Гра в бісер - Hesse Hermann (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Він ще трохи подражнив друга, розпаливши його цікавість, і аж тоді висловив свою пропозицію: він, мовляв, хоче незабаром почати опрацювання щорічної Гри, і якщо Фріцові буде цікаво, хай візьме на себе основну працю, так, як було вже раз, коли Кнехт, живучи в бенедиктинському монастирі, готувався до участі в змаганні. Фріц, глибоко вражений, глянув на нього майже недовірливо; він був радісно схвильований уже самим веселіш тоном і усмішкою друга, якого він останнім часом знав тільки як володаря і Магістра. Зворушений і потішений, він сприйняв пропозицію Кнехта не тільки як велику честь і вияв довіри, а й зрозумів і оцінив справжнє значення цього гарного жесту: то була спроба воскресити їхню завмерлу дружбу, відімкнути двері, що були зачинилися. Він легко розвіяв Кнехтові сумніви щодо китайської мови і, ні хвилини не роздумуючи, заявив, що Превелебний може цілком покладатися на нього в своїй праці над майбутньою Грою.

— Гаразд, — мовив Магістр, — приймаю твою допомогу. Отже, в певні години ми знов будемо товаришами в праці і студіях, як за тих, наче вже таких давніх часів, коли ми разом опрацювали й вибороли не одну партію. Я радий, Тегуляріусе. А тепер тобі треба насамперед ознайомитися з ідеєю, на якій я хочу побудувати Гру. Ти повинен зрозуміти, що таке китайська садиба й за якими правилами її забудовують. Ти звернешся з моєю рекомендацією в Східноазіатський інститут, там тобі допоможуть. Або стривай — мені спало на думку щось інше, краще. Чи не попросити нам допомоги в Старшого Брата, самітника з Бамбукового гаю, про якого я тобі колись стільки розповідав? Може, він вважатиме, що зав’язувати стосунки з людиною, яка не знає китайської мови, буде для нього принизливо чи обтяжливо, але всетаки спробувати треба. Якщо він захоче, то зуміє зробити з тебе китайця.

До Старшого Брата послали листа з ласкавим запрошенням завітати До Вальдцеля, в гості до Магістра Гри, оскільки той сам через службові обов’язки не може навідати його; вже на місці йому скажуть, яке до нього мають прохання. Проте китаєць не покинув Бамбукового гаю, посланець привіз від нього листа, написаного тушшю покитайському, такого змісту: «Почесно було б побачити велику людину. Але мандрівка призводить до ускладнень. Для пожертви користуються двома посудинами. Великого вітає менший». Після цього Кнехт, хоч і не без деяких зусиль, намовив Фріца самого поїхати до Бамбукового гаю й попросити, щоб самітник прийняв його й дав йому відповідні настанови. Проте його невеличка подорож виявилася марною. Самітник у гаю прийняв Тегуляріуса ввічливо, майже улесливо, але на всі його питання привітно відповідав сентенціями китайською мовою і, незважаючи на чудовий рекомендаційний лист Магістра Гри, написаний на прегарному папері, не запропонував йому лишитися. Засмучений, нічого не досягши, Фріц повернувся до Вальдцеля, привіз у подарунок Магістрові папірець, на якому був вималюваний стародавній вислів і під ним золота рибинка, а сам подався в Східноазіатський інститут, щоб спробувати щастя ще в ньому. Там Кнехтові рекомендації подіяли інакше, посланцеві Магістра всі були раді стати в пригоді, і скоро він стільки дізнався всього про свою тему, скільки можна було дізнатися, не знаючи китайської мови, й так захопився Кнехтовою ідеєю покласти в основу щорічної Гри символіку китайської садиби, що змирився з своєю невдачею в Бамбуковому гаю і забув про неї.

