Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Я сама себе обманювала, гадаючи, що тобі було соромно, і сподівалася, що ти ніколи не повториш їх знову; але тепер ти не залишив мені надії!
– Мій випадок цілком безнадійний, еге ж? Знаєш, люба, вибух пристрасті – прекрасна, надихаюча річ, потоки сліз теж зворушують, та якщо до них вдаватися дуже часто, то вони є до біса неприємними речами.
Відтоді я щомога стримувала свої сльози та пристрасті. Я вже не умовляла його, бо бачила, що це марно: Господь міг би збудити це байдуже серце і прогнати пітьму з його душі, але мені це було не під силу. Його кепський настрій, який він зривав на людях, що не могли захистити себе, ще обурював мене, і я намагалася гамувати його, та сама терпіла ті вибухи зі спокійною стриманістю. Я ретельно дбала про його бажання і розваги, але, визнаю, вже не з тією відданою ніжністю, що раніше, адже я більше не почувала її; крім того, у мене було моє нездорове дитя, заради якого я безстрашно зустрічала докори і терпіла характер його безпричинно вимогливого батька.
Артур від природи не сварливий і не дратівливий, він настільки далекий від цього, що навіть смішно було бачити його в такому примхливому й нервовому стані; втім, його характер поступово поліпшувався в міру того, як відновлювалось його тілесне здоров’я. На жаль, це відбувалося не так швидко, як мені хотілося, тому що він страшенно приохотився до вина – воно було для нього вже чимось більшим, ніж просто додатковим засобом для світської розваги: вино стало для нього важливим джерелом задоволення. Охоплений депресією, він зробив би його своїми ліками і підтримкою, своїм утішителем і відпочинком, своїм другом і в такий спосіб опускався б глибше й глибше, аж назавжди залишився б у тій безодні, до якої потрапив. Але я вирішила, що поки у мене є хоч якийсь вплив на нього, такого не буде, й хоча я не могла перешкодити йому пити більше, ніж треба, все ж таки завдяки незмінній наполегливості, доброті, твердості та пильності шляхом умовлянь мені вдалося вберегти його від цієї огидної схильності, такої підступної, невблаганної й катастрофічної за своїми наслідками.
І тут не слід забувати, що я неабияк зобов’язана його другові містеру Гаргрейву. У той час він частенько навідувався до Грасдейлу й обідав з нами, тож Артур охоче махнув би рукою на розсудливість та пристойність і влаштовував би «славну нічку», якби того забажав його друг, а всі мої зусилля пішли б у нівеч. Спочатку я так боялась цього, що якось наодинці зізналася йому про Артурову схильність і висловила надію, що він не заохочуватиме його до пияцтва. Він був задоволений такою довірою і, звичайно ж, не зрадив її. За кожної нагоди його присутність слугувала скоріше стримуючим фактором для господаря дому ніж підбурюванням до подальшої нестриманості; йому завжди вдавалося вчасно випровадити його з їдальні – якщо Артур не реагував на фрази: «Я не повинен затримувати тебе і змушувати твою дружину чекати» або «Ми не повинні забувати, що місіс Гантингтон сама», то Гаргрейв наполягав на тому, що вже пора закінчувати обід, і господар дому змушений був слухатися його. Відтоді я звикла сприймати містера Гаргрейва як справжнього друга сім ї й безпечного товариша для Артура, здатного піднімати йому настрій і рятувати від нудьги, а також як свого союзника, тож я була вдячна за це й за першої ж нагоди заявила, що зобов’язана йому; та коли я так учинила, серце підказало мені, що це неправильно, й моє обличчя зашарілося від його серйозного пильного погляду, а вдячність мою він так сприйняв, що мої погані передчуття подвоїлися. Він радів, що прислужився мені, та ця втіха поєднувалася з жалем до мене і співчуттям до себе самого – не знаю, що було його причиною, бо я не питала про це й не дозволяла йому звірятися зі свого лиха. Його зітхання і натяки на ледь стримуване страждання, здавалось, йшли від надміру почуттів, та він повинен був або тримати їх при собі, або зітхати до якоїсь іншої жінки. Мені здавалося неправильним, що між чоловіковим другом і мною мала існувати якась таємна угода, в яку мого чоловіка не було посвячено і об’єктом якої був саме він. Аж згодом я подумала: «Якщо це таки неправильно, то винен у тім Артур, а не я».
