Украдене щастя - Франко Иван Яковлевич (читаем бесплатно книги полностью .TXT) 📗
ЯВА ВОСЬМА
Микола (кидає околiт насеред хати). Ну, та й шаруга ж там, господи! Завтра, мабуть, нашу хату рiвно зi стрiхою замете. Адже я ледво докопався з хати до стодоли. (Роздягається.) А ти що, Михаиле, дрiмаєш? А я думав, що ти з давньою знайомою (моргає на Анну) схочеш побалакати. Адже ви колись любилися…
Жандарм. Е, чи однi то дурницi чоловiковi по головi стрiляли, поки молодий був. А тепер, як чоловiка в вiйську промуштрували, та по босняцьких горах прогонили, та на шандарськiй службi пiдгартували, то куди вже йому давнi любощi згадувати. Та й твоя жiнка, вибачай за слово, якась мов прикисла троха. Мабуть, мiцно її в руках держиш, га?
Микола. Я? Її? Господи, та вона мене… Та я би її… Але що таке говорити! Смiшно менi, старому. А от що сумує та тоскує вона коло мене, се правда.
Жандарм. Ну, се вже ваша обоїх рiч. Що менi в те мiшатися!
Микола. Так, брате, твоя правда. Муж i жона - одна сотона; чужому нема що туди пальцi втиркати.
Анна (стелить Жандарм овi на землi). Ти, Миколо, дверi позамикав?
Микола. Ба, аякже! (Позiває.) О, пора в стебло. (Хреститься i шепотом молиться до образiв.)
Жандарм. Та хiба й собi роздягатися. (Роздягається, хреститься i лягає на землi.) А якби я завтра рано не збудився, то будьте ласкавi збудити мене, скоро встанете.
Анна. Добре, добре. (Кладе його карабiн на лаву, заглядає до печi i затикає її. Тим часом Микола, скiнчивши молитву, розперiзується i лягає на постелi.)
Микола. Ти спиш уже, Михаиле?
Жандарм. Та дрiмаю. Або що таке?
Микола. Та нiчого. Добранiч тобi!
Жандарм. Добранiч!
Анна хреститься, вiдтак стає за припiчок i гасить лампу.
Заслона спадає
ДIЯ ДРУГА
Декорацiя та сама. День. В печi горить.
Микола парить березове пруття i крутить ужiвки.
Анна то порається коло печi, то помагає йому.
ЯВА ПЕРША
Микола. Ну, держи добре, не пускай! (Крутить.) Так. Тепер давай сюда. Най його хороба спiткає з його латрами! Плюнув би чоловiк на той заробок, а тут нi, їдь знов, щоби того проклятого латра докапарити, щоб вiн йому стiкся.
Анна. Та чень нинi легше буде їхати, нiж учора. Бач, випогодилося!
Микола. Ага, випогодилося! А вчора дорогу замело зо шумом, що й слiду не найти. Нi, я таки не поїду сьогодня. I себе збавлю, i худобу, а за що? Нехай вiн пропадає зi своїми латрами.
Анна. Та то певно, що лiпше не їхати, нiж по снiгах з тягарем копатися. Латри не втечуть, а робота й дома найдеться. Ой, якби ти був учора мене послухав та, не їхав!
Микола. Або що?
Анна. Та нiчого. Але моє серце чує якусь бiду. Яка менi нинi погань снилася, то нехай бог боронить! Десь нiби я коралi сiю по хатi, по оборi, по цiлiм селi, та такi грубi та червонi…
Микола (немов сам до себе). Коралi-то сльози.
Анна. А далi десь нiби на нашу хату з усiх бокiв пси гавкають, у дверi лiзуть, у вiкна голови пхають, та такi лютi та розжертi…
Микола. Лютi пси - то напасть.
Анна. А далi десь нiби мене до шлюбу вбирають а в саме бiле: бiлi черевики, бiлу спiдницю, бiлу перемiтку.
Микола. Свят, свят, свят! Що тобi, жiнко? Най бог вiдвертає вiд нас усе лихе! Що ти говориш?
Анна. Та що таке? Хiба се що значить?
Микола. Та… бодай у лиху годину не згадувати! Господи! Сон, мара! На все божа воля. Не треба нiколи забiгати поперед батька в пекло, ось що! (Крутить далi.) Гм, i що його робити з тими латрами, i сам не знаю.
