Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗
— Це Естерель.
Просторінь за темними високостями була червона, криваво- й золотисто-червоного кольору, що сліпив очі.
Дюруа мимоволі захопився величчю заходу. Він прошепотів, не добравши образнішого слова, щоб свій захват виявити:
— О, так, разюче.
Форестьє підвів до дружини голову й сказав:
— Дай мені повітрям подихати.
Вона відповіла:
— Бережись, уже пізно, сонце сідає, та ще й застудишся, а знаєш, як це з твоїм здоров’ям.
Він гарячково й кволо махнув правою рукою — це мав бути удар кулаком — і прошепотів, скрививши обличчя в гнівну гримасу, що в ній ще дужче позначилася всохлість його губ, запалість щік та гостризна кісток:
— Кажу ж тобі, що задихаюсь. Хіба тобі не байдуже, раніш чи пізніш на день я помру, коли однаково вже кінець мені!
Вона розчинила вікно навстіж.
На всіх трьох війнув пестливий вітрець. Це був ніжний, теплий і тихий бриз, весняний бриз, напоєний уже пахощами зела й дурманних квіток, що ростуть тут на березі. Чути було міцний дух живиці та гостру запашність евкаліптів.
Форестьє вбирав його короткими, гарячковими подихами. Він стиснув нігтями ручку на кріслі й промовив глухо, свистячим, гнівним голосом:
— Зачини вікно. Мені це шкодить. Краще в льохові подохнути.
Дружина його поволі зачинила вікно, потім притиснулась чолом до шибки й задивилась у далечінь.
Дюруа, кепсько себе почуваючи, хотів побалакати з недужим, заспокоїти його.
Але нічого розрадного не вигадав. Пробурмотів:
— Так тобі тут не покращало?
Той знизав плечима погноблено й нетерпляче:
— Сам бачиш.
І знову похилив голову.
Дюруа провадив:
— Та й гарно ж тут проти Парижа, їй-богу. Там ще зима стоїть. Сніг падає, град, дощ, о третій уже лампи світять, так темно.
Форестьє спитав:
— Що в редакції нового?
— Нічого нового. Взяли на твоє місце малого Лякрена з «Вольтера», та він ще зелений. Час уже тобі вертатись.
Хворий пробурчав:
— Мені? Ось незабаром уже під землею писатиму.
Настирлива ідея зринала, як удари дзвону, при кожній нагоді, раз у раз позначаючи кожну думку й кожне речення.
Настала довга мовчанка, болісна й глибока. Палахкотіння на заході потроху погасло, і гори чорнішали на червоному потьмарнілому небі. Кольориста тінь, вісниця ночі, що зберігала ще блиск мручого огнища, проходила в кімнату й ніби стелилася по меблях, стінах, шпалерах та кутках сумішшю чорнила і пурпура. Дзеркало над коминком, відсвічуючи обрій, здавалось кривавою плямою.
Пані Форестьє не ворушилась, стояла весь час спиною до них, припавши чолом до шиби.
І Форестьє заговорив уривчастим, здушеним, разючим голосом:
— Скільки разів ще побачу я захід сонця?.. Вісім, десять, п’ятнадцять… чи двадцять, може, тридцять, не більше… Для вас ще буде час… а для мене кінець… І без мене все буде, як ніби я ще є…
Він замовк на хвилину, потім провадив:
— Все, що бачу, нагадує мені, що не бачитиму вже його через кілька день… Це жахливо… не бачитиму вже нічого… нічого у світі… найдрібніших речей… шклянок… тарілок… ліжок, де так вигідно спочивати… карет. Як же гарно проїхатись каретою ввечері… Як я це все любив.
Він нервово й нечутно ворушив пальцями, ніби на піано, грав на ручках крісла. І кожна мовчанка його була важча, ніж навіть слова, — так почувалось, що думає він про страхіття.
І Дюруа зненацька пригадав, що казав йому Норбер де Варен кілька тижнів тому: «Тепер я так зблизька бачу її, аж хочеться іноді руку простягти, щоб її відіпхнути… скрізь її знаходжу. Кузьки, розчавлені на шляху, опалений лист, сива волосина в приятелевій бороді гнітять мені серце й гукають: „Ось