Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
Проте вона не могла не помітити, що один паж, на відміну від інших, виявляв до неї особливі співчуття й поштивість. У поводженні цього хлопчика було щось таке, що нагадувало їй життя, яке вона так часто бачила в своїх мріях, риси, які вона надавала вигаданим нею образам. Потроху в усьому поводженні дівчини проявилися умиротворення і якась нудьга, такі несхожі на попередній настрій, немовби вона віднайшла щось їй дороге, яке їй хотілось би споглядати щогодини, не даючи, однак, помітити це іншим. За нею стали стежити ще суворіше. І якось раз, одного чудового ранку, одна з служниць застала її саме в ту мить, коли вона квапливо згортала аркуш паперу. Краще б вона цього ніколи не робила! Після короткої боротьби служниці вдалося вирвати в неї з рук записку, яку негайно було передано князю.
Жах Гертруди при звуках його кроків годі було уявити собі чи то описати: адже це був її батько, розгніваний батько, а вона чула себе винною. Коли ж він з'явився, похмурий, із злощасною запискою в руці, вона була ладна провалитися на сто ліктів у пекло, а не тільки піти в монастир. Небагато було сказано слів, але вони були жахливі: відразу ж накладена покара полягала в тому, що Гертруду замкнено все в ту саму кімнату під нагляд тієї самої жінки, яка все викрила; але це був тільки початок, попередній захід,— дівчині загрожувала інша покара, щось таємниче й тому набагато страшніше.
Пажа, зрозуміло, негайно вигнали. Йому так само пригрозили чимсь жахливим, якщо він бодай коли-небудь насмілиться заїкнутися про те, що сталося. Отак напучуючи його, князь відважив йому два добрячих ляпаси, аби супроводити пригоду таким спогадом, який би відбив у хлопця всяку хіть похвалятися нею. Знайти привід, щоб виправдати звільнення пажа, було неважко; що ж до дочки, то просто говорили, що вона занедужала.
Отож Гертруді дісталися ганьба, докори сумління, страх за майбутнє й товариство осоружної їй жінки, живого свідка її вчинку та винуватиці немилості. Але й та жінка теж ненавиділа Гертруду, через котру вона на невідомо який час була приречена виконувати нудну роль тюремниці, зробившись до того ж на все своє життя хранителькою небезпечної таємниці.
Перша тривога й сум'яття почуттів потроху вщухли. Але згодом вони по черзі воскресали в душі Гертруди, розростались і невідступно та болісно мучили її.
Що ж то за відплата, якою так загадково погрожували їй? Сила-силенна розмаїтих і дивних покар поставала в палкій і недосвідченій Гертрудиній уяві. Найімовірнішою видавалася їй така: її змусять повернутися до Монцького монастиря, оселитися там удруге, але вже не на становищі синьйорини, а в ролі провинної, ув'язненої там на бозна-який термін і в бозна-яких умовах. Думаючи про цю можливість, уже саму по собі таку болісну, вона, мабуть, більше за все боялася неминучої ганьби.
Окремі фрази та слова нещасливого листа невідступно переслідували її: вона уявляла собі, як вчитується в них, як зважує їх непередбачений читач, так несхожий на того, кому її призначено; вона уявляла собі, що вони могли потрапити на очі також матері, братові, та мало ще кому. І в порівнянні з цим усе інше здавалося їй дурницею. Образ того, хто був причиною її ганьби, також нерідко являвся, щоб тривожити бідну ув'язнену. І подумайте, яким химерним мав видаватися цей привид серед інших, таких відмінних від нього,— суворих, холодних, грізних. Та саме тому, що Гертруда не могла ні відокремити його від них, ані бодай на хвильку повернутися до попередніх миттєвих утіх, не викликавши щоразу перед внутрішнім зором своїх справжніх страждань,— вона потроху стала рідше вертатися до цих образів, відштовхуючи від себе сам спогад про них, відвикаючи від них. Вона вже не поринала, як перше, надовго й охоче в свої веселі й осяйні мрії,— надто вже вони були несхожі на справжнє й наготоване для неї майбутнє. Єдиною твердинею, яку Гертруда могла уявити собі, пристановищем спокійним і почесним — і до того ж не примарним — залишався монастир, якби вона прийняла рішення піти туди назавжди. Вона ні хвилини не сумнівалася, що це залагодило б усе, принесло б їй прощення й відразу змінило б її становище. Щоправда, проти такого наміру повставала мрія всього її життя, але часи змінилися; і в тій прірві, де опинилася Гертруда, становище всевладної черниці, оточеної повагою й шанобою, видавалось їй тепер просто солодким.
До того ж два зовсім різні почуття пом'якшували інколи її давню огиду до монастиря: часом — болісна свідомість своєї провини й мрійливо-ніжна побожність, часом — гордість, ображена й страждуща через обходження з нею її тюремниці, яка (сказати правду, нерідко спонукувана до цього самою Гертрудою), щоб відомстити їй, то залякувала її грізною покарою, то соромила за недавній вчинок, а потім, бажаючи виявити прихильність, переходила на поблажливий тон, що діяло на Гертруду гірше всякої образи. За таких обставин Гертрудине бажання видертися з пазурів своєї мучительки й зайняти становище, яке піднесло б її вище від гніву і співчуття останньої,— це звичне бажання робилося таким сильним і гострим, що дівчині видавалося добрим усе, що тільки могло допровадити до його здійснення.
По чотирьох-п'яти довгих днях ув'язнення, якось уранці, надміру роздратована образливою вихваткою своєї тюремниці, Гертруда забилася в далекий куток своєї кімнати і там, прикривши обличчя руками, якийсь час силкувалася мовчки притлумити свою шалену лють. Вона відчула безмірну потребу побачити інші обличчя, почути інші слова, зазнати іншого обходження. Дівчина подумала була про батька, родину, але її думка з жахом відсахнулася від них.
Проте їй стало ясно, що від неї ж самої залежало зробити їх своїми друзями, і вона відчула несподівану радість. А слідом за нею — збентеження, незвичайне каяття в своїй провині й таке саме сильне бажання спокутувати її. Не можна сказати, щоб її рішення було остаточне, але ніколи вона не віддавалася цим думкам з таким запалом. Вона встала, підійшла до столу, взяла те саме фатальне перо й написала батькові натхненного листа, повного жалкування, скорботи й надії, благаючи про прощення й запевняючи в своїй безмежній готовності до всього, чого забажав той, від кого залежало це прощення.
Розділ десятий
Бувають хвилини, коли душа, надто душа людей молодшу настроєна так, що з найменшою настійливістю від неї можна домогтися всього бодай трохи схожого на добро і жертву,— отак щойно розквітла квітка м'яко ніжиться на своєму тендітному стебельці, готова віддати свій аромат найпершому вітерцеві, який війне на неї. Такі хвилини мали б викликати у всіх набожний і боязкий подив, але звичайно корислива підступність пильно підстерігає цей стан молодої душі, щоб зв'язати волю, нездатну вберегтися.
Читаючи Гертрудиного листа, князь відразу побачив, що відкривається шлях до здійснення його давніх і впертих прагнень. Він звелів сказати дочці, щоб вона прийшла до нього, і, дожидаючи її, вирішив кувати залізо, поки гаряче. Гертруда з'явилася і, не підводячи очей на батька, впала перед ним навколішки, через силу промовивши тільки: «Простіть». Він зробив їй знак підвестися і голосом, навряд підхожим, щоб підбадьорити дочку, сказав їй, що мало бажати чи просити прощення — це надто просто й цілком природно для кожного, хто вчинив поганий вчинок і боїться відплати за нього. Одно слово, він заявив, що прощення треба заслужити. Гертруда, вся тремтячи, спитала, що ж їй належить зробити. Князь (язик не повернеться назвати його тут батьком) не відповів прямо, а став розводитися з приводу Гертрудиної провини, і його слова краяли душу бідолашки, як доторк грубої руки до відкритої рани. Він висловлювався далі в тому розумінні, що коли навіть... коли раніше він і мав намір влаштувати її в світі, то вона сама поклала цьому нездоланну перешкоду; адже у такого благородного чоловіка, як він, ніколи б не стало духу запропонувати дворянинові в жінки синьйорину, яка показала себе з поганого боку.
Нещасливиця слухала, знищена остаточно. Тоді князь, поступово пом'якшуючи і тон, і вислови, заговорив про те, що всяка вина все ж виправна; а її вина належить до тих, спокутування яких передбачено цілком чітко. У цьому злощасному випадку вона повинна вбачати ніби попередження, що для неї світське життя повне всяких небезпек.