Анна. Може би пiти спитати Бабича, чи вiн їде?
Микола. То правда. Як вiн їде, то нiяково менi лишатися. Як тiлько сани полагоджу, то зараз пiду до нього. (Кидає готовi ужiвки i сiдає на лавi.) Ой, крижi болять! Господи, проробив чоловiк свою силу на чужих людей, а тепер для себе лиш останочки лишилися. Анно!
Анна (коло печi). Чого тобi?
Микола. Що сей шандар так рано схопився? Я й не бачив, коли вийшов.
Анна. Казав, що мусить, служба…
Микола. А знаєш, я як його побачив, то зразу одеревiв на мiсцi. В таку годину, в тiм мундирi - зовсiм здавалося, що се мертвець з тамтого свiту до нас приходить. А тим часом, бачу, вiн живий.
Анна. А хiба ж ти не знав, що вiн у наших сторонах?
Микола. Я? Та вiдки я мав знати? Я був певнiсiнький, що вiн давно вже зогнив у Боснi. Адже ж твiй братьб присягався передо мною, що його нема на свiтi, навiть карту з вiйська показував. Тiлько то бiда, що я неписьменний, то й не мiг прочитати.
Анна. Значить, i тебе так само одурили, як i мене.
Микола. Не знаю, пощо їм так конечно забаглося випхати тебе на десяте село.
Анна. А я знаю. Не хотiли менi нiчого дати з вiтцiвщини. Ну, а якби я була пiшла за Гурмана, то той би їм був з горла видер. Ти знаєш, який вiн був чоловiк. Боялися його, то й постаралися разом з вiйтом, що його, одинака в матерi, випхано на вiйну, а потому скористали з часу, щоби мене також випхати в iнший бiк. Ось i вся мудрiсть.
Микола. Господи, а я й не догадувався, куди стежка в горох! Чоловiк з багачами кумпанiї не водив, то й на багацьких штуках не розумiється.
Анна проходить коло нього, вiн ловить її, прихилює i цiлує в чоло.
Бiдна ти моя небого! А ти дуже любила сього Михайла?
Анна (спалахнувши). Ну, що вже про се говорити? Любила чи не любила, тепер нема що й згадувати. От радше йди сани ладь! Обiд уже готов. Поки ти там упораєшся, то вже вистигне як слiд.
Микола. Твоя правда, Анно! (Встає i бере ужiвки.) Не час бiдному згадками бавитися, треба роботу робити. Наливай лишень, я зараз буду готов! (Виходить.)
ЯВА ДРУГА
Анна i Микола за сценою.
Анна (наливає борщ у миску, насипає у другу квасолю i ставить на стiл). Чи дуже любила сього Михайла? Здається, що дуже, коли й досi вся тремчу, всю мене мороз проходить, як його згадаю. Здається, що таки дуже. А може, бiльше боялася його, нiж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мiй, то йому нiщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрiзь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога! I певно, що як вiн на нас завзявся, то зiтре нас на порох, знищить, зруйнує. Бо хiба ж мiй чоловiк зможе з ним боротися?
Микола (за сценою). Анно, гов, Анно!
Анна. А чого тобi?
Микола. Де ти рептюх подiла? Най коням сiна накладу.
Анна. Та рептюх осьде в сiнях; я давно сiна наклала. Ходи їсти. (Вигортає огонь з печi.)
Микола. Зараз, тiлько ще лещети поладжу. Десь два лещети випали.
Анна. Та лиши лещети на потому, не втечуть! Ой господи, чим далi, тим чогось гiрше менi робиться. Моторошно, мов перед пожаром. Усе менi здається, що осьось якесь нещастя…
ЯВА ТРЕТЯ
Микола (скрипнув дверми входячи). Н-ну!
Анна (схапується вiд печi). Ох! Се ти?
Микола. А тобi що такого, жiнко? На тобi лиця нема!
Анна. Нiчого, нiчого. Щось менi недобре зробилося. Се, мабуть, вiд печi… Я трошка загорiла, та голова крутиться. Сiдай лишень та їж, я нап'юсь води, то менi легше буде;
Микола (сiдає за стiл, хреститься i бере ложку). Та ходи й ти обiдати. Менi якось самому страва в рот не лiзе.
Анна. Е, що там! Не прибагай собi нiчого, їж! А я тим часом пiду до Бабича та спитаю його, чи їде вiн у лiс.
