Кармелюк - Вовчок Марко (читать книги без сокращений .txt) 📗
Місяць скотивсь із неба, зорі поховалися, соловейки позмовкали, рожевий розсвіт почав рожевіти, і древесні листочки затрепехалися, і Кармель обняв-поцілував дружину, прощаючись. І пішли вони разом обойко полем, шляхом до долини за селом,- у долині три коні паслося вороних і два товариша дожидали, палючи люльки; тутеньки ще попрощавсь Кармель із дружиною, і чули товариші, що промовив він до дружини: «Буду до тебе». І усі троє спали на коней, та й помкнули - тільки іскра з-під копит кінських сипнула, та й з очей зникли.
А Маруся повернулася додому. І дома, і у сусідів усі й усе ще спало - тільки що розсвіт порожевів пломенистій та древесні листочки жвавій трепехалися.
І знов пішли дні за днями й часи за часами. І щодня, щогодини розбійнича зграя в Чорному лісі прибільшалась, і щодня, щогодини багаті та вельможні люди гірш та гірш лякалися й тривожилися. І порішили вони чи так, чи інак, не жалуючи нічого, зловити отамана, і вирядили шукачів та слідців, і обіцяли велику їм плату й нагороду: «Аби ви нам того отамана узяли». Оце ж тії шукачі й слідці розроїлися скрізь купами, шукаючи та висліджуючи.
Проте час минав, а отамана усе не примогли ще піймати. Не раз розбігалася чутка: «Зловили отамана!», й цілі тичби людей збігалися на його дивитися, порушені причаством, недовірством, дивом, цікавістю, непевністю,- адже ж чутка показувалася неправдива. Правда, що зловили десь у лісі чоловіка непевного, та се був якийсь бідолака, що його вигнала на великий шлях нуждонька та бідонька, або й зовсім безвинний перехожий часом був схоплений. Чутка така теж розбігалася, що чарував усіх отаман, ідо очі одводив, доторкався серця; розбігалася чутка, що його голоса чути, його погляда стріти, а його краси бачити - ніхто в світі не приміг безпричасно та недбало; що він кожного чарував, приманював до себе. Була навіть така чутка, що багато шукачів і слідців його у руці держали вже, та пускали оманені, а потім вже довіку не були годилися на свою службу.
Та знаходяться ж у світові красному люди, що їх жодна краса не вчарує, жодна не омане омана,- і от знайшлися такі на отамана й узялися його слідити та висліджувати безодпочинно, безусипливо, так як безодпочинно й безусипливо він утікав від них - удень і уночі, і ввечері, і ранком, темними гаями, широкими полями, безкраїми степами, низькими долинами та лугами, високими горами…
Одної темної ночі, як усі спали, Кармелева дружина стояла в своєму садочку під вишнею, немов ізмурована, поки не виявилася висока постать від долинки,- тоді вона кинулася назустріч - як душа до раю - до свого Кармеля.
Він задиханий, зморений, потомлений, помучений, пригорнувши її, не зміг довгенько придержати у своїх зомлілих руках, ледве зміг слова промовляти:
- Гонять мене, як хижого звіра, Марусе,- промовив Кармель.- Вже три дні й чотири ночі никаю, не зупиняючись… товаришів розпустив…
- О коханий,- каже Маруся,- і в нас тут були, питалися усіх - усі одказали: нічого не знаємо. Учора… Що се таке? - спитала вона змираючи, бо тоді саме щось стукнуло й грюкнуло десь, і хата всвітилася ясно світлом, у хаті говірка голосна почулася, склики й скарги, і близенько коло їх у садку голоси й люди з усіх боків.
- Держи! Лови! Маємо! Держимо! - розносилося по тихій погоді уночі.
Схопили Кармеля.
- Марусе! - промовив він хутенько й тихенько.- Кажи, що нічого не знаєш,- чуєш мене, Марусе?
- Чую,- одказала Маруся.
Стара мати прибігла з плачем, питаючи, чи цьому правда, благаючи, щоб відпустили сина її єдиного, побиваючись, що беруть. Маленька дочка прокинулася і, як була, у сорочечці, розхристана - кинулась до тата і вхопилася за його рученятами.
Усіх одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом, а все-усе село знялося, наче рій, і гудучи дивилося услід, а за возиком поспішала ся Кармелева дружина з дитинкою на руках. Стара мати нездужала пішки побратись; омліваючи раз у раз, вона дожидала, поки запрягали для неї коня парубки, порушені духом, доторкнуті до серця непевними руками.
