Маха гола - Ібаньєс Бласко (читаемые книги читать .txt) 📗

Реновалес спинився перед цією картиною і замилувався її трагічною виразністю. Кати схилилися над прикладами, їхніх облич не видно: вони застигли, мов сліпі виконавці присуду Долі, безлика сила. А перед ними здіймається і тріпоче гора закривавлених тіл — посічених кулями, вкритих жахливими ранами; а живі стоять склавши руки на грудях і проклинають убивць незрозумілою для тих мовою або затуляють обличчя долонями, ніби сподіваючись у цей дитячий спосіб захиститись від свинцевого дощу. То помирав, щоб відродитися, весь іспанський народ. А поряд із цією страшною й героїчною картиною висіла інша — там басував на коні Палафокс*, іспанський Леонід із Сарагоси, у формі генерал-капітана, з елегантними бакенбардами й гордовитим виразом чісперо [5]. Він був схожий не так на офіцера, як на ватажка, що очолив народне повстання: в одній руці, обтягнутій замшевою рукавичкою, — крива шабля, у другій — повіддя крутобокого коника.

«Мистецтво, як і світло, — подумав Реновалес, — воно вбирає в себе барви й блиск усього, до чого торкається». Гойї випало жити за буремної доби, він бачив, як воскресає душа народу, і зображував життя героїчне, на його картинах воно вирує й кипить, чого не побачиш на полотнах дона Дієго, генія, прикутого до одноманітного животіння при монаршому дворі, де не відбувалося ніяких подій, і лиш іноді надходили повідомлення про далекі війни, про непотрібні й запізнілі перемоги, що завжди несли в собі холодок сумніву і нікого не могли схвилювати.

Художник повернувся спиною до Гойїних дам у білих батистових сукнях, з устами, схожими на трояндові пуп’янки, та зачісками у формі тюрбана і прикипів поглядом до голої жінки, до прекрасного осяйного тіла; поряд із цією картиною інші здавалися тьмяними й непомітними. Спершись на балюстраду, Реновалес довго розглядав це полотно зблизька, майже торкаючись його крисами капелюха. Потім повільно відступив назад і сів на ослінчик, не можучи відвести очей від прегарної жінки.

— Гойїна маха!.. Маха гола!..*

Він вимовив це, не усвідомлюючи, що розмовляє вголос; здавалося, то вилились у словах думки, які давно світились у його захопленому погляді. Наринули спогади, і, весь під їхньою владою, художник то шепотів, то аж викрикував слова щирого захвату.

Він замилувано споглядав це голе тіло, таке граційне й тендітне; воно все сяяло, ніби то вогник життя просвічував крізь перламутрову плоть. На кінчиках тугих довгастих персів, цих магнолій кохання, що зухвало й знадливо дивилися в різні боки, рожевіли світлі пуп’янки. Ледь помітний пухнастий кущик затінював таємницю лона; світло лежало блискучою плямою на бездоганно круглих колінах і поступово тьмяніло, переходило в тінь, Що огортала маленькі ступні з тонкими, рожевими, як у дитини, пальчиками.

Це була жінка невеличка, граційна й пікантна, — іспанська Венера, яка мала на собі не більше тіла, ніж потрібно, щоб надати ніжної округлості її витонченим і легким формам. Бурштинові очі з лукавими вогниками в зіницях бентежили своїм невідривним поглядом; кутики гарненького рота здавалися розгорнутими крильми вічної усмішки. Щоки, лікті та ступні були ніжно-рожеві й мінилися прозорістю та вологим блиском, як мушлі, що розкриваються й сяють усіма барвами в таємничих глибинах моря.

Гойїна маха!.. Маха гола!..

Він уже не говорив уголос, але слова ці відбивались у його погляді, променилися в усмішці.

Реновалес був тут не сам. Раз у раз між ним і картиною, голосно розмовляючи, снували групи людей. Дерев’яний паркет скрипів і вгинався під важкими кроками. Був полудень, і муляри з ближніх будівництв користалися годиною перерви, щоб походити по залах музею, у цьому незнайомому для них світі. Лишаючи за собою білі крейдяні сліди, вони з приємністю вдихали тепле, нагріте повітря і голосно ділилися враженнями про ту чи іншу картину; охоплені нетерплячкою, вони прагнули подивитися все за один раз, а особливо приваблювали їх полотна, на яких красувалися воїни в блискучих обладунках або в розкішних мундирах давніх часів. Найкмітливіші, що були за провідників, весь час квапили товаришів іти далі. Вони ж тут учора були! Вперед, там є на що подивитися! І переходили від зали до зали, охоплені палкою цікавістю людей, які потрапили на невідому землю і щомиті сподіваються побачити якусь дивовижу.

Серед цього метушливого, охопленого щирим захватом люду час від часу з’являлися групки іспанських сеньйор. Вони йшли від картини до картини, обговорюючи давні моди й нарікаючи, що вже не носять спідниць полуничного кольору та пишних мантилей з високим гребенем. А перед творінням Гойї усі вони поводились однаковісінько, ніби навчені заздалегідь. Нараз похмурніли, міцно стуляли губи і квапливо проходили в глиб галереї. Їх остерігав непомильний інстинкт. Видиво тієї наготи навіть здалеку гострим болем відбивалось у кутиках їхніх стривожених очей: здавалося, вони нюхом чують славетну маху, ще й не побачивши її. І дами поспішали далі, випростані, суворі, з тим самим виразом осуду, який напускали на себе, коли на вулиці до них чіплявся якийсь зухвалець. Проходили перед картиною, відвернувши обличчя, не бажаючи глянути навіть на сусідні полотна, і не спинялися аж до наступної зали, де було виставлено твори Мурільйо.

Ці жінки уособлювали ненависть до наготи, багатовікову християнську огиду до Природи та Істини, релігійне почуття, яке повставало й обурювалось, що в цьому громадському місці, населеному святими, королями та мучениками, терплять таке жахіття.

Реновалес ставився до Гойїної картини майже з побожним захватом. У нашій історії то був перший витвір мистецтва, вільного від забобонів, очищеного від будь-яких упереджень. Цілих три сторіччя живопису, стільки славетних імен у кожному поколінні художників — і все ж таки до Гойї жодного разу не зважився іспанський пензель накидати форми жіночого тіла, зобразити на полотні божественну наготу, яка в усіх народів була головним джерелом натхнення для новонароджуваного мистецтва! Реновалес пригадав іншу картину — іншу голу жінку — Веласкесову «Венеру»*, що зберігалась на чужині. Але той витвір з’явився не внаслідок раптового натхнення, картину замовив художникові монарх, який щедро платив за полотна з голою натурою чужоземцям і зажадав чогось подібного і від свого придворного живописця.

Релігія сторіччями пригнічувала мистецтво. Великі художники, що малювали з хрестом на грудях і чотками за спиною, боялися людської краси. Вони ховали тіла під важким сукном з грубими складками або під безглуздими кринолінами, і митець навіть уявити не смів, що там під одягом. На свою натуру він дивився, як дивиться богомолець на пишну мантію святої діви, не знаючи, чи під нею жіноче тіло, чи, може, залізна тринога, на якій закріплено голову. Радість життя вважали гріхом, наготу, творіння боже, — прокляттям. Марно сяяло над іспанською землею сонце, ще прекрасніше, ніж над Венецією; марно окутував її ніжний серпанок, ще прозоріший, ніж у Фландрії: іспанське мистецтво залишалося темним, сухим, «стриманим» — і після того навіть, як сюди дійшли творіння Тіціана*. Відродження, що в усьому світі схилялося перед наготою, як перед вінцем творчої діяльності Природи, тут, в Іспанії, прикривалося чернечим каптуром або жебрацькими лахами. Осяйні краєвиди, перенесені на полотно, ставали похмурими й темними; країна сонця перетворювалася під пензлем на країну сірого неба, що низько нависало над землею могильно-зеленого кольору; а її люди оберталися на суворих ченців. Художник не малював того, що бачив, він переносив на полотно те, що відчував, частку своєї душі, а душа його тремтіла від страху перед небезпеками життя земного та перед муками потойбічного; була вона сумна, сумна — аж чорна, ніби обвуглена на кострищах Віри.

Ота гола жінка, яка поклала кучеряву голівку на схрещені руки, спокійно й невимушено відкривши кущики волосся під пахвами, стала символом пробудженого мистецтва, доти зневаженого й занедбаного. Здавалося, це легеньке тіло ледь торкається зеленого дивана та мереживних подушок і ось-ось злетить угору, підняте могутньою силою воскресіння.