Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (бесплатные серии книг .TXT) 📗

Від часу до часу пересувала і збивала тліючі поліна в печі й говорила в одностайнім тоні. Перемелювала сотий раз стару річ.

— І видко, що вона йому ще добре в голові стримить. А що мене найбільше гніває, — нехай би я що говорила, він не обзивається до мене. Десь-не-десь кине словом, а зрештою, мовчить, як німий.

— Що казав?

— Казав: «Не потрібую ані крихітки землі від вас!» От що лише відворкнув.

Івоніка не обізвався. В його серці немов хто засягнув зимним ножем. Він зрозумів слова свого сина. Сава хотів радше відректися землі, чим покинути Рахіру, хоч не казав сього прямо. Що се було за нещастя з тим хлопцем? Уже два роки тягнулася та лиха година, і не було їй кінця. Він не хотів «ані крихітки землі», — се було вже найгірше.

Несказанно смутне почування порожнечі майже запанувало над ним. Михайло тратив свої дні при війську, а сей тут. «Не потрібую ані крихітки землі!» — казав він, і більше не треба було казати.

Для кого працював він, запрацював оцю землю, для кого обробляв її, як не на те, щоб колись їм обом полишити? Хто міг знати, як скінчиться ще час при жовнірах для Михайла? Він вправді там уже звикав, але за кожним його кроком ступала смерть. Життя при війську йде рука в руку зі смертю, і його кроки мали для його криваві сліди. Хто міг знати, що його там іще ждало?

Все буде, як бог дасть!

Але тут — Сава? Він лишився при татові й мамі, був із дня на день вільний, мов олень, міг братися до всякої роботи, до якої хотів, ніхто не спирав його. Його життю не грозило нічого, хіба що сталось би так, як би бог схотів, а він усе-таки не був такий, який мав бути!

Смутно було.

А він його любив так само, як Михайла. Плакав душею за ним, як за тамтим, бо й не міг інакше. Його пряма, гармонійна натура не зуміла б інакше. Лише як Михайло щокрок підходив йому під лад, ішов Сава, мов наперекір усім, своєю дорогою. А воно не було добре, що він ішов своєю дорогою. Десь здиблеться з нещастям, сам звертається до нього лицем.

— А сьогодні орав так добре, що я аж радувався! — почав по смутних хвилях мовчанки. — Ніколи не займався землею так, як сеї весни! Та й добре оралося, Маріє!

— Я все кажу: доки господь бог сам не улегшить землі, нема що веснувати! — відповіла знесло Марія. — Донедавна була ще земля мертва! А ви вже бідкалися, Івоне, що опізнитеся із засівом!

— Перед благовіщенням нема що зачинати.

— Та й, кажете, добре оралося?

— Дуже добре! Земля розкрилювалася, мов розжарене вугілля, і не була ані засуха, ані замокра, Сава провадив плуг, як старий ґазда. «Тату, — казав раз та й такий рад, — тату, сьогодні так добре ореться!»

«Аякже, — кажу йому, — богу дякувати! Ти не втомився?» — кажу, бо увидів я, що він геть-геть засунув капелюх на зад голови.

«Ні, — каже, — я б так день в день за плугом ходив! Позвольте, тату, най я пшеницю посію!»

Марія аж засвистала з подиву.

— Ади, ади, сам сіяв би!

— Коби насіння не було таке дороге, був би я його пустив, а так я боявся, що він зле посіє, і пшениця не зійде однаково! Михайло мав уже вправну руку, а все-таки, засіваючи, лишав голі латки!

— Та вже ж, що міг пересипати насіння.

— Я кажу, Маріє, що він уже полюбив землю, — тягнув дальше Івоніка, — та лише того не показує! Видить, що нема що без неї робити! Може, тому казав так собі, лише з люті: «Я не потрібую вашої землі!» Бо хто не потрібував би її? Що він без неї варт? Він се лиш так із жовчі мав сказати, він упертий; я видів, що він уже інакше в поле вперед себе дивитьсяі

Марія підкинула плечима та й махнула рукою.

— Ет!

— Що, Маріє?

— В нім нема ладу! Ану, уважайте! Сьогодні хотів орати й сіяти, хотів день у день за плугом ходити, а завтра або позавтра буде, як той вовк, снуватися, нишпорячи, буде хмарний, неспокійний і до нічого пальцем не діткнеться. Як той вітер. (Вона вдарила себе кілька разів пальцями по губах). Бог його знає, що ним так каламутить; так, як би проти півночі родився. А як був малий, то я боялася, аби й муха на нього не сіла. Таке-то було!

