Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз (бесплатные версии книг .txt) 📗
Стара потороча шкутильгала коридорами, дибала сходами, шамкаючи щось у відповідь на лайку наглядачки; нарешті вона зовсім захекалась, пристала й віддала свічку своїй прудкішій начальниці, а сама попленталася слідом за нею.
Хвора лежала в голій кімнаті на мансарді. В далекому кутку її тьмяно блимала свічка. Коло ліжка сиділа інша стара богаділка, а перед каміном стояв учень парафіяльного аптекаря, вистругуючи з гусячого пера зубочистку.
— Ох, і холодно ж сьогодні, — мовив цей молодий джентльмен до наглядачки.
— Так, страшенно холодно, сер, — якнайчемніше відповіла та, роблячи йому реверанс.
— Вам би слід вимагати від вугляра кращого вугілля, — сказав аптекарів учень, розбиваючи іржавою кочергою вуглину в каміні. — Як на таку холоднечу, хіба ж це паливо?
— Вугілля вибирає рада, а не вугляр, сер, — пояснила наглядачка. — При, нашій бідності ми маємо, бути вдячні їй і за це тепло.
їхню розмову перебив стогін хворої.
— Ага, — сказав молодий джентльмен, обертаючись до ліжка так, наче оце щойно згадав про існування пацієнтки. — Їй уже амба, місіс Корні.
— Ах, невже, сер? — спитала наглядачка.
— Я їй даю щонайбільше дві години, — відповів аптекарів учень, загострюючи зубочистку. — Життю там уже нема за що держатись. Ану, бабусю, гляньте, вона задрімала?
Богаділка схилилася над хворою і ствердно кивнула головою.
— Цілком можливо, що вона так і сконає уві сні, якщо ви не будете галасувати, — сказав хлопець. — Переставте свічку на підлогу, щоб не світила їй у вічі.
Богаділка переставила свічку, похитала головою, — мовляв, так легко хвора не відійде, — і підсіла до горбатої потвори, яка на цей час уже видобулася на мансарду. Наглядачка роздратовано скривилась, загорнулась у шаль і сіла у хворої в ногах.
Вистругавши нарешті зубочистку, аптекарів учень умостився перед каміном і заходився колупатись у зубах. Хвилин за десять це заняття йому, очевидно, набридло; він побажав місіс Корпі успіху в її справі й навшпиньки вийшов з кімнати.
Обидві богаділки ще трохи посиділи мовчки на стільцях біля ліжка, а тоді підвелись, перейшли до каміна і, присівши навпочіпки, простішій до вогню свої кощаві руки. В зловісних відблисках вогню їхні зморшкуваті обличчя зробилися ще бридкішими. Гріючись, старі почали стиха перемовлятись.
— Енні, вона більше нічого не казала, поки я ходила? — спитала та, що привела наглядачку.
— Жодного слова, — відповіла друга стара. — Заходилася була щипати й дряпати собі руки, але я притримала їх, і вона заспокоїлася. Сили ж бо в неї вже чортма, а я на свою, нівроку, не нарікаю, дарма що стара й сиджу на парафіяльному пайку.
— А підігріте вино, що їй лікар приписав, вона випила? — спитала перша.
— Я спробувала влити їй у рот, але вона зціпила зуби, а в кухоль учепилася так, що я його насилу видерла. Довелося мені самій випити те вино — і воно мені не зашкодило!
Нишком озирнувшись і впевнившись, що наглядачка не підслуховує, обидві старі потвори присунулися ще ближче до вогню й весело захихотіли.
— Пам'ятаю, — мовила перша, — скільки разів вона сама втинала таке, а потім розповідала нам і так реготала, так реготала!
— Що й казати, — підхопила друга, — весела була жіночка! А як уміла покійника обмити-вирядити! Скільки їх пройшло через її руки — і всі гарнесенькі, чепурненькі, мов воскові лялечки. Я ж їх усіх своїми очима бачила, своїми пальцями торкалася, бо допомагала їй безліч разів.
Стара розчепірила тремтячі пальці й гордо помахала ними перед своїм обличчям, а тоді пошукала в кишені, витягла стару, вицвілу бляшану табакерку й висипала з неї пучку табаки на простягнену долоню приятельки й пучку собі. Наглядачці тим часом набридло чекати, поки вмираюча прийде до тями. Вона підійшла до каміна й сердито спитала, чи довго їй ще доведеться тут стовбичити.
— Недовго, місіс, — відповіла друга стара, підводячи на неї погляд. — Нам усім уже недовго чекати смерті. Тож потерпіть, потерпіть! Ми й незчуємось, як вона прибере нас усіх!
