Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗

Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.

«Ловіть мене, сестри! — кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду» — й кинувсь бігом стежкою — садом.

Всі сестри погнали за ним. Одна й друга простягали за ним руки й від одної і другої виховзувався він, мов риба, розсипався дзвінкий веселий сміх між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його суртука й, держачи її сильно, дала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола взад і віддихав сильно. Відтак — се сталося вмить — ледве дівчина спам’яталася, вхопив її несподівано в обійми й підніс високо вгору.

«Так роблять з героїнями, котрих обожають, і тими, що відзначаються зірками в житті! Так, — кликнув, — так, поетко моя, що не написала ні одної стрічки» — й опустив звільна, пустотливо сміючися, сестру на землю.

Старші сестри, мов на приказ, помовкли й узяли його під руки.

«Тепер ходім…» — сказала Зоня, піднімаючи палець до уст на знак тихого заховування. Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов вступило між них. Але то не було нічого, лиш сама тиша ночі й темінь, що, здавалося, походила й від дерев і кущів та неначе присувалася все на крок до них, щоб їх собою оповити.

Коли позачиняли все знадвору, входову фіртку від дороги, вікна, двері й вертали через освітлену робітню батька, здержалися тут мимоволі. Крізь вікно закралось пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий вдарив раз. Він, ніби дідик в пантофлях, проходжувався там і сям, а всі інші підняли голови й ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, жаден не мовчав.

«Батько… — сказала нараз Оксана шепотом і помацала брата за рамено. — Тихо, тут батько є».

«То я тут, тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на тій чужині… Батько верне… а я буду сам, цілковито сам».

Він схилився й його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягнула до нього. Відтак безшелесно й німо, неначе справді батько знаходився між ними, подали собі руки на добраніч і розійшлися.

За тиждень він від’їхав. Саме в той день, коли від батька наспіла з курорту відомість, що він почуває себе краще, що має надію, що купелі приведуть його до здоров’я, приїхав по нього й син покутського дідича й оба вдвійці виїхали до війська.

Більше як рік минуло з того дня.

Час саме перед Різдвом.

По вулицях невеликої резиденції родинного міста Юліянового, від кількох днів сухого морозного грудня… вставилася зима й покрила все білістю. По ґзимзах камениць, вершках штахет, над вікнами, як і на тонких рамках шиб меншого й більшого покрою, уклався сніг грубим пухом. Куди не поглянеш, все потоне в білости, викликує миле чуття в грудях… і дише свіжістю. Пора полуднева й сніг, що нині від самого ранку не впав ні одною зірочкою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново з сірого неба зсуватися. По головних вулицях ще рух, але в бічніших він слабне. Сьогодні Святий Вечір [69] і хто не покінчив свої орудки, не доробив розпочате діло, спішить їх доповнити, щоб найдалі за годину побачитися вдома та прилагодитися між ріднею до радісного вечора Різдва Христового [70], того великого свята миру, котре чи не на всій християнській землі, в найбіднішій хатині святкуватиметься нині.

Коло високих виставових вікон одного гарного магазину з дитячими іграшками, а близько цього й іншими добірними річами, стоять ще глядачі, по більшости жінки й молодіж обох полів, й приглядаються тому всьому цікаво. Дехто з них входить всередину й закуповує квапно потрібне, хто ж любується лише виставою, особливо дитячими, тими іграшками, що тут в ріжнобарвній кількости пишаються. Вони викликують, хоч би й у грудях дорослого, радість, солодкість і щось, що відчувається лише при виді таких різдвяних виставок.

Деяка бідніша дітвора, що спішить куди в орудках, задержується сьогодні мимоходом також тут. Тут стільки чудових річей, про котрі їм і не снилося! А все облите світлом золотим чи сріблим, чи змішаним враз, бо вони се навіть докладно не розбирають, так осліплює їх пишнота виставлених дорогоцінностей. Кожна ж річ, зокрема, є така чудова, ефектна і приманчива, прив’язує так око й серце, наповняє щастям, що й не замічають, як їх кількох зросло нараз до дрібної громадки.

Вона гуторить і захоплюється. З цвіркотом, мов пташенята, що зворушились чимсь, здоймаються їх голоси й знов втихають, а з тим відвертаються й спішать куди-інде недалеко, заводячи тут те саме, що на попереднім місці…

Так дітвора.

На вид мініатюрних автів, комічних малпок, медведів, паяців, коней, горбатих верблюдів і т. ін., вона не може успокоїтися… й не один малий палець полишає слід на чистім склі, де висять і стоять всі ті чудеса та для неї недостижимі утвори.

Особливо одно… приковує їх. Застановляє, на час при відкриттю того явища, голови до шиби притискати й з здерженим віддихом придивлятися. Це мале погруддя, з білого порцеляну, створеної собаки, що їй на кінчику носа сидить муха й скобоче її, а вона, дивлячись на ню аж зизом, з напруження злоби, що не може її язиком хапнути й розкусити, приводить малу голоту, наколи зрозуміла, о що розходиться, до такого вибуху реготу й веселости, що дехто з дорослих, обминаючих, оглядається за нею й мимоволі й собі усміхаються.

Один молодий офіцер, що опинився перед ними неспостережено, близько такого одного вікна, придивляється й собі виставі. По правді, його не обходить то все, бо його лице зраджує нетерпеливість і погляд, яким шукає чи перебирає чогось між прохожими, каже, що він вижидає чогось.

З нудьги чи нетерпеливости все витягає папіросницю, закладає папіроску в коротеньку, бурштинову цигарничку й закурює. Він високий і, чи тому, що рівно держиться, чи, може, від виразу його поважного, майже строгого лиця, робить вражіння недоступности.

Ждучи, починає проходжуватися. Від фронтових дверей аж до вугла камениці й назад. Так скілька раз. Зразу повільнішим кроком, а пізніше, поглянувши квапно на годинник, скоршим.

Він доходить приспішеним кроком до угла магазину, вслід за ним якась молоденька дама, що вийшла з магазину з поспіхом з закупном, коли оце він нараз завертає так несподівано бистро, що вона, що поспішала, вдарилася з ним так сильно грудь об грудь, що її шапочка, що була укладена легко на голові, злетіла на землю.

«Pardon…» [71] — кликнув він, між тим, як дівча з переляку зойкнуло.

Скоро, як гадка, як блискавка, схилився він до землі, підняв шапку й подав її, звиняючись.

Змішана, засоромлена, вирвала йому шапку з рук і, окидаючи його лютим поглядом з-під лукуватих брів, прикрила спішно голову шапкою й, не сказавши ні слова, ба не кивнувши й головою, погнала далі.

Це сталося в одній хвилі.

Він оглянувся мимоволі за нею, але не найшов її більше. Вулиця була вправді ясно освітлена, а прохожих багато й вона щезла скоро між ними.

Гнала, як сполошена, подумав, тому і вдарилась так сильно. Веселий, майже свавільний усміх указався на його устах і щез.