Вона зітхнула.

— Такий уже вдався! — відповів Івоніка. І справді, такої вже був удачі, так уладжений. Ніхто не приспособлював його, був сам із себе такий.

— Чим старший, тим йому більше мову відбирає! Ще якийсь час, і він геть-геть заніміє! — докинула ще Марія.

Обоє замовкли.

Чулося тереблення кукурудзи, як зернята дзоркали до поливаної миски, і лоскотіло дерево в печі. Вогонь горів живо, а по стінах колисалися предивні тіні.

— Маріє!

— Гай, бадіко!

— Я гадаю, чи не було би зле піти сього року до святого Івана до Сучави.

Вона не відповіла зараз, аж пізніше сказала:

— Чому мало би бути зле? Але що понесемо?

— Те, що носили давніше, та що зможемо! Там, у монастирі, все приймають! Понесемо свічки, меду, полотна, може, маєш кілька красних рушників і грошей. Звідти принесемо собі свяченого зілля. Я його потрібую для бджіл, межи насіння і таки так треба його вже, аби в хаті було. Хотів би я дати на чотирнадцять службів. Сім службів за Михайла, за його здоров'я та й аби щасливо і скоро вернув додому, а сім на щастя для Сави.

— Аби якнайборше додому вернув, Івоне, аби якнайборше додому вернув! — потвердила Марія. — Тоді б я знов відітхнула! Вже б я знала, що маю його при собі і нічого не боюся!

По малій хвилині задуми, під час якої докинула трохи хворосту, спитала:

— Чи підете ви самі на прощу до Сучави, чи підемо обоє?

— Підемо обоє.

— Я про се собі вже давно сама гадала, — сказала, — але не казала вам нічого, бо не знала, чи схочете послухати мене! На думку піти на прощу до святого Івана навела мене Анна.

— Котра Анна?

— Ну, таже та, що в дворі служила! Донька старої Параски, тої поганої кланцатої [97] вдовиці. Коли пани випровадилися до міста, забрала її стара до себе; але вона довго в неї не витримала та й наймилась у попових паннів. Від осені, казала, хоче там-таки на рік наймитися. Саме тепер буде зо дві неділі, як я з нею говорила, зараз по великодні, і якось тими днями, як Михайлик у місто назад від'їхав. Вона вертала звідкись і здибалася зо мною. Я ходила тоді до Домніки. Ми йшли разом та й говорили. Балакали про одно і друге, а нараз спитала вона мене:

«Чого ви такі марні, лелієчко Маріє? Чи ви вже недужі? Ви такі білі й марні!»

«Як маю виглядати, — кажу їй, — коли у мене під серцем як камінь стоїть? Доки мій син у муштрах, доти не матиму супокою!»

«Дасть бог, він поверне до вас!» — відповіла вона чемно.

— Вона чемна дівчина! — закинув Івоніка.

— Чемна. А я їй сказала: «Заки сонце зійде, роса очі виїсть!» Вона всміхнулася й відповіла: «Се правда, — каже, — але треба щось зробити, аби на душі легше було!»

«Та що робити? — кажу. — Що я можу зробити?»

«Та от, — каже, — підіть на прощу до святого Івана та дайте на службу божу за вашого сина та й за ваше здоров'я!» І як лише се сказала, мені на душі неначе й полегшало. «Ти оце добре кажеш, доньцю, — кажу я їй. — Може, я й піду до святого Івана».

На те вона мені каже: «Якби ви йшли, то й я б із вами пішла. Я б хотіла раз піти до святого Івана!»

Звідси прийшла гадка мені піти до Сучави. А якби ви, — тягнула дальше, — не могли зо мною піти, то я б могла піти сама з дівчиною. Вона чемна і жвава дівчина, і ми могли би обі піти пішком або поїхати колією. Вона казала, що воліла би піхотою. Казала, годиться піхотою йти.

— На молоді літа й ноги! — закинув Івоніка, сміючися. — Але се вже байка. Пощо їй до святого Івана? Слаба, може?

— Не знаю! Казала, що хотіла би раз піти до святого Івана, бо кажуть, що там дуже краско! Хотіла би там помолитися і свяченого зілля принести. Каже: «Бідний, та й не має долі, але най хоч боже зіллячко у своїй скринчині має. Тяжко на світі жити!» Се правда! Її мама, як мені пані самі казали, погана жінка, забирає від неї кожний крейцар, а її брат п'є пиво, то все хоче крейцара. Та й забирають і від неї, сараки.