Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

Грізо негайно замкнувся з доном Родріго і повідомив його про витівку, вчинену нещасними зарученими. Цим, природно, пояснювалось те, що будинок виявився порожнім, і те, що вдарено на сполох; відпала, необхідність припускати, що в будинку завівся зрадник, як думали ці два шановні синьйори. Повідомив він його й про втечу заручених; і для цього теж неважко було знайти пояснення: переляк заскочених на місці злочину або ж якесь попередження про наліт, отримане ними, коли про нього стало відомо й усе село переполошилося. На закінчення Грізо сказав, що вони переховуються в Пескареніко; далі його обізнаність не сягала.

Донові Родріго було приємно впевнитися в тому, що ніхто його не зрадив, і пересвідчитися, що його захід не залишив жодних слідів. Але то була лише миттєва й слабка втіха. «Втекли разом,— кричав він,— разом! Ох, цей негідний чернець! Цей чернець!» Вихоплюючись із хрипінням у нього з горла, ці слова з сичанням цідилися крізь зуби, а що в цю хвилю він саме гриз палець, то й його вигляд був такий же огидний, як і його пристрасті.

— Чернець мені за це заплатить, Грізо! Я сам не свій... Я хочу знати, хочу знайти... сьогодні ж увечері я повинен знати де вони. Я втратив спокій! Негайно до Пескареніко — дізнатися, побачити, розшукати... Чотири скуді тобі відразу і моє заступництво навіки! Сьогодні ж увечері я повинен знати все. А цей негідник!.. Цей чернець!..

І ось Грізо знов у дорозі. Того самого дня надвечір він зумів роздобути для свого достойного заступника бажані відомості. Ось як це було.

Одна з найбільших утіх нашого життя — це дружба, а одна з утіх дружби та, що є з ким поділитися таємницею. Але друзі поєднані не парами, як ото подружжя; взагалі, у кожного буває більше, ніж один друг,— і отак утворюється вервечка, якій важко знайти кінець. Тому, коли хто робить собі втіху, ділячись із другом своєю таємницею, він саме цим надає останньому змогу зробити й собі самому ту саму втіху. Щоправда, він просить його нічого нікому не казати,— і така умова, якби її дотримувано в найсуворішому розумінні цього слова, безпосередньо урвала б весь потік утішень. Але взагалі практика встановила звичай не передавати таємниці нікому, крім такого самого вірного друга, зв'язавши його тільки тією самою умовою. Отак від одного вірного друга до другого таємниця переходить нескінченною вервечкою, доки досягає вух того або тих, кому найперший співрозмовник заздалегідь поклав собі ніколи її не повідомляти. Однак їй доводилось би залишатися в дорозі досить довго, якби у кожного було тільки двоє друзів — той, хто йому довіряє, і той, кому він у свою чергу повідомляє те, про що обіцяв мовчати. Але ж є особливі везучі люди, у яких друзів сотні; і коли таємниця досягає вух одного з таких везунів, вона поширюється так швидко і так заплутано, що вже годі знайти якісь сліди. Наш автор не міг установити, через скільки уст перейшла таємниця, до якої Грізо було наказано докопатися. Відомо тільки, що добряк, який супроводив наших жінок до Монци, повернувся своїм возом до Пескареніко на одинадцяту годину вечора і, перш ніж дістатися додому, випадково зустрівся з близьким другом, якому й повідав під великим секретом про зроблене добре діло і про все інше; відомо також, що Грізо через дві години зміг уже прибігти в палаццо і повідомити дона Родріго, що Лючія з матір'ю знайшла притулок в одному з монастирів у Монці й що Ренцо пішов далі, прямуючи до Мілана.

Дон Родріго сповнився бурхливою радістю, дізнавшися про розлуку заручених, і відчув, як у ньому знов заворушилася злочинна надія досягти поставленої мети. Більшу частину ночі він розмірковував, як це зробити, і встав раненько з двома намірами: одним — твердим, другим — тільки наміченим. Перший був такий: негайно послати Грізо до Монци, щоб дістав докладніші відомості про Лючію й розвідав, чи не можна спробувати зробити що-небудь. Тож він звелів покликати свого відданого слугу, вручив йому обіцяні чотири скуді, ще раз похвалив за спритність, з якою той заробив їх, і дав йому загодя обміркований наказ.

— Синьйоре...— нерішуче почав був Грізо.

— Що таке? Хіба я висловлююсь неясно?

— Якби ви могли послати когось іншого.

— Як це?

