Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

Сидів він так і сидів. Ніч минала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши вогнище, почали смажити шматки кінського падла, затим, наївшись, повкладалися спати на землю.

Не минуло й години, як вони скочили на ноги.

Здалеку долітав відгомін, схожий на шум великого загону кінноти, що йде спішним маршем.

Татари квапливо начепили на жердину білий шмат полотна і підклали у вогнище хмизу, щоби здалеку було ясно, що вони мирні посланці.

Кінський тупіт, форкання і брязкіт шабель тим часом наближались, і незабаром на дорозі показався кінний загін, який одразу ж татар і оточив.

Почалася коротка розмова. Татари показали нерухому постать на узвишші, котру в місячному світлі було так добре видно, і пояснили, що супроводжують посла, а до кого й від кого, він скаже сам.

Начальник загону з декількома товаришами негайно піднявся на косогір, та ледве наблизився й заглянув у лице сидячому, як тут же розвів руки й вигукнув:

– Скшетуський! Господи Боже мій, це Скшетуський!

Намісник навіть не поворухнувся.

– Пане намісник, ви впізнаєте мене? Я Биховець! Що з вами?

Намісник мовчав.

– Прокиньтесь Бога ради! Гей, панове, нумо сюди!

І дійсно, це був пан Биховець, який ішов у авангарді всієї армії князя Яреми.

Тим часом підійшли й інші полки. Звістка про те, що знайдено Скшетуського, блискавкою розлетілася по корогвах, і всі поспішали вітати милого товариша. Невеличкий Володийовський, обидва Слішинські, Дзик, Орпишевський, Мигурський, Якубович, Ленц, пан Лонгинус Підбийп’ятка та багато інших офіцерів, обганяючи один одного, бігли по косогору. Та марно вони намагалися завести розмову з ним, гукали на ім’я, трясли за плечі, намагалися підвести з каменя – пан Скшетуський дивився на всіх широко розплющеними очима й нікого не впізнавав. Ні, скоріше навпаки! Здавалося, він упізнає їх, але залишається цілковито байдужим. Тоді ті, хто знав про його почуття до Олени, а всі майже про це знали, збагнувши, де вони перебувають, поглянувши на чорне пожарище й сивий попіл, зрозуміли все.

– Од горя він пам’ять утратив, – прошепотів хтось.

– Відчай mentem [77] йому помутив.

– Одведіть його до князя. Побачить князя, може, й прийде до тями.

Всі, оточивши намісника, співчутливо на нього дивились, а пан Лонгинус просто руки ламав у відчаї. Дехто втирав рукавичками сльози, дехто журно зітхав. Але тут із натовпу виступила показна постать і, повільно підійшовши до намісника, поклала йому на голову руки.

Це був ксьондз Муховецький.

Всі замовкли й опустилися на коліна, ніби в очікуванні дива. Одначе ксьондз дива не сотворив, а, не прибираючи рук своїх із голови Скшетуського, звів очі до небес, залитих місячним сяйвом, і почав голосно читати:

– Pater noster, qui es in coelis! Sanctificetur nomen Tuum, adveniat regnum Tuum, fiat voluntas Tua… [78]

Тут він замовк і за мить повторив голосніше й урочистіше:

– Fiat voluntas Tua!.. [79]

Запанувала глибока тиша.

– Fiat voluntas Tua!.. – повторив ксьондз утретє.

І тоді з уст Скшетуського вийшов голос небувалого болю й смирення:

– Sicut in coeli et in terra! [80]

І лицар, заридавши, впав на землю.

Розділ XVII

Аби розповісти, що сталося в Розлогах, доведеться повернутися трохи назад, до тієї самої ночі, коли пан Скшетуський вирядив Редзяна з листом до старої княгині. У листі він настійно прохав, аби княгиня, забравши Олену, якомога скоріше поспішала в Лубни під захист князя Яреми, бо війна може початися будь-якої хвилини. Редзян, сівши в чайку, що її пан Гродзіцький одправив із Кодака за порохом, вирушив у путь, але рухався повільно, позаяк човен підіймався проти течії. Біля Кременчука зустрілось їм військо під орудою Кречовського та Барабаша, що за наказом гетьмана пливло воювати проти Хмельницького. Редзян побачився з Барабашем і йому, звичайно, розповів, на яку небезпеку наражається пан Скшетуський по дорозі на Січ. Тому прохав він старого полковника при зустрічі з Хмельницьким притьмом поцікавитися долею посла. Затим Редзян поплив далі.

До Чигирина прибули на світанку. Тут їх негайно оточив загін козаків, запитуючи, хто вони такі. Вони відповіли, що їдуть із Кодака від пана Гродзіцького з листом до гетьманів. Одначе старшому з чайки й Редзяну звелено було доповістися полковникові.

– Якому полковникові? – запитав старший.

– Панові Лободі, – відповіли караульні осавули. – Котрому великий гетьман звелів усіх прибульців із Січі затримувати й допитувати.

Вирушили. Редзян ішов сміливо, позаяк не передбачав нічого лихого, знаючи, що тут уже сягає гетьманська влада. Їх привели в будинок пана Желенського, розташований поблизу Дзвонецького Кута, де квартирував полковник Лобода. Тут їм було сказано, що полковник іще на світанку поїхав до Черкас і що його заступає підполковник. Прождали вони досить довго, поки нарешті відчинилися двері й увійшов очікуваний підполковник.

Побачивши його, Редзян відчув, що в нього жижки затремтіли.

Підполковником виявився Богун.

Влада гетьманська і справді поширювалася на Чигирин, а позаяк Лобода і Богун до Хмельницького не перекинулись і, навіть навпаки, на повен голос заявляли про свою відданість Речі Посполитій, великий гетьман саме їм і визначив стояти гарнізоном у Чигирині й за порядком приглядати звелів.

Богун усівся за стіл і почав випитувати прибульців.

Старший, що мав при собі листа від пана Гродзіцького, відповідав за себе й за Редзяна. Роздивившись уважно листа, молодий підполковник почав докладно розпитувати, що чути в Кодаку, і видно було, що йому дуже хотілося дізнатись, навіщо це пан Гродзіцький до великого гетьмана людей і чайку відрядив. Одначе старший відповісти на це не міг, а послання було запечатане печаткою пана Гродзіцького. Допитавши гостей, Богун хотів було відіслати їх і до гамана поліз, дати їм на горілку, як раптом відчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до світлиці.

– Що ж це робиться, Богуне! – заволав він. – Падлюка Допул кращий трійняк приховує. Я лізу з ним до льоху. Дивлюся – в кутку чи то сіно, чи то ще щось. Запитую, що там? Каже: сухе сіно! Я дивлюсь – а там шийка, як татарин із трави, виглядає. А-а, вражий син! Я кажу – давай поділимося: ти, волох, кажу, сіно з’їси, бо ти з волів, а я мед вип’ю, бо я людина. От я і приніс сулію для належної проби. Давай же швидше келихи.

Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв сулію над головою і почав співати:

Тут пан Заглоба, побачивши Редзяна, раптом замовк, поставив сулію на стіл і сказав:

– Гей! Як Бог свят, це ж слуга вірний пана Скшетуського.

– Чий? – швидко запитав Богун.

– Пана Скшетуського, намісника, що до Кодака поїхав, а мене перед від’їздом таким тут лубенським медом напував, що будь-який шинкар нехай і не потикається. Як же там пан твій, га? Чи здоровий?

– Здоровий і звелів вашій милості кланятися, – відповів зніяковілий Редзян.

– Ох і хвацький це кавалер! А ти як у Чигирині опинився? Нащо хазяїн тебе з Кодака відіслав?

– Хазяїн він і є хазяїн, – відповів на це Редзян. – У нього в Лубнах справи, от він мені й звелів повернутися, та й що мені в Кодаку робити?

Богун увесь цей час зиркав на Редзяна, а потім раптом сказав:

– Знаю і я твого пана, бачив його в Розлогах.

Редзян, мовби недочувши, повернув до нього вухо й перепитав:

– Де?

– У Розлогах.

– У Курцевичів, – сказав Заглоба.