Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Классическая проза » Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗. Жанр: Классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Тоді було проголошено «ночівлю». Саме підійшли до якихось будівель. То були літні бараки на бурякових плантаціях Н-ської цукроварні. Правда, вони були з повибиваними вікнами, але то нічого.

Людей загнали в два з таких бараків. Всередині було повно настеленої й перележаної, прілої соломи. Це було велике щастя — такі-от бараки й така-от солома, хоч і пріла. Мокрі й вимучені люди виповнили бараки вщерть і попадали купою на ту солому. В тім бараці, де був Максим, було особливо тісно. Але то, може, й добре, тепер ці люди мусили звикати до чимраз більшої тісноти. Зараз люди збилися так, як то буває на двірцях великих вузлових станцій, де збивається безліч транзитних пасажирів, — очевидно, на двірцях цієї «країни соціялізму», бо в іншому світі, може, й не такі двірці.

Хтось у темряві засміявся крізь сльози й, імітуючи станційного оголошувача, виголосив:

— …Поїзд стоїть десять хвилин! Транзитним пасажирам пересадка на… гей, карнач! Куди тут нам пересадка, га?!!

Карнач не відповів, і з в'язнів ніхто не зареагував ні голосом, ні сміхом, лише від дверей почулось попередливе шипіння вартового:

— Ану тихо там! А то пересядеш ось!..

Десь там у сусідніх бараках розташувалась варта й теж, мабуть, лежала «без задніх ніг», але от знайшлися невтомні, що стали й стояли тут біля дверей і біля кожного вікна.

Чи спав хто з людей, чи не спав, чи спав Максим, чи не спав — хто зна. Тільки-но вляглося гудіння в голові від всього того гармидеру й галасу «упорядкування», тільки-но думка відокремилася від тіла й попливла в маріння, як її нагло було завернено назад. Хтось штовхав Максима під бік. Ще не очунявши, Максим крізь порваний сон чув, як десь від дверей голос старшого карнача, тобто «самого» Зайця, стурбовано гукав у барак:

— Колот!.. Колот є?.. Гей, Колот є?!.

Ніхто йому не відповідав.

— Колот!!!

Тоді саме хтось почав тихо й тривожно штовхати Максима під бік.

— Ну, що? — спитав байдуже Максим. Він спитав тихо того, хто штовхав, але відповів від дверей голос Зайця:

— Нічого. Так, значить, ти є?!.

Максим помовчав. А тоді апатично, після павзи:

— Голубе дорогий! Та чи не пішов би ж ти до чортової мами!..

Всі в бараку засміялись. Всі-бо прокинулися, розбуджені тим карначем, і були люті на нього за те, що наробив галасу й зіпсував усім сон.

Заєць нічого не відповів. Він був дуже задоволений, що «втрата» знайшлася, й пішов собі геть.

— Та-ак, — сказав хтось понуро. — Бережуть, брат, тебе, Петровичу… Бережуть…

А як люди знову почали дрімати, раптом за бараком усе зарухалось, загомоніло, забрязчало й пролунала, спочатку десь далі, а тоді вже біля дверей і біля всіх вікон, команда.

— Вихаді!! Жіва!.. Давай-давай!!.

Так люди й не виспались. Та де там і було виспатись, коли ж уся «ночівля» тривала всього лише з годину. Люди плакали, розправляючи закоцюрблені руки, ноги й спини. Перемучені кості нили, невиспані голови гули, за горло хапав кашель. Очі — мовби хто піском позасипав. Зрештою… навіщо, скажімо, такому в'язневі очі? Він міг тепер іти в такій колоні й без очей. Не помилився б. І навіщо, скажімо, голова? Багатьом вона здавалась тепер цілком зайвою, принаймні Максимові.

Навіщо, справді, стільки муки, коли, здається, наймудріше б і найлегше б лягти отак ниць і — хай стріляють. Це тривало б секунду. Ну-ну, але ж це значить… Що це значить? Це значить, що той дурний Кутузов раптом досягне мети, досягне найголовнішого — обернення тебе в ганчірку. І матиме рацію Соломон із своєю тезою про нікчемність людини… Е, ні, не зараз і не так! Ні. В цій шараді мусить бути краща розв'язка… краща!..

Голова гула, наче з похмілля, так що Максим, як і всі, ледве здавав собі справу з того, як їх поставили надворі в колону й погнали далі. Все тіло тремтіло, незважаючи на вперті намагання стримати його, що було поза людською волею.

Покинувши бараки, вони посунули в мокрий передранковий туман, перемішаний ще з темрявою.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

На шляху, куди нарешті колона виповзла з бічних доріг і манівців, їх почала обганяти армія. Власне, це були потоки салдатів усіх родів зброї, що були розбитими частинами совєтської армії. Все те було зсаджене з машин і всієї техніки, спішене й бігло вчвал на власних ногах або на захопленій по селах іншій «техніці» — на возах, на санях і на санчатках… Точно як ті бідні італійці недавно. Танкісти, артилеристи, літуни й кавалеристи й інші — все це перло хаосом, переганяючи одне одного. Проте, навіть і втікаючи, все те, від сірого салдата до найвищого офіцера, — пишалося своїми новенькими, недавно попришиваними до старих, брудних уніформ, погонами. Було смішно дивитися на цих кумедних червоних погононосців. Їм, арештантам, було смішно.

Але «сміх» той був гіркий. Погони нагадали не тільки трагікомічну історію про те, як ще не так давно батьки й старші брати цих салдатів обривали погони всім тим, хто їх носив, разом зі шкурою, або й з головою, — виходило б, тільки для того, щоб перекласти ті самі погони на інші плечі. При тому Максимові згадалося також, як в отаких погонах білогвардійські офіцерики розстрілювали в канаві його брата, покладеного ниць в одній білизні. А тепер ось ці, може, так само розстріляють його. Тоді «білі», а тепер «червоні». Хіба не все одно?..

Та все ж це видовище червоних погононосців — зовні видавалося передусім несерйозним. Якось виходило так, що ті погони були самі собою, а салдати самі собою, — одно до одного не пасувало. В народній мові для таких випадків є геніяльне визначення: «Приший кобилі хвіст». Це, далебі, про ці погони сказано! Вони пасували до цих салдатів так, як до корови сідло, бо в усьому іншому салдати ці були такими, до яких звикло людське око за десятиліття, — «червоноармійцями». І от хтось зіпсував стиль, познущався з них тими смугастими ганчірочками.

Правда, ті прямокутні ганчірочки, мабуть-таки, якось поміняли декому з них, особливо ж офіцерам, і їхні душі. Ті новопогонні душі перли, розштовхуючи людей, наче це вони були бозна-які герої й наче це вони не втікали, пограбувавши в людей останні коні й санчатка, а щонайменше мчали до столиці ворога на трофейних золотих колісницях. Та це все їм, напевно, найменше сушило голови. Вони втікали. Бо війна й героїзм тепер, власне, й полягали, мабуть, передусім у втіканні від смерти, від сильнішого й у доганянні слабшого. І в убиванні всякого. Хто кого згріб, той того й убив. І чи не на ознаменування цього їм і видано погони?…

Крім військових, колону доганяли й переганяли ще юрби цивільних — чоловіків і хлопців з торбами, жінок і бабусь із дітками, вигнаних у білий світ, чи то пак «евакуйованих», якихось дядьків на санях і на возах — теж із дітьми і з стариками. Зрідка проїздили також машини, навантажені різними меблями й ще якимось барахлом…

Дедалі цей потік усе густішав і ставав усе інтенсивнішим. Колону раз по раз притискали до краю дороги, до тинів — якщо це було в селі, або випихали геть на сніг чи на почорнілі ріллі — якщо це було в степу. На шляху було йти тяжко, а на снігу та по ріллях ще тяжче — люди місили розквашений сніг чи глевку ріллю, тупцяючись на місці. То була не хідня, а каторга. Вони знову виходили на шлях, і знову їх спихали звідти геть.

Парадокс, але факт: люди раділи вже, коли з'являвся літак чи й кілька, — тоді їх клали на землю, варта теж залягала віддалік, і так вони лежали довго, часом і з півгодини, поки літаки кружляли над шляхом. А коли літаки зникали, тоді колона йшла далі. Надолужуючи прогаяне, варта «вилазила зі шкіри», намагаючись перти колону з усієї сили вперед, але з того мало що виходило — вище себе, як кажуть, однак не стрибнеш.

На шляху дедалі ставав більший хаос, дедалі було більше паніки, більше юрб, більше літаків угорі. Може б, колоні найкраще було порснути в усі боки — й лови… Але то так здавалося. Насамперед — куди? А потім — навіть найспритніший і зі свіжою силою ледве чи зміг би тут утекти при такій охороні. В'язні знайшли тут іншу раду — своєрідний «компроміс»: вони не тікали, але не дуже-то й ішли вперед. І млявий темп колони пояснювався вже не тільки втомою, а й цією «пасивною формою спротиву». Під прикриттям явно видимої втоми люди ледве-ледве пленталися, тупцяв лися, немовби й пориваючися «з усієї сили», але не в силі гнати вперед. І товклися на місці, з надією відстати, згубитися з очей варти, а тоді чимдуж чкурнути. Це була наївна, трагічна «хитрість» з одчаю.

Перейти на страницу:

Багряный Иван Павлович читать все книги автора по порядку

Багряный Иван Павлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Людина біжить над прірвою отзывы

Отзывы читателей о книге Людина біжить над прірвою, автор: Багряный Иван Павлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*