Захар Беркут - Франко Иван Яковлевич (бесплатная библиотека электронных книг TXT) 📗
— Батьку мій!
— Синку, Максиме!
Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.
— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачачи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.
— Нічого, синку, нічого, — сказав потихо, з усміхом Захар. — Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»
— Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього.
Старий Захар, спокійний, усміхаютась, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:
— Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут є хтось, що потребує твоєї помочі.
Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати, свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.
— Мирославе! Мирославе! Серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки. Прокинься!
Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.
— Де я? Що зо мною? — спитала вона слабим голосом.
— Тут, тут, між нами! Коло твойого Максима!
— Максима? — скрикнула вона, зриваючися.
— Так, так! Гляди, я живий, я свобідний! Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім, разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.
— Максиме, серце моє!.. Більше не могла нічого сказати.
— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.
— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.
Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.
— Але ходи, Мирославе, — сказав Максим, — ось наш батько, та й той покидає нас.
Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.
— Клякніть коло мене, діти, — сказав він потихо, слабим уже голосом. — Доню Мирославе, твій батько поляг, — не судім, чи винен, чи не винен, — поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата…
— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй.
— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар. — В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!
І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.
— А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь вік.
Батьки і браття! Нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили?
Чи нашим оружжям тільки? Ні. Чи нашою хитрістю тільки? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се!
Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду.
Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крові, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні. Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісті про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів так, як жива іскра не гасне в попелі.
Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!
Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.
Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам'яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували. От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.
Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею. Давнє громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?
