючись, газон, видобувся по сходах до дверей і тихенько постукав. Але тут сили зрадили його, і він осунувся, як стояв, — прихилившись спиною до колони неширокого ґанку.
Саме в цей час містер Джайлз, Брітлз і лудильник після випробувань та страхів минулої ночі підживлялися в кухні чаєм та всякими наїдками. Взагалі містер Джайлз не спускався до панібратства з простими слугами; він ставився до них з величною поблажливістю, яка була їм приємна, але водночас не могла не нагадувати про його вище становище в суспільстві. Але смерть, пожежа, напад розбійників рівняють людей; тож містер Джайлз сидів, випроставши ноги до ґрат каміна, і, спираючись лівою рукою на стіл, виразною жестикуляцією правої доповнював свою оздоблену яскравими подробицями розповідь про нічний напад. Усі слухачі (а особливо куховарка та покоївка, теж присутні там) жадібно ловили кожне його слово.
— Було, мабуть, пів на третю, — розповідав містер Джайлз, — а може, й ближче до третьої, за точність не ручуся, коли я прокинувся і, перевертаючись у ліжку приблизно отак (тут містер Джайлз повернувся на стільці й накрився краєм скатертини, ніби ковдрою), почув, наче щось шарудить.
На цьому місці оповіді куховарка зблідла й попросила покоївку зачинити двері; покоївка переказала те прохання Брітлзозі, Брітлз — лудильникові, а той удав, ніби не чув.
— … щось шарудить, — провадив містер Джайлз. — Спершу я подумав: «Це мені здалося», — і намірився знову заснути, коли це чую знову: а таки шарудить!
— А як воно шаруділо? — спитала куховарка.
— Отак ніби «шурх-шурх-шурх», — пояснив містер Джайлз, озираючись на всі боки.
— Ні, скоріше так, наче хтось шкрябав залізякою по тертці для горіхів, — уточнив Брітлз.
— Це воно так зашкрябало, коли ви вже прокинулися, — відказав містер Джайлз, — а тоді ще чулося «шурх-шурх-шурх». Ну, я відкинув ковдру, — провадив він, відгортаючи скатертину, — сів у ліжку й прислухався.
Куховарка з покоївкою разом вигукнули: «Бож-же!» — й присунулися ближче одна до одної.
— І почув уже цілком виразно: шарудить! — вів далі містер Джайлз. — «Та-ак, — кажу я собі, — хтось виламує двері чи вікно. Що ж його робити? Треба, мабуть, розбудити Брітлза, поки бідолашного хлопчика не порішили в ліжку. А то він і незчується, як йому переріжуть горло від вуха й до вуха».
Тут усі присутні подивилися на Брітлза, а той витріщив очі на оповідача й аж рота роззявив від невимовного жаху.
— Тож я ковдру з себе, — провадив містер Джайлз, відкидаючи ще далі скатертину й свердлячи очима куховарку й покоївку, — тихесенько встаю, натягаю…
— Тут є дами, містере Джайлз, — нагадав йому лудильник.
— … черевики, сер, — з притиском мовив Джайлз, обертаючись до нього, — хапаю зарядженого пістолета, який завжди беру нагору з собою разом з кошиком із столовим сріблом, заходжу навшпиньки до Брітлзової кімнати, торгаю його за плече й кажу: «Брітлзе, не лякайся!»
— Атож, саме так ви й сказали, — стиха підтвердив Брітлз.
— «Здається, ми пропали, Брітлзе, — кажу я. — Але ти не лякайся!»
— А він злякався? — спитала куховарка.
— Аніскілечки, — відповів містер Джайлз. — Він виявив таку саму твердість… Так, майже таку саму твердість, як я.
— Я, мабуть, там би й умерла, взяла б і вмерла, — зауважила покоївка.
— Ви — жінка, — сказав Брітлз трохи бадьоріше.
— Брітлз має рацію, — кивнув головою містер Джайлз. — Жінка — вона жінка і є, що з неї візьмеш? Але ми — чоловіки! — схопили з каміна потайного ліхтаря й рушили сходами вниз, навпомацки, в такій темряві, що хоч в око стрель, приблизно отак…