— Заткни пельку, паскудо придуркувата! — визвірилася наглядачка. — Скажи мені ти, Марто, чи бувало з нею таке раніше?
— Не раз, — відповіла перша стара.
— Але більше вже не буде, — додала друга. — Цебто вона отямиться ще раз, але ненадовго, от побачите, місіс, ненадовго!
— Мені однаково, надовго чи ненадовго, бо я йду звідси, — роздратовано мовила наглядачка. — І не смійте більше турбувати мене через дрібниці. В мої обов'язки не входить проводжати на той світ усіх тутешніх старих дармоїдок, і я цього не робитиму! Затямте це собі, старі нахаби! І попереджаю вас: спробуєте ще раз морочити мені голову — я вам вставлю клепку!
Вона вже простувала до дверей, аж раптом богаділки разом скрикнули, і місіс Корні, обернувшись, побачила, що хвора сіла в ліжку й простягає до них руки.
— Хто це? — глухо вигукнула вмираюча. — Цить! — мовила, нахилившись до неї, одна з бога-ділок. — Ляж, заспокойся, ляж!
— Живою я вже не ляжу! — пручаючись, відказала та. — Я мушу розповісти їй! Підійдіть до мене! Ближче! Я скажу це вам пошепки, на вухо.
Вона схопила наглядачку за руку, примусила сісти на стілець біля ліжка й уже була розтулила рота, але в цю мить побачила обох богаділок, що наставили вуха, жадібно ловлячи кожен звук.
— Виженіть їх, — кволим голосом попросила хвора. — Швидше, швидше!
Обидві старі потвори жалісно залементували — мовляв, бідолашна Селлі вже й розум стеряла, не впізнає своїх найліпших приятельок, але вони нізащо, нізащо не покинуть її! Проте наглядачка виштовхала їх з кімнати, замкнула двері й повернулася до ліжка. Опинившись за дверима, старі леді заспівали іншої — почали кричати в замкову щілину, що стара Селлі п'яна; це було недалеко від правди, бо на додачу до помірної дози опіуму, прописаної аптекарем, розум її туманила порція джину з водою — відхожа чарка, якою її від щирого серця почастували достойні старі леді.
— Тепер слухайте мене! — голосно мовила вмираюча, з останніх сил намагаючись не дати згаснути іскрі життя. — У цій самій кімнаті — на цьому самому ліжку — я доглядала гарненьку молоду жінку. Її підібрали на вулиці, ноги в неї були розбиті до крові, одежа брудна й подерта. Вона народила хлопчика й померла. Зараз… зараз я згадаю, якого року це було.
— Байдуже, якого року, — перебила її нетерпелива слухачка. — То що ви хотіли про неї сказати?
— Так-так, — пробурмотіла хвора, знову поринаючи в дрімоту. — Що ж я хотіла сказати про неї?.. Що я хотіла… Ага, згадала! — вигукнула вона, рвучко сідаючи; обличчя її почервоніло, очі вирячилися. — Я її пограбувала, ось що я зробила! Вона ще не охолола, — чуєте, не охолола, — коли я вкрала в неї оте!
— Господи, та що саме ви вкрали? — вигукнула наглядачка вже майже з розпачем у голосі.
— Оте! — відповіла стара, затуляючи їй рота рукою. — Оту єдину річ, яку вона мала. Вона була гола, боса, голодна, але тієї речі не продавала, — ховала її на грудях. Та річ була золота, чуєте? То було щире золото, яке могло врятувати їй життя!
— Золото! — повторила наглядачка, схиляючись над хворою, яка впала на подушки. — Кажіть же далі, далі — куди воно поділося? Хто була мати? Коли це було?
— Вона доручила мені зберегти ту річ, — простогнала хвора, — довірилася мені, єдиній жінці, що була поруч. А я поклала собі вкрасти ту штучку, як тільки вона показала її мені, як тільки я побачила її на ланцюжку в неї на грудях. І через це я, може, винна й у смерті хлопчика! Якби вони знали все це, то, певно, ставилися б до нього краще!
— Знали що? — спитала місіс Корні. — Та кажіть же!
— Хлопчик зростав і робився такий схожий на свою матір, — провадила стара, не звертаючи уваги на запитання наглядачки. — Бувало, дивлюся на нього, а перед очима стоїть вона. Бідолашна! Вона ж була така молода! Таке лагідне ягнятко! Стривайте. Це ж іще не все. Я ж іще не все розповіла, га?
— Ні, ні, не все, — відповіла наглядачка, схиляючись до хворої, яка вже насилу здобувалася на голос. — Швидше, поки ви ще можете!
