Циклон - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
- Ось завтра почнемо знімати, Славо, тебе… Це добре, що він вирішив розпочати зйомки сценою на острові.
- Боюся цієї сцени. І отих обіймів, і тих розиущених кіс…
- На цій деталі якраз я наполіг. Саме така ти мусиш бути серед тих розполоханих сарн, що за ними ганяються шуцмани по всій окрузі…
- Боюсь.
- Неправдою було б сказати, що, беручись за створення фільму, lie мріємо про успіх, про славу, про гран-прі в яких-небудь Каннах… Але ж не тільки це? Існує щось набагато пише цього.
- Ає. Може, тому й тривоги?
- Ввійди в настрій, в ситуацію, будь сама собою від тебе нічого не вимагається…
- Хочу бути правдивою.
- А це головне! Адже в мистецтві пі від чого по сховатися, воно пайнещадніший проявник, з хімічною точністю проявить тебе, хто ти є насправді. Якщо дрібна душа, так і постане - дрібна. Себелюбець, егоїст, самозакоханий? Не сховаєшся. А якщо ти вартий чогось, здатен вболівати за піших, не лише за себе, то в найпростішому, навіть у паузі мимовільній розкриєшся своєю справжністю.
- А яка ж я?
- Ти… Якось тобі вдається, що тебе всі люблять… Майже всі. Злагідлива, вмієш лисицею до кожного підкотитися, медовим словом внести дух миротворенпя… Ну, та це пе ґандж, скоріш - навпаки… Тільки оце, що власної ролі полохаєшся…
- Валерій теж переживає (Валерій - молдаванин, артист, що гратиме Шаміля). “Я, - каже, - про фронтову людину знай не більше, ніж про людину снігову, гімалайську…”
- Але ж на те ти й артист, на те й творець, щоб видобути з небуття всі оті індивідуальності, що палахкотіли пристрастями, інтелекти, що кожен із них носив у собі макрокосм!
- Від дітей чула, що десь тут геологи ходять, і серед них жінка одна… П'ятизначний номер у неї витатуйований па руці. Я б хотіла з нею познайомитись…
Здається, всі цікавлять її, крім нього одного. Спитала б:? “Що то за драма, яку ти пережив, які рани, що, свіжі ще,' носиш у собі?” Ти ж прониклива, чутлива, тонка натура. Чому ж тут пін не почує від тебе оте незрівнянне ранкове: “О мой, мой”? Ти ж його вмієш вимовляти якось особливо,. з якимось солодким внутрішнім виспівом, воно ніби й жартівливе в твоїх устах, і в той же час будить почуття, серйозне…
- Мрійливість часом находить, - це, здається, погано? Хотіла б, щоб зняв хто-небудь мене у фільмі дитячої чистоти, де гудуть мені дзвони великодні, а я маленька, і садки цвітуть, і трава блищить у воді зелена-зелена. А все повітря ряхтить, вібрує тихим розлунням тих дзвонів, і все небо ними грає, співа…
Знав він багато про неї, до яскравих реальностей уявляв її дитинство: виростала в стихії творчості, сказати б, в атмосфері народного артистизму, де робилось усе прекрасне. Вишивалось. Різьбилось. Пензликом но воску малювалось…
Яйцо сталало писанкою. Нездупше дерево набувало людських форм, оживало в образах пташиної чіт звіриної подобніни, в речах ужиткових проймалося настроєні гумору чи трагізму. Батько, здається, вже не різьбить, фахом він - шляховик, прокладає дороги в горах для лісовозів, то в долинах ррмоптує траси, будує мости, а дідуньо в Ярослави й попит не кидає рукомисла, він у неї знаменитий майстер: художні вироби його побували на великих виставках…
- Радіють ваші, що Славця їхня - артистка?
- Йой! Вся рідня за мене переживає - і тут, і за океанам… І за все я вдячна… ти знаєш кому… з вами по-справжньому повірила в себе, відчула, що здатна таки на щось…
“Ти відчула владу своєї краси, силу таланту відчула… Ось що таке любов!”
- Як ти гадаєш, Славцто: чи може людина жити без кохання?
- Мабуть, що так. Але певна, що світ при цьому щось особливо втрачає і не е вже тоді суцільно прекрасним… Без кохання, мабуть, стає він буднем звичайним… І день цей стане просто день, а сонце світитиме… ніби без променів.
“Сонце без променів…” Який страшний і водночас точний образ…”
- Ти, кажуть, пережив драму? Але ж, певно, знав і щастя, яке передує драмам?
- Мабуть, то щастя. Комусь це може здатись дрібним, а для тебе той стан… Коли навіть збираючись телефонувати їй - мимовіль чепуришся… Якось ненароком вловив себе " на цьому: ось який ти, брате, сьогодні! Вічність перед тим не сміявсь, а то, почуваєш, усмішка весь час губи лоскоче, сама бринить на устах, і ти вже не в змозі сховати її, невдаха нещасний, бо вона лише відблиск того, що робиться десь там, у надрах душі… Наївняк, ще нічого не знаєш, ідеш в рожевих замріяних своїх окулярах, відроджений, повен буйної сили, і легко ступати тобі по землі, і відчуваєш за спиною крила оті, що їх колись класики описали… Та, здасться, тобі, Славцю, усе це знайоме?
Вона зупинилась серед трави:
- Що ти маєш на увазі?
Сергій шваркнув рукою по стебелині кінського квасцю:
- Він, здається ж, у тебе закоханий? І ти - кохаєш?
Ярослава дивилась йому просто в вічі:
- Так. Він той, кого я хотіла б кохати.
Глава IX
Рефлектор сонця змінився нічним світильником Ягуара Ягуаровича, горішні села, Золотий Тік і дитячі табори понад річкою давно вже поринули в сон, а вони все знімали й знімали. Ніхто не скарживсь на втому, не посилавсь на трудове законодавство, тут праці віддавались не згірше, ніж десь у гарячім цеху, - для цих людей характерна була самовіддача. Радісно й дружно починався їхній перший ужинок, а це була добра прикмета (тут у прикмети вірять, без розбитої яа щастя тарілки не розпочнеться робота над фільмом). Всі - від тих, які священнодійствували біля апаратів, і до тих, котрі, зробившії своє, стояли напоготові осторонь, - почували, що ця робота не піде намарне. Ягуар Ягуарович був просто щасливий, що освітлювачі витрачають сьогодні електроенергію на щось справді вартісне, значне і хвилююче, і якщо виникнуть потім труднощі, то хіба що при монтажі, коли вибиратимуть, який із дублів буде найкращий. В останній момент вирішено було дещо змістити події; знімали сцену побачення Прісі та Шаміля. Видно було, що Шаміль-молдаванип впевнено входить у свою роль: рославий, білозубий, бравий у своїй полатаній гімнастьорці, він знаходив вірні інтонації, тримався з природною гідністю, зовсім натурально (як той Шаміль) блискав симпатичною широкою усмішкою, а що ж до Ярослави, то вона, здається, не грала - жила. Коли ввійшла у світло, очі, й до того великі, тепер стали як вінки. Два сині вінки не блідизні схудлого, змученого обличчя. Вся група завмерла в хвилюванні, слухаючи, як вона всією правдивістю почуття питала свого коханого: “З яких ти гір? Як тебе звати насправді? Яких пісень тобі мама співала в дитинстві?” Здається, ця воскресла Пріся зовсім не почувала на собі світла юпітерів, не чула стрекоту апаратів, вона жила в тій недосяжній для інших сфері свого кохання, яке робило її, перволюбку, і щасливою й нещасливою водночас, бо зародилось в неволі, де сувора, неприязна ніч могла в будь-яку мить задушити його. Ні, на таку актрису не треба було накладати багато гриму, не треба було зупиняти процес і поправляти, щось підказувати їй, саме почуття, юне й всесильне, вело Ярославу до тієї простої й глибокої мистецької істини, що важливо не вдавати образ, важливо - бути ним!
- Надбання! Справжнє надбання для студії! - шепотів Пищик на вухо Ягуару Ягуаровичу, - Ось коли вона нарешті розкривається.
- Зірка! Зірка, і все! - аж захлинавсь від бурхливостей Ягуар Ягуарович.
І якщо навіть були тут перебільшення, то їх не обривали, вони не вважались гріхом в цій атмосфері творчого піднесення, де знахідки з'являлись не раз при емоційній підтримці всіх і загальновизнаним було, що праця має'вестись па отих самих позитивних імпульсах.
Головного не покидала серйозність, брижі напруги не сходили із зрошеного потом смаглявого чола, іскрився росою тій на скронях. Почувалось, однак, що й Головний у душі віддає належне артистці, яка в своїй грі, уже в початкових кадрах, зуміла взяти вірний тон, з проникненням увійти у внутрішній світ першообразу, воскрешаючи безоглядну в своїм почутті Шамілеву кохану.
Коли ж нарешті юпітери погасли і можна було дати волю своєму збудженню, то навіть Сергій-оператор, людина зовсім не схильна роздавати похвали тим, кого він знімає, не втримався, глянув на Ярославу здивовано:
