Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
29-те червня. – Артура ще немає; і вже багато днів я марно чекаю його листа. Коли ті листи таки приходять, то зазвичай виявляються дуже короткими, вони переповнені виправданнями та обіцянками, яким я не вірю; та я так чекаю їх, так поспішно відкриваю і спрагло читаю ті кілька рядків, які він зумів написати у відповідь на три чи навіть чотири довгі листи від мене!
Це так жорстоко – полишати мене саму! Він знає, що мені немає з ким спілкуватися, крім Рейчел, бо ми не маємо тут нiяких сусідів, крім Гаргрейвів, чию резиденцію, оточену низькими, лісистими пагорбами, що простягалися за Дейлом, я насилу можу розгледіти з горішніх вікон. Я була рада, коли дізналась, що Мілісент так близько від нас, та вона ще в місті зі своєю матір’ю, а в Гроуві немає нікого, крім маленької Естер та її гувернантки-француженки, бо Волтера ніколи не буває вдома. Я бачила цей зразок чоловічої бездоганності у Лондоні: на мій погляд, він на вряд чи заслуговує хвалебних панегіриків своєї матері та сестри, хоча виявився приємнішим, ніж лорд Лоубаре, відвертішим і шляхетнішим, ніж містер Гримзбі, і витонченішим та вихованішим, ніж містер Гатерслі. О Артуре, чому ж ти не повертаєшся? Ти казав про моє здоров’я: хіба ж можу я тут розквітнути і набратися сили, якщо марнію від самоти і тривоги? Ото буде тобі наука, як повернешся і побачиш, що врода моя геть змарніла. Можна було б запросити в гості дядька й тітку або мого брата, проте мені не хочеться скаржитися їм на свою самотність, бо це найменше моє лихо. Але що тримає його там? Мене дуже непокоїть це запитання й ті страшні підозри, які воно породжує.
3-є липня. – Мій останній лист нарешті спонукав його на відповідь, та ще й набагато довшу, ніж зазвичай. Він грайливо вичитує мені за жовчність та ущипливі зауваження, які прочитав у моєму останньому листі, каже, що я просто не маю ніякого уявлення про ті численні зобов’язання, які затримують його, та обіцяє, що попри все неодмінно повернеться ще до кінця наступного тижня, а також закликає мене до терплячості, бо це «найголовніша жіноча чеснота», і каже, щоб я не забувала вислову: «Розлука підігріває кохання» і була певна, що чим довше він затримається, тим більше кохатиме мене, коли повернеться; а поки що просить, щоб я й далі писала йому, бо хоч він інколи й буває дуже ледачим або надто заклопотаним, аби відповідати на листи, та йому подобається отримувати їх, а якщо я припиню йому писати, то він так розсердиться, що докладе всіх зусиль, аби забути мене. Наприкінці він написав про Мілісент Гаргрейв:
«Твоя маленька подруга Мілісент незабаром візьме з тебе приклад і впряжеться в шлюбне ярмо разом із моїм другом Гатерслі, який хоче одружитися ще до кінця року. «Тільки, – сказав він мені, – я повинен побратися з жінкою, яка дозволятиме мені чинити по-своєму, а не так, як твоя дружина, Гантингтоне: вона приваблива істота, але при нагоді може поводитись, як мегера, – (тут я подумав: «Маєш рацію, хлопче», але вголос нічого не сказав). – Мені б хотілось мати якусь добру, спокійну душу, яка просто дозволяла б мені робити все, що завгодно, і ходити, куди я захочу, сидіти вдома або і не з’являтись там, і все це без жодного слова докору або скарги, бо я не люблю, коли мене турбують». «Добре, якщо гроші для тебе не мають значення, то ідеально підійде тобі сестра Гаргрейва Мілісент», – відказав я. Він попросив, щоб його представили їй, бо грошенят у нього вистачає чи принаймні вистачатиме після батькової смерті. Тож як бачиш, Гелено, я досить непогано впорався, подбавши і про твою подругу, і про свого друга».
Бідолашна Мілісент! Не уявляю собі, щоб вона погодилася вийти за чоловіка, який настільки не відповідає її ідеалові.
5-е число. – На жаль, я помилялася. Сьогодні зранку я отримала довгого листа, в якому вона пише, що заручена і збирається вийти заміж до кінця місяця.
