Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
— Чого ти мене звав? — спитала дівчина таким голоском, що у мого діда аж серце тьохнуло.
— Питаєш, чого, — промовив козак, — хіба не знаєш, як я тебе кохаю?.. Без тебе мені й пекло не миле!..
— От зачим! — каже дівчина. — Я давно вже се знаю.
— Та ні, — одказав козак, — не за тим… Як тебе побачу, то й сам не знаю, що говорю… Слухай, Одарко, скажи мені, чи хочеш бути моєю?.. Хоч би ти у тисячну долю так мене кохала, як я тебе!..
— Не треба мені твого кохання, не проси й мого, — одрізала дівчина, одвернувшись, — цур тобі, пек тобі!
«Е, — подумав дід, — яка пиха! Зневажає залицяння такого козака!»
— Слухай, Одарко, — знов почав козак, — будь моєю — усе для тебе зроблю, усе, чого тільки не забажа твоя душа!
— Не зробиш того, чого моя душа бажає… — одвітила дівчина, важко зітхнувши.
— Зроблю, єй же єй, зроблю, — каже козак, — заприсягаюсь тобі пеклом, сатаною і Фарнагієм, — щоб мені не згубити ні одної християнської душі, щоб мені провалиться у ополонку після Ордані… от що!
«Як він, гаспидів син, кумедно божиться», — подумав дід.
— Не віриш? — пита козак.
— Не вірю, — одвітила дівчина.
— Не знаю, як вже мені й заприсягатись, моя голубко! — каже козак та пригорнув до себе дівчину і цмокнув її у щоку…
Як цмокнув, так по усій пущі луна і пішла; дерева заколихались, гілля до гіллі прихилилось, затуркали горлиці, і мого діда нахилило до землі, — якось губи засвербіли, а тут де не взялась жаба, плиг! — і не схаменувсь, як чоломкнув бісову тварюку.
І що б ви думали? Так йому зробилось весело на душі, мов гарну дівчину у ясне око поцілував!
— Ох, — застогнала дівчина, ухопившись за щоку, — як же ти мене опік!.. Так од тебе пеклом і несе. Коли хочеш, — каже, — ізо мною розмовляти, то хіба у воді; а тут ти мене спалиш своїм пекельним коханням.
— Добре, — каже козак, — нумо женихатись у воді.
Дивиться дід — біля їх і сажалка; чи вона була, та він Ті не бачив, чи вона справді уродилась, як кажуть, по щучому велінню! Що се за вража мати! — подумав дід. — Чи вони люди, чи, може, чортяки?»
Сумно йому стало, аж оселедець біля вуха заворушивсь. Далі дивиться — стали роздягаться: дівчина, буцім не своїми руками, зняла кофту, плахту; далі, не соромлячись і сорочку. Як глянув на неї дід, то аж жижки в його затрусились; давно вже минуло, а було як заходиться розказувать, то аж цмока, аж очі йому рогом лізуть — така гарна! Місяць, як скреблом, окотив біле її тіло; уся — як витончена, а довга коса, чорна, як гадюка, так і обвивається круг тонкого стану і аж до повних литок достає. Повернулась з плечей — ще краща; тільки роздивився дід — аж хвостик! Так собі, невеличкий, та, матері його біс, — хвостик! Виходить, що дівчина відьма. Глянув на козака — аж і в того хвіст такий довгий, як у хорта, так їм виграє, як кіт перед мишею. «Еге, так от воно що!» Тут догадався дід, що чортяка та закохався у відьму. Думає собі: «Хай же вам біс!» Хотів був тікать, та не здвигнеться з місця, як до землі приріс; хотів перехреститися, так руки не підійме. Досадно дідові, та нічого робить; припав до землі та й дивиться, що дальш буде. Увійшов чорт з відьмою по пояс у сажалку, і знов стали розмовлять.
— Скажи ж мені, моя голубко, чого бажа твоя душа? — пита чорт.
— Не скажу, — одказала відьма, — не скажу, поки не заприсягнешся пекельним словом — зробить…
— Чи ловто будеш моєю, як обіцяю?
— Десять рік, — каже відьма.
— Добре, усе зроблю! — чорт протягнув руку. — От тобі рука і моє пекельне слово.
— Хто ж нас розіб’є? — спитала відьма, — треба, щоб була християнська душа, та ще чиста.
— Є кому розбити, — каже чорт, мотнувши головою у той бік, де лежав дід, — там, — каже, — під кущами сховався запорожець.
— Хіба у запорожців чиста душа? — пита відьма. — Вони ж самі п’яниці та розбишаки…
— Еге, розказуй, — каже чорт, — нема найчистішої душі, як у тих гаспидових синів; вони живуть по иисанію: не возяться з жінками, б’ються з бусурманом і боронять віру православну… Ей, Кириле! — гукнув чорт, — ходи лишень сюди та розбий нас.
