Мартін Іден - Лондон Джек (читать книги онлайн полностью без сокращений TXT) 📗

Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інша. Жінку тільки дивувало, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляє Мартінові, вона приносила йому буханець свіжого домашнього хліба, незграбно приховуючи свій вчинок жартівливим зауваженням, що він, мовляв, сам такого не спече. Іншим разом посилала йому кимось із своїх дітлахів повну миску гарячого супу, терзаючись сумнівом, чи має вона право відривати цей суп од рота своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.

Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, Марія Сільва купила на останні п'ятнадцять центів галон  [12] дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров'я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з'явився Джеме Грент і заплатив їй за прання. Джеме Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.

Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голови. Різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч не згадували про неї жодним словом, вона міцно зв'язувала їх. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів, що якось відвідав острів Мауї, де вона вийшла заміж. На Кагулуї, де Марія познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам'ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну, й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача плантації? Аякже, навіть випивав з ним.

Отак, віддаючися спогадам, вони топили свій голод у поганому кислому вині. Але майбутнє малювалося Мартінові не таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось — тільки простягти руку. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він згадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй добром.

— Маріє, — раптом сказав він, — що б ви хотіли мати? Вона здивовано глянула на нього.

— Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?

— Черевики на всі діти, сім пар черевики.

— Ви їх матимете, — оповістив він, а вона сумно кивнула головою. — Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?

В очах Марії промайнула добродушна усмішка. Цей хлопець жартував з нею, а вона давно вже забула, що таке жарти.

— Тільки добре подумайте, — застеріг Мартін, коли вона розкривала вже рота.

— Ну, добре, — сказала вона. — Я вже все подумала. Я б хотіла мати будинок, своя будинок, і не платити сім доларів на місяць.

— Ви його матимете, — запевнив Мартін, —і незабаром. А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я — бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну, кажіть, я слухаю.

На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.

— А ви не будете злякався? — спитала вона.

— Ні, ні, — засміявся він, — не злякаюсь. Кажіть сміливо.

— Дуже багато я хотіла, — ще раз попередила вона.

— Нічого, нічого. Кажіть.

— Ну, от... — Марія по-дитячому глибоко зітхнула, лагодячись висловити найсокровенніше, чого вона жадала від життя. — Я хотіла б мати молочна ферма, гарна молочна ферма... Щоб було багато корів, багато земля і багато паша. І щоб недалеко від Сан-Леандро, — там моя сестра. Я продавала б молоко в Окленд і мала б сила грошей. Джо й Нік не пасли б корів, а ходили до школи. Може, вони змогли б стати гарні машиністи і служили б на залізниці. Атож, я б дуже хотіла молочна ферма.

Вона замовкла і глянула на нього блискучими очима.

— Ви її матимете, — швидко відказав він.

Марія кивнула головою і випила за здоров'я великодушного дарителя, хоч дар цей — вона була певна — їй ніколи не мати. Але він бажав їй добра від щирого серця, і вона в душі була йому вдячна, наче й справді одержала той дарунок.

— Так, Маріє, — сказав він, — Нік і Джо не пастимуть корів, усі ваші діти ходитимуть до школи й цілий рік носитимуть черевики. І ферма у вас буде, добряча ферма. І будинок де жити, і стайня, ну й хлів для корів. Будуть і курчата, свині, городина, садок — одне слово, усе що треба. А корів буде стільки, що доведеться найняти робітника, навіть двох. Вам уже нічого не доведеться робити, тільки про дітей дбати. А як нагодиться добрий чоловік, то й заміж вийдете й відпочиватимете, а господарювати буде вже він.

Щедро поділившися з Марією своїми майбутніми достатками, Мартін пішов заставляти свій єдиний пристойний костюм. Тільки безвихідна скрута могла довести його до цього, бо тепер він позбавив себе змоги бачитися з Рут. Іншого пристойного костюма у нього не було, а в тому вбогому, що мав, міг піти до різника, пекаря або до сестри, але про те, щоб завітати до Морзів, годі було й думати.

Він працював далі, почуваючи себе дуже нещасним, майже втративши всяку надію. Йому почало вже здаватися, що й другу битву програно і що хоч-не-хоч він муситиме стати на службу. Тоді б усі були задоволені — крамарі, сестра, Рут і навіть Марія, якій він заборгував за місяць. Два місяці він не платив за прокат машинки, і прокатний пункт вимагав або грошей, або назад машинку. Мало не в розпачі Мартін ладен був уже замиритися на якийсь час. Він пішов складати іспит на залізничного поштаря і, на свій подив, пройшов першим. Отже, посаду було йому забезпечено, хоч ніхто не знав, коли відкриється вакансія.

Але в один з найгірших його днів у бездоганній видавничій машині щось зіпсувалося. Певно, її погано змастили чи зіскочило якесь коліщатко. Якось уранці листоноша приніс йому тоненького конверта. Вгорі зліва стояв штамп «Трансконтинентального місячника». В Мартіна тьохнуло серце і від раптової кволості затремтіли коліна. Насилу дійшовши до своєї кімнати, він сів на ліжко, все ще не розкриваючи конверта, і в цю мить зрозумів, що й справді можна вмерти, несподівано одержавши щасливу звістку.

Певна річ, звістка тут щаслива. Рукопису в цьому тонкому конверті не було, значить, його прийнято. Мартін пам'ятав, що в «Трансконтинентальний місячник» він послав «Передзвін», одне з своїх «страшних» оповідань на п'ять тисяч слів. А що першорядні журнали платять одразу ж після прийому рукопису, то в конверті, очевидно, чек. Два центи за слово — двадцять доларів за тисячу; чек має бути на сто доларів. Сто доларів! Коли розривав конверта, в пам'яті постали всі його борги: З долари 85 центів — бакалійникові, 4, 00 — різникові, 2, 00 — пекареві, 5, 00 — за городину; разом 14, 85. Далі за кімнату 2, 50 і за місяць наперед — 2, 50; за прокат машинки 8, 00 і за місяць наперед 4, 00, разом 31, 85. Крім того, треба викупити заставлені речі. Годинник — 5, 50, пальто — 5, 50, велосипед — 7, 75, костюм — 5, 50 (60 відсотків застави — та то дарма). Все разом — 56, 10. Перед ним горіли огненні цифри — сума боргу і решта від сотні — 43 долари 90 центів. Коли він віддасть усе, що напозичав, і викупить усі свої речі, у нього в кишені ще бряжчатиме 43 долари 90 центів. До того ж за кімнату й за машинку буде заплачено наперед.

Тим часом Мартін вийняв з конверта надрукованого на машинці листа і розгорнув його. Чека не було. Він глянув у конверт, підніс до світла і, не вірячи своїм очам, розірвав його хапливим рухом. Чека не було. Він почав читати листа, швидко перебігаючи рядок по рядку, щоб крізь редакторські похвали його оповіданню дійти до суті — тобто до пояснення, чому не прислано чека. Пояснення такого він не знайшов і враз якось пригас.