«Не знаю, що про це сказати, – пише вона, – або що думати. Правду кажучи, Гелено, мені не подобається сама думка про це. Якщо мені судилося бути дружиною містера Гатерслі, то я маю спробувати покохати його; і я таки намагаюсь робити це з усіх сил, але мені воно не дуже вдається, а найгірше те, що чим далі він від мене перебуває, тим більше мені не подобається: він лякає мене своїми різкими манерами і дивними задерикуватими звичками, тож мене жахає думка про шлюб із ним. «Тоді навіщо ти приймала його пропозицію?» – запитаєш ти, проте я навіть не знала, що прийняла її, хоч мама каже, що таки прийняла, та й він, здається, тієї ж думки. Звісно ж, я не мала ніякого наміру робити це, просто не хотілося категорично йому відмовляти, бо цим я засмутила б і розгнівала маму (я знала, що вона бажає мого шлюбу із ним), і я хотіла спершу поговорити з нею, тож дала йому, як я вважала, ухильну й наполовину негативну відповідь; але мама каже, що це згода, і він вважатиме мене дуже примхливою, якщо я спробую відступити, – як по правді, то я так зніяковіла і перелякалася, коли він просив моєї руки, що не пам’ятаю своєї відповіді. Коли ми зустрілися наступного разу, то він уже впевнено привітав мене як свою наречену і, не гаючи часу, почав залагоджувати справи з мамою. Тоді мені забракло духу відмовитися, то хіба можу зробити я це тепер? Вони подумають, що я божевільна! Крім того, мама просто в захваті від такої партії; вона переконана, що владнала все для мене дуже добре, і я просто не можу розчарувати її. Щоправда, вряди-годи я намагаюся розказати їй усе, що в мене на душі, але ти просто не уявляєш собі, що вона каже на це. Пан Гатерслі – син багатого банкіра, тож оскільки Естер і я не маємо ніякого посагу, а у Волтера дуже невеликий маєток, наша дорога мама дуже прагне бачити нас усіх щасливими в шлюбі. Не так уявляю я собі щасливий шлюб, але вона робить все з найкращими намірами. Вона каже, що їй на душі стане легше, якщо вдало збуде мене з рук, і запевняє мене, що це буде на користь як для сім’ї, так і для мене. Навіть Волтера тішить така перспектива, а коли я зізналась йому у своєму небажанні, він назвав це дитячою нісенітницею. Ти теж вважаєш це нісенітницею, Гелено? Я цим не переймалася б, якби сподівалася полюбити його, але цього й чекати годі. В ньому немає нічого гідного пошани і кохання, бо він геть суперечить моєму ідеалові чоловіка. Напиши мені і скажи все, що можеш, аби підбадьорити мене. Не намагайся мене відрадити, бо моя доля вирішена: навколо мене вже кипить підготовка до важливої події; і не кажи й слова проти містера Гатерслі, бо я хочу добре думати про нього – надалі я не повинна дозволяти собі жодного поганого слова на його адресу, хоч як би він того заслуговував; і той, хто насмілиться зневажливо говорити про чоловіка, якого я обіцяла любити і шанувати, може наштовхнутися на моє серйозне незадоволення. Врешті-решт, я вважаю його таким же хорошим, як містер Гантингтон, якщо не кращим; ти ж кохаєш його і здаєшся щасливою і задоволеною; і я, можливо, також із цим упораюся. Ти маєш сказати мені, якщо можеш, що містер Гатерслі кращий, ніж здається, що він чесний, благородний, з відкритою душею – фактично, справжній необроблений алмаз. Може, він саме такий і є, але я його не знаю. Я знаю лише його зовнішність і найгірший бік його особистості».
Вона закінчує листа словами: «Прощавай, дорога Гелено. З нетерпінням чекатиму на твою пораду – але пам’ятай, що вона має бути правильною».
Як же тебе підбадьорити, бідолашна Мілісент? Єдине, що тут можна зробити, це обрати сміливу позицію і порвати з ним будь-якою ціною, навіть посварившись із матір’ю та братом – інакше ти ціле життя будеш картати себе за фатальну помилку, якої допустилася замолоду.
Субота, 13-е число. – Тиждень закінчується, а він так і не приїхав. Ціле літо минуло без жодної втіхи для мене чи якої-небудь користі для нього. А я так чекала цієї пори року, бо тішила себе марною надією на те, що ми разом радітимемо з неї, що з Божою допомогою я здужаю-таки ушляхетнити його натуру і його смаки, аби він зумів належно оцінити красу природи, родинний затишок і чари кохання. Щоразу, як вечірнє сонце сідає за лісистими пагорбами, огортаючи їх теплим золотавим сяєвом, я думаю про те, що ми з ним утратили ще один прекрасний день, а вранці, коли мене пробуджує зі сну цвірінькання горобців і радісне щебетання ластівок, я відчиняю вікно, аби вдихнути свіжого повітря, що оживляє душу, дивлюся на росяні луки, що зеленіють під сонцем, і часто заливаюся слізьми, тому що він не бачить цього дива; коли я блукаю лісом і зустрічаю на своїй стежці маленькі дикі квіточки, що всміхаються мені, або сиджу біля води в затінку ясенів, що так мелодійно лопотять своїм молодим листям, і зір мій спочиває на дзеркальній гладіні ставка, де відбиваються верби, що схилилися над водою, то навіть тоді не відчуваю ніякої втіхи, адже поруч зі мною немає Артура, адже він десь там, у Лондоні, й не бачить цієї краси, а, напевне, сидить у своєму проклятому клубі.
