Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Чекаючи коридорного, я сидів, читав газету й допивав відкорковану на останній зупинці пляшку «макону». Французькі газети постійно вміщують захоплюючі кримінальні репортажі з продовженням. Ці репортажі читаються, як романи, але, щоб картина була ясна, за ними треба стежити з самого початку, бо французькі газети, на відміну від американських, не друкують короткого викладу попередніх подій, — хоча й американські романи з продовженням читати нецікаво, якщо не знаєш, про що йшлося в найважливішому першому розділі. Коли подорожуєш по Франції, газети тільки дратують, бо виклад усіляких crimes, affaires чи scandales [47] не має ні початку, ні кінця і ти не зазнаєш тієї втіхи, з якою читаєш їх у своєму кафе. Того вечора я багато віддав би, щоб опинитися в кафе, де міг би читати завтрашні ранкові випуски паризьких газет, і дивитися на перехожих, і попивати перед вечерею щось істотніше за «макон». Але на руках у мене був Скотт, тож доводилося задовольнятися тим, що маю.

Коридорний нарешті з'явився з двома склянками лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою мінеральної води «перр'є» і сказав, що аптека вже зачинена і термометр купити він не зміг. Але він позичив у когось аспірину. Я спитав, чи не може він позичити й термометр. Скотт розплющив очі й кинув на коридорного лютий ірландський погляд.

— Ви пояснили йому, наскільки це серйозно? — спитав він.

— Гадаю, він і сам розуміє.

— Будь ласка, постарайтеся розтовкмачити йому. Я постарався, і коридорний сказав:

— Як знайду, то обов'язково принесу.

— А ви дали йому добрі чайові? Вони працюють лише за чайові.

— Справді? — сказав я. — А я гадав, що готель їм теж платить.

— Я хотів сказати, що без добрих чайових вони для вас і пальцем не кивнуть. Майже всі вони продажні тварюки.

Я подумав про Івена Шіпмена й офіціанта з «Клозері-де-Ліла», якого примусили зголити вуса, коли в «Клозері» відкрили американський бар, і про те, як Івен працював у нього в садку в Монружі задовго до того, як я познайомився із Скоттом, і про нашу давню дружбу в «Ліла», і про те, які зміни там стались і що вони означали для нас усіх. Я хотів би розповісти Скотту про те, що відбувається в «Ліла», хоча, напевно, він уже чув про це від мене, але я знав, що його не обходять ні офіціанти, ні їхні турботи, ані їхня доброта й приязність. У той час Скотт люто ненавидів французів, а що спілкуватись йому доводилося переважно з офіціантами, яких він не розумів, водіями таксі, гаражними механіками й власниками квартир, то він мав на кому зганяти лють.

Ще більше, ніж французів, він ненавидів італійців і не міг говорити про них спокійно, навіть коли був тверезий. Англійців він теж ненавидів, але іноді терпів їх, а зрідка й захоплювався ними. Я не знаю, як він ставився до німців та австрійців. Може, на той час йому ще не доводилося мати з ними справ, так само як і з швейцарцями.

Того вечора в готелі я тільки радів, що він такий спокійний. Я змішав для нього лимонад з віскі й дав йому дві таблетки аспірину, і він проковтнув їх на диво спокійно й сумирно, а потім почав попивати віскі. Очі в нього були тепер розплющені й утуплені кудись у далечінь. Я, розгорнувши газету, читав репортаж про злочин і почував себе добре — за тих обставин, видно, аж надто добре.

— А ви, я бачу, людина бездушна, — сказав Скотт і, глянувши на нього, я зрозумів, що хоч діагноз поставив правильний, але ліки приписав не ті: віскі працювало проти нас.

— Чому ж, Скотте?

— Ви сидите собі й читаєте оту паскудну французьку газетку, і вам начхати на те, що я помираю.

— Хочете, щоб я викликав лікаря?

— Ні. Мені не потрібен паскудний французький провінційний лікар.

— А чого ж ви хочете?

— Я хочу зміряти температуру. Потім я хочу, щоб мій одяг висушили, й щоб ми сіли на паризький експрес, і щоб у Парижі мене відразу припровадили до американської лікарні в Нейї.

— Наш одяг не висохне до ранку, а експреси тут не зупиняються, — сказав я. — Раджу вам трохи перепочити, а потім повечеряти в ліжку.

