Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
— Тоді я був у близьких стосунках з дружиною одного дипломата. Тож одного вечора, прощаючись із нею, я кажу: крихітко моя, Маргарито…
Він спинився, побачивши усмішки, а тоді повів далі:
— Ех, я пробовкався! Треба було б узяти за звичку всіх жінок називати Софіями.
Олів’є Бертен, завжди дуже стриманий, звичайно відповідав, коли його запитували:
— Я задовольняюсь своїми натурщицями.
Всі вдавали, що вірять йому, а Ланда, що бігав за повіями, збуджувався, думаючи про вуличних шльондр, серед яких трапляються дуже гарненькі, та про молодих жінок, що роздягаються перед художником за десять франків на годину.
Що більше порожніло на столі пляшок, то дужче розпалювались усі ці дідугани, як звала їх клубна молодь, — усі ці дідугани з розпашілими обличчями, схвильовані розігрітими бажаннями та розворушеними пристрастями.
Рокдіан після кави вдався до правдоподібних нескром-ностей, і, забувши світських жінок, славив звичайних кокоток.
— Париж, — казав він із склянкою кюмелю в руці,— це єдине місце, де чоловік не старіє, де в п’ятдесят років, аби тільки міцний був та добре зберігся, він завжди знайде вісімнадцятилітню, гарненьку, мов ангел, дівчину, що полюбить його.
Ланда, бачачи, як Рокдіан після лікеру став Рокдіаном минулих років, захоплено його підтримував та називав дівчаток, що й досі його кохають.
Але Ліверді, більш скептичний і певний, що знає ціну жінкам, бурмотів:
— Вони вам тільки кажуть, що кохають.
— Вони мені це доводять, любий, — відповів Ланда.
— Ці докази не беруться до уваги.
— З мене їх досить.
— Та вони й самі так думають, сто чортів! — вигукнув Рокдіан. — Невже ви гадаєте, що гарненька двадцятилітня хвойда, яка вже п’ять чи шість років гуляє в Парижі, яку наші вуса навчили спочатку поцілунків, а потім одбили смак до них, вміє ще відрізняти тридцятилітнього від шістдесятилітнього? Годі-бо! Яка дурниця! Вона забагато бачила й знає. Та я ладен з вами об заклад побитися, що вона в глибині душі більше любить, справді більше, старого банкіра, ніж молодого дженджика. Хіба ж вона знає чи думає про це? Хіба чоловіки тут мають вік? Ех, любий, ми молодіємо, сивіючи, і що більше сивіємо, то частіше нам кажуть, що люблять нас, більше нам це доводять і більше ми цьому віримо.
Вони повставали з-за столу, піднесені й збуджені алкоголем, готові рушити на любовні лови, і почали радитись, як провести вечір. Бертен говорив про цирк, Рокдіан — про іподром, Мальдан — про «Едем», а Ланда — про «Фолі-Бержер».
Аж тут до них долинули далекі тихенькі звуки настроюваних скрипок.
— Стривайте. Здається, в клубі сьогодні музика? — спитав Рокдіан.
— Атож, — відповів Бертен, — чи не посидіти нам хвилин десять перед тим, як піти?
— Ходімо.
Вони перейшли вітальню, більярдну, гральний зал і опинилися в ложі над естрадою. Четверо добродіїв, посідавши в крісла, вже зосереждено чекали, а внизу, серед рядів порожніх стільців, ще з десяток слухачів гомоніли, сидячи й стоячи.
Диригент уривчасто стукотів смичком по пюпітру — починали.
Олів’є Бертен любив музику, як люблять опіум. Вона навіювала йому мрії.
Тільки-но до нього доходила гучна хвиля музикальних звуків, він почував, що його охоплює якесь нервове сп’яніння, надаючи його тілу й душі дивовижної чутливості. Його зачарована мелодіями уява, мов безтямна, линула в ніжних мріях та солодких маревах. Заплющивши очі, поклавши ногу на ногу й звісивши руки, він слухав звуки й бачив видива, що линули перед його очима і в серці.
Оркестр грав симфонію Гайдна, і коли Бертен заплющив очі, то знову побачив Ліс, стовпище карет і навпроти себе в ландо графиню з дочкою. Він чув їхні голоси, стежив за їхніми словами, почував колихання карети, дихав повітрям, повним запашного духу листя.
Тричі сусід, говорячи з ним, обривав це видиво, і тричі воно знову зринало в уяві. Так людина після морського плавання, вже лежачи вдома у ліжку, знову відчуває хитавицю.
Потім видиво розширилось і обернулося на далеку мандрівку з цими обома жінками; вони, як і раніше, сиділи проти нього то в залізничному вагоні, то за столом у чужоземному готелі.
І поки грала музика, образи матері й дочки не покидали його, немовби під час прогулянки в цей сонячний день вони лишили відбиток своїх облич в глибині його очей.
Тиша, потім гуркіт стільців і голоси розвіяли цю мрійну млу, і Бертен побачив біля себе чотирьох друзів, які дрімали в наївних позах уваги, що скінчилася сном.
Розбудивши їх, художник спитав:
— Ну, що тепер робитимемо?
— Мені хочеться тут іще трохи поспати, — щиро признався Рокдіан.
— Мені теж, — докинув Ланда.
Бертен підвівся:
— Я йду додому; стомився трохи.
Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.
Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.
Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.
Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.
У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.
Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.
Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.
— Мала захмеліє! — казала графиня.
Герцогиня поблажливо відповідала:
— Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.
Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією
легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.
Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб. І вони пішли.
— Ходім найдальшим шляхом, — мовила Аннета.
— Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце — подивимось на маленьких діток та годувальниць.
— З великою охотою.
Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.
Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.
Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.
Інші статуї цілуються, закохані й холодні, на узліссях, або мріють, оповивши коліно рукою. По мальовничих скелях шумує й біжить водоспад. Навколо дерева, усіченого, немов колона, в'ється плющ; на домовині видно якийсь напис. Проте кам'яні стовпчики на газонах нагадують Акрополь не більше, ніж цей елегантний маленький парк нагадує дикий ліс.