Дід нічичирк, лежить собі і дух притаїв.
— Та ну ж бо, йди! — знов крикнув чорт. — Ти ж не раз похвалявся, що не боїшся чорта, а теперечки й злякався!..
Досадно дідові — бачите, пристидив, диявольська личина. Нічого робить, треба йти, щоб справді ще не подумав, що злякався.
— Чого ж тут лякаться? — обізвався дід, а сам аж труситься.
— Так чому ж не йдеш?
— Люльку шукаю; загубив у траві та й не знайду.
— Та не бреши, — люлька у кишені.
«Диявольський син! — подумав дід. — Він усе знає: од його ніяк не одбрешешся».
— Розбивай! — каже чорт, як дід підійшов ік сажалці.
— Як же я вас розіб’ю? — каже дід. — От етану я чорт батька зна для кого кармазини каляти! Виходьте на сухе.
— Хіба тобі повилазило? — каже чорт. — Глянь: де дівчина стоїть, замерзло; сміло йди, здержить.
— Що за біс?! Справді замерзло… Чого ж воно замерзло? — пита дід.
— Того, — каже чорт, — що вона — бодай її! — так тепло мене любить, що аж вода біля неї мерзне.
— А чого ж се, чорте, — пита дід, — біля тебе пара йде з води і бульбашки схоплюються?
— Еге! — каже чорт. — Це так я її щиро кохаю, що аж вода біля мене кипить.
«От такого б кохання нашим дівчатам!» — подумав дід та спустився у сажалку, зайшов поза відьмою і тільки розбив руки, а з рук щось плюсь у воду, задриґало ніжками та й пірнуло.
— Що воно таке? — спитав дід. — Жаба, чи що?..
— Ні, — каже чорт, — довго за руки держались, так чортеня вродилось.
«Ну, не бісові ж тобі й чорти, — подумав дід, — які вони плодющі! Тільки за руки подержались, уш й чортеня привели».
— Ну, тепер кажи, — питає чорт відьму, — чого душа твоя бажає?
— Спасенія, — промовила відьма.
Як се почув чорт, то аж носом закрутив — наче чемериці понюхав.
— Не можна сього, — застогнав він, — і не проси! Шяк не можна!
— Чому? — спитав дід.
— Тому, що вона вже раз одступилася од господа, то удруге її бог до себе не прийме.
— Брехня, — каже дід, — як покається, то і втретє прийме!..
— Та ну вже, мовчи, — гримнув на його чорт, — коли не знаєш писанія.
— Ні, знаю, — каже дід, — я й сам письменний, не раз і апостола у церкві читав.
Дід був такий завзятий, що як піде на спор, то хоч чого й не знає, то скаже — знаю, а часом і своє вигадує і так до ладу приткне, що зіб’є з пантелику й знающого.
— От, приміром, сказати, — каже, — я й чоловік, а мені жаль небоги: здається, чого б не зробив для її спасенія; а то ж сам бог милосердний, якби він не помилував грішної, коли вона кається?
— Так коли ж вона вже одхрестилась… — пробубонів чорт.
— Не велика вада, — перебив дід, — піп і вдруге перехрестить, і дуне на тебе, і плюне!
Чорт на се й одвіту не дав; стоїть собі, похнюпивши ніс, та чуха потилицю.
— Ти ж сам знаєш, — обізвалась до чорта відьма, — що не по своїй волі зробилась я відьмою; мене мати приневолила.
— Нащо слухала матір, ти мала свій розум і свою волю!..
— І се брехня, — сміло перебив дід, — бо як піде на правду, то він і чорта не злякається. Нуждою та страхом, — каже, — можна до усього приневолити чоловіка.
— Подумайте самі, чого просите, — заголосив чорт (трохи не плаче, бідолашний), — як же мені помагати спасенію душі, коли на те я чорт, щоб губити християнські душі?.. Та мене, — каже, — за сю пакість на шматки розірвуть!..
— За що? — каже дід. — Невеликий гріх спасти одну душу, а там покаєшся та десять загубиш, то тебе ще й по голівці погладять.
— Еге! Хіба проти шерсті! — прогарчав чорт.
— А як би я тебе кохала! — обізвалась відьма, так глянула на чорта карими очима, що аж лід затріщав і поколовсь, трохи дід не шубовснув у сажалку, та якось вискочив на берег.
Задумався чорт, довго стояв понурившись, довго міркував, та вже нечиста мати так його підкурила тим коханням, що нічого й не вигадав.