І справді, ми з ним одне ціле, тож я ототожнюю себе з ним до такої міри, що відчуваю його деградацію, його вади та переступи, як свої власні: я соромлюся за нього, боюся за нього, каюся за нього, плачу, молюся і співчуваю йому, як самій собі; але я не можу діяти замість нього, а значить, цей союз плямує мене, гідність моя принижується в моїх власних очах. Я так люблю його, так прагну вибачати його помилки, що весь час думаю про них і намагаюся знайти виправдання найвільнішим його принципам і найгіршим його звичкам, аж врешті сама познайомилася з розпустою і майже стала співучасницею його гріхів. Те, що колись шокувало і викликало в мене відразу, здається зараз природним. Я знаю, що ті речі були неправильними, тому що здоровий глузд і Боже слово називають їх такими, але я поступово втрачаю той інстинктивний жах і огиду, які отримала від природи та внаслідок виховання. Може, я була надто суворою у своїх судженнях, бо ненавиділа грішника разом із гріхом; тепер же я пишаюсь, що стала більш милосердною і розважливою; але чи не стаю я байдужою і нечутливою? Дурна ж я була, що уявляла, ніби маю достатньо сили та чистоти, аби врятувати і себе, і його! Така марнотна самовпевненість отримає по заслузі, якщо я загину разом із ним у тій безодні, від якої прагла вберегти його! Порятуй мене, Боже, від цього, і його теж порятуй! Так, бідолашний Артуре, я не втрачаю надії і молитимусь за тебе; й хоча з цих рядків ти постаєш якимсь негідником, що не має й надії на помилування, та це лише мої побоювання, – якби я менше кохала тебе, то була б не така засмучена.
Останнім часом його поведінка була бездоганною, та я знаю, що його серце не змінилося; наближається весна, і я страшенно боюся наслідків.
Оскільки до його виснаженого тіла почали повертатись енергія та сила, його почали дратувати самотність і тиша нашого сільського маєтку, тож я запропонувала поїхати на морське узбережжя – пожити там кілька тижнів було б корисно і для нього, і для мене з дитиною. Ні, сказав він на те, морські курорти страшенно нудні; крім того, хтось із друзів запросив його до Шотландії, полювати на куріпок та оленів.
– То ти знову покинеш мене, Артуре? – запитала я.
– Так, люба моя, та лише для того, аби ще дужче кохати тебе, коли повернуся, і цього разу тобі немає потреби боятися за мене: у горах немає ніяких спокус. А під час моєї відсутності ти можеш поїхати з візитом до Стенінглі: твої дядько й тітка вже давно хотіли, щоб ми приїхали до них, але з якоїсь причини між милою леді та мною існує така антипатія, що я не наважуюся туди поткнутися.
Десь на третій тиждень серпня Артур у товаристві містера Гаргрейва вирушив до Шотландії. Невдовзі після цього я поїхала до Стенінглі, моєї любої домівки, яка викликала в мене таку бурю почуттів, що я не могла стримати сліз, побачивши ті давні знайомі краєвиди й ті рідні обличчя.
Артура не було ще кілька тижнів після мого повернення зі Стенінглі, та я вже не так непокоїлася, бо активні розваги серед диких пагорбів Шотландії й не порівняти з розпусним лондонським життям. Листи від нього приходили регулярніше, й коли він таки повернувся, то виглядав бадьорим і дужим. Відтоді все пішло на краще. Він ще має нещасну схильність до надмірного вживання їжі, проти якої мені доводиться боротися, але вже почав звертати увагу на свого сина, й це приносить йому втіху вдома, тоді як полювання на лисиць тішить його на свіжому повітрі, тож він уже не залежить від мене в тім, що стосується розваг. Але зараз січень; наближається весна, і я боюся її. Ця приємна пора року, яку я колись так радісно вітала як час надії та радості, тепер пробуджує інші очікування.
Розділ XXXI
20-е березня 1824 року. – Настала весна, й Артур поїхав собі, як я і передбачала.
Цього разу він сказав, що недовго побуде в Лондоні, а потім вирушить на континент, де пробуде кілька тижнів, та я знаю, що його тижні дорівнюють місяцям.