— Найсвітліший синьйоре, я ладен дозволити здерти з себе шкуру за свого хазяїна,— це мій обов'язок,— але я знаю, що ви не захочете надто рано ризикувати життям своїх підданців.

— Ну то що?

— Ваша світлість добре знає, що в мене на шиї не один наказ про арешт, і... Тут я під вашим захистом, тут нас цілий загін; синьйор подеста — друг дому, поліцейські ставляться до мене з поштивістю; і я так само... це, звичайно, не робить мені великої честі, але, щоб жити спокійно... я так само приятелюю з ними. В Мілані ліврею вашої світлості добре знають, а от у Монці... там, навпаки, більше знають мене. І чи відомо вашій світлості,— адже я говорю не просто так,— що той, хто зуміє видати мене властям або принесе мою голову, зробить вигідне діло. Подумайте тільки: сотня скуді готівкою і право на звільнення двох розбійників.

— Чорт забирай! — сказав дон Родріго.— Значить, ти тільки брехливий собака, якому ледве вистачає хоробрості хапати за ноги перехожих з-під воріт,— та й то оглядаючись, чи допомагають інші,— а сам уперед нізащо не кинеться.

— Мені здається, синьйоре, я довів...

— Отже...

— Отже,— рішуче підхопив Грізо, допечений до живого,— отже, прошу вашу світлість вважати, що я не говорив нічого: хоробрість лева, ноги зайця — і я готовий у дорогу хоч зараз.

— А я й не вимагав, щоб ти вирушав один. Візьми з собою двох найкращих... скажімо, Сфреджато і Тірадрітто, вирушай сміливо і будь знову Грізо. Чорт забирай! Три таких молодці, ідуть у своїх справах, то хто, по-твоєму, зосмілиться не пропустити вас? Невже поліцейським у Монці життя набридло настільки, щоб вони так нерозсудливо важили ним за сто скуді? Та й потім... потім, навряд чи в тому краї мене знають настільки мало, щоб звання мого слуги нічого не важило.

Отак трохи присоромивши Грізо, дон Родріго надавав йому потому довгих і докладних настанов. Грізо взяв двох товаришів і вирушив у дорогу з веселим і відважним виглядом, кленучи подумки і Монцу, і укази про арешт, і жінок, і хазяїнові примхи. Він ішов, мов той вовк, який, гнаний голодом, підтягши живота й показуючи всі ребра, аж їх можна полічити, сходить з гір, де немає нічого, крім снігу, обережно перетинає рівнину, знай зупиняється, піднімаючи трохи лапу й помахуючи хвостом,— «задерши писок догори, втягує підозріле повітря»,— чи не долине запах людини або заліза, нашорошує чуйні вуха, водить налитими кров'ю очима, де світиться і жадоба здобичі, й страх перед цькуванням. До речі, ці чудові рядки — якщо хто бажає знати, звідки вони,— узято з однієї ще не надрукованої чортівні про хрестові походи та ломбардців [61], яка незабаром побачить світ і матиме гучний успіх; я їх навів тому, що вони мені стали у великій пригоді, а джерело я вказую для того, щоб не перебиратися в чужу одежу: коли б ніхто не сприйняв це за хитрість з мого боку й не подумав, ніби я маю братню близькість з автором цієї чортівні, який дозволив мені копатися в його рукописі.

Другий клопіт дона Родріго полягав у тому, щоб знайти той або інший спосіб не дати Ренцо змоги ані зустрітися знову з Лючією, ані повернутися до свого села; і з цією метою він задумав поширити чутки про погрози та підступні заміри, які, дійшовши через якогось друга до Ренцо, відбили б у того всяку хіть вертатися до рідного краю. Проте він думав, що найкраще було б домогтися його вигнання за межі держави, а в цій справі, як йому видавалося, ліпше від усякого насильства йому могло б допомогти правосуддя. Скажімо, можна було б дещо роздути справу в будинку курато, виставивши її як напад, як бунт, і за допомогою вченого юриста переконати подеста, що цей випадок безперечно вимагав наказу про арешт Ренцо. Але він тут же подумав, що йому негоже заводити таку брудну історію, через це вирішив не ламати собі довго голови, а поговорити з доктором Крутієм і натякнути йому про своє бажання. «Чи ж мало указів! — міркував дон Родріго.— І доктор теж не ликом шитий: хоч би яка була моя справа, він зуміє знайти якийсь гачок і підчепити ним цього нікчемного хлопчиська, бо інакше він би не заслужив такого прозвиська».