Коли Кнехт вислухав звіт Тегуляріуса про його невдалі відвідини Старшого Брата, а потім, лишившись на самоті, прочитав вислів і глянув на золоту рибинку, його ніби знов оточила атмосфера, що панувала в Бамбуковому гаю, він яскраво пригадав своє гостювання в дивовижного господаря гаю, шелест бамбука й легеньке постукування стеблин деревію, пригадав і свою колишню волю, дозвілля студентських років, рожевий рай юнацьких мрій. Як мужньо зумів той дивакуватий самітник відійти від світу і зберегти свою волю, як надійно ховав його від усіх тихий Бамбуковий гай, як глибоко й міцно зжився він з тією охайною, педантичною і мудрою китайщиною, що стала його другою натурою, як щільно, непроникно оточувала його день за днем, десятиріччя за десятиріччям у своєму чарівному колі мрія його життя, обертаючи його садок у Китай, його хижу в храм, його рибинок у ідолів; а його самого в мудреця! Глибоко зітхнувши, Кнехт вирвався з полону спогадів. Сам він пішов, чи, швидше, його повели іншим шляхом, і тепер завдання полягало тільки в тому, щоб просто, гідно пройти визначений йому шлях, не порівнюючи його з іншими й не звертаючи вбік. Разом з Тегуляріусом він, використовуючи кожну хвилину, склав план своєї Гри і скомпонував її, а збирати матеріали в Архіві й записувати перший і другий варіанти доручив уже самому Фріцові. Новий зміст надав їхній дружбі нового життя й нової форми, не такої, як колись, та й сама Гра, над якою вони працювали, завдяки надзвичайній, витонченій фантазії Тегуляріуса дуже змінилась і збагатилася. Фріц належав до тих вічно невдоволених, а проте невибагливих людей, що день у день невтомно, любовно, з радісним неспокоєм поправляють складений букет, накритий стіл, який усі вже вважають докінченим, і над найменшою дрібницею можуть пильно, самовіддано працювати цілий день. Віднині так було щоразу: велику публічну Гру кожного року готували двоє, і Тегуляріусові це давало подвійну втіху — він був потрібний, навіть незамінний для свого друга й Магістра в такій важливій справі, а саму публічну Гру він переживав як її співавтор, хоч і не названий, але добре відомий еліті.

Пізно восени першого року своєї служби, коли його друг ще тільки заглибився в китайські студії, Магістр одного дня, швидко переглядаю1чи щоденник канцелярії, натрапив на такий запис: «Прибув студент Петрус із Монтпорта, рекомендований Магістром музики, передав приватне вітання від колишнього Магістра музики, просить надати йому житло я допустити до праці в Архіві. Влаштований у готелі для студентів». Що ж, студента з його проханням він міг спокійно полишити на працівників Архіву, це була буденна справа. Але «приватне вітання від колишнього Магістра музики» стосувалося тільки його самого. Кнехт викликав студента до себе. Той виявився мовчазним юнаком, мрійливим і воднораз запальним на вигляд, що, мабуть, належав до монтпортської еліти, принаймні аудієнція в Магістра його нітрохи не збентежила. Кнехт запитав, що йому доручив передати колишній Магістр музики.

— Вітання, — відповів студент, — щире, шанобливе вітання, Превелебний, а також запрошення навідати його.

Кнехт запропонував гостеві сісти. Уважно добираючи слова, юнак повів далі: — Як я вже сказав, шановний Магістр доручив мені при нагоді передати вам вітання. А ще він натякнув, що хотів би незабаром, власне, якомога швидше, побачити вас у себе. Він запрошує вас, чи принаймні виявив таке бажання, щоб ви найближчим часом відвідали його, звичайно, якщо ви зможете поєднати ці відвідини зі службовою поїздкою і якщо вони не дуже позначаться на вашій праці. Десь таке його доручення.

Кнехт запитливо глянув на юнака: безперечно, це був один із вихованців старого Магістра. Він обережно спитав: — І доки ж ти гадаєш затриматися в нашому Архіві, studiose? [49]

— Якраз доти, Превелебний, доки побачу, що ви лаштуєтесь їхати в Монтпорт.

Кнехт замислився.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — А чому ти передаєш мені те, що звелів колишній Магістр, своїми словами, а не дослівно, як, власне, належало б? Петрус вперто витримав його погляд і повільно, обережно добираючи слова, наче говорив чужою мовою, відповів: — Ніхто мені не давав доручення, Превелебний, тому я й не міг передати його дослівно. Ви знаєте мого шановного Магістра, і вам має бути відомо, що він незвичайно скромна людина; в Монтпорті розповідають, буцімто ще як він був репетитором, але серед цілої еліти вже вважався майбутнім Магістром музики, вона прозвала його «великим скромником». І ось ця його скромність, а так само й повага до старших, послужливість, делікатність і терплячість, коли він постарівся, а особливо після того, як він відмовився від посади, ще побільшали, ви, звичайно, знаєте це краще за мене. Через цю свою скромність він ніколи не дозволив би собі просити вас, Превелебний, щоб ви його відвідали, хоч би як йому хотілося цього. Ось чому, domine, я не мав честі отримати такого доручення, а проте повівся так, наче отримав його. Якщо я помилився, то ви можете вважати це недійсне доручення справді недійсним.