— Я хочу зміряти температуру.

Це тривало досить довго — доки коридорний не приніс термометр.

— Невже не було інших? — спитав я.

Коли коридорний увійшов, Скотт заплющив очі і став справді схожий на вмирущу Каміллу. Я ще зроду не бачив, щоб у людини так швидко відринала кров від обличчя, й зачудовано подумав, куди вона поділася.

— Інших у готелі нема, — відповів коридорний і подав мені термометр.

То був градусник для ванни в дерев'яній оправі з металевим грузилом. Я похапцем ковтнув віскі і, розчинивши вікно, якусь мить постояв, утупившись очима в дощ. А коли обернувся, то побачив, що Скотт пильно дивиться на мене.

Я професійно струсив термометр і сказав:

— Вам пощастило, що це не анальний термометр.

— А куди цей ставлять?

— Під пахву, — відповів я і встромив його собі під пахву.

— Що ви робите, він же неправильно показуватиме, — сказав Скотт.

Я знов одним рвучким рухом униз струсив термометр, розстебнув Скотту піжаму і засунув термометр йому під пахву, другою рукою мацаючи в цей час його холодний лоб. Потім я ще раз перевірив його пульс. Скотт дивився просто неба. Пульс був сімдесят два… Я змусив його тримати термометр протягом чотирьох хвилин.

— По-моєму, його тримають лише одну хвилину, — сказав Скотт.

— Це великий термометр, — пояснив я. — Час треба збільшувати відповідно до квадрата його довжини. Він показує за Цельсієм.

Кінець кінцем я витяг термометр і підніс його до настільної лампи.

— Скільки?

— Тридцять сім і шість.

— А нормальна яка?

— Це і є нормальна.

— Ви певні?

— Певен.

— Перевірте на собі. Я мушу знати точно.

Я струсив термометр, розстебнув свою піжаму, сунув його під пахву й посидів, дивлячись на годинник. Потім вийняв його.

— Скільки?

Я уважно подивився. — Так само, як у вас.

— А як ви себе почуваєте?

— Чудово, — відповів я.

Я намагався згадати, чи температура тридцять сім і шість нормальна. Але це не мало аніякісінького значення, бо стовпчик як був, так і залишився на позначці тридцять.

Скотт, видно, ще сумнівався, і я запропонував йому зміряти температуру ще раз.

— Не треба, — сказав він. — Нам пощастило, що все минуло так швидко. В мене організм такий — коли видужує, то враз.

— От і чудово, — сказав я. — Але я все ж таки порадив би вам полежати в ліжку і обмежитися легкою вечерею. А рано вранці ми вирушимо далі.

Я вирішив купити нам обом плащі, але для цього мав позичити в нього гроші, а мені не хотілося заходити з ним зараз у суперечку з цього приводу.

Скоттові набридло лежати в ліжку. Він бажав устати, одягтися, зійти вниз і подзвонити Зельді, щоб вона знала, що з ним нічого не сталось.

— А чого б це їй думати, що з вами щось сталося?

— Відколи ми одружилися, це перша ніч, коли я спатиму не під одним дахом з нею, і я просто мушу з нею поговорити. Невже ви не можете зрозуміти, що це означає для нас обох?

Я міг зрозуміти це, хоч мені було невтямки, як вони із Зельдою примудрилися спати разом минулої ночі. Та не заводити ж суперечку і з цього приводу. Скотт одним духом допив віскі з лимонним соком і попросив мене замовити ще порцію. Я розшукав коридорного, повернув йому термометр і спитав, чи висох наш одяг.

— За годину буде сухий, — відповів він.

— Звеліть, щоб його випрасували, навіть якщо він буде ще трохи вологий. Так він швидше висохне.

Коридорний приніс ще дві склянки суміші, що лікує від застуди, і я попросив Скотта пити повільно й маленькими ковтками. Тепер я справді боявся, що він може застудитися, бо вже розумів: якщо в нього почнеться бодай нежить, його напевне доведеться везти до лікарні. Але, випивши, він на якийсь час відчув себе чудово й заглибився в щасливе переживання трагедії, яка полягала в тому, що він і Зельда вперше після одруження почують не разом. Кінець кінцем він заявив, що далі відкладати розмову з нею не може, накинув халат і пішов униз замовляти Париж.