І привезли Кармеля у велике місто в кайданах, і зачинили у кам’яну темну темницю. Багаті кричали: «Дождавсь, Кармелюк! Отже й заплата Кармелюкові!» Вбогі люди потиху розмовляли. Молодиці й дівчата плакали, старі люди хрестилися, благаючи: «Помилуй, боже милий!»
За Кармелем услід прийшла його дружина з дитинкою і привезла його стару неньку. Почали судити Кармеля і судили його чималий час.
Чи хто йшов тоді, чи хто їхав минаючи, кожен бачив по всяку годину на плацу проти німої зачиненої темниці стару, прибиту на останній своїй літній силі, що тут сиділа на великому камені та плакала; як хто до неї підійде, своє лихо розказувала, побиваючись; і молодую молодицю, що безмовно сиділа, наче стративши-таки дощенту усе дороге та любе, як дощенту рум’янець з лиця в неї зник, а біля неї маленьку дівчинку. Ніколи не бачили, щоб ця дівчинка гралася, або пустувала, або опинилася на вулиці прилеглій і де, видко було, спродавалися ласощі й іграшки,- ніколи! Смирненько коло молодиці сиділа ся дівчинка малая, часом тихесенько щось питаючи в неї або до неї промовляючи, часом горнучись до старої, що її з плачем обнімала й пригортала слабими, недолугими руками. Вони сливе жили тутеньки проти темниці - тут, на великому сірому камені, що його незвісно хто, коли й для чого поклав серед плацу, вони свій обід мали і вечерю. Мабуть, вони б і ночували тут, да не позволяли на се міські порядки, то мусили щоночі братись до хижки, де найшли собі містечко, і там лягали звечора. Останній погляд був на темницю, на її понурі віконечка, і думка остатня понад нею носилася; уранці думка перша в темницю летіла і перший погляд жадав того ж понурого образу темниці.
Жодної полегкості, жодної зміни не робилося, тільки що погода все холодшала, осінні морози пали - вечори й ранки стали морозити; - усі люди вже загорнулися в кожухи, усюди в печі запалили по хатах - і малая дівчинка хутче та хутче бігла ввечері до хижки, а ранком на своє місце на великому камені проти темниці, а стара вже не мала сили кроку перейти, не спираючись на молоду невістку.
Усі вони знали, який суд буде, і тільки дожидали того дня, коли скінчиться. Прийшов день той ясний, холодний, сніжок потроху порошив,- коли відчинилася темниця і, глухо брязкаючи кайданами, почали виходити злочинці, пара по парі. На плацу зібралась купка людей, дві якісь жінки плакали, виглядаючи своїх поміж парами в кайданах. Яково лихих, розпачливих голів пройшло поміж тими парами.
От Кармель. Хто має з ким попрощатися, позволили попроїдати. Карамелева мати впала, побачивши його; жінка його з дочкою були коло його зовсім напоготові за ним іти в далеку дорогу, та Кармель, попрощавшися з ненькою, став прощатися й з жінкою, й з дочкою і щось тихенько промовляти. Жінка спахнула на лиці, почувши його слово, як від непривіденного жалю, а дочка скликнула: «Ми тебе не хочемо кидати, тату!» двічі чи тричі, а далі, обхопивши батька закованого ручечками, заплакала.
Тим часом пронеслося поміж купою: «Кармелюк! Кармелюк! Се Кармелюк! Де він? От він!» - і ціла купа, наче хвиля морська, порушалася и колисалася.
Казано рушати зсильним, і рушили. Купа людей бігла за ними, проводила їх за місто далеко на шлях, і купа усе прибільшалася, усе голосніш чулося: «Кармелюк! Кармелюк!» Кидано гроші з усіх боків, посилано услід: «Помагай біг!» Вели мати за Кармелем, йшли жінка з дочкою коло його. Коли ж казано усій купі завернутися.
- Умру я… хутенько вмру! - промовила стара мати, ледве дихаючи, а дочка мала, цілуючи й милуючи тата, скликнула:
- Коли б же із тобою йти!
- Усе буде, як кажеш,- промовила вірна, віддана дружина.
- Сподіваймося на ліпші часи! - промовив Кармель.
- Рушать! Рушать! - і рушили.
Усе далій та далій. Вже не чути глухого брязкання від кайданів. Ледве вже постаті мріють. От і зовсім зникли - тільки дерева при шляху вирізувалися на ясному небові з того краю, кудою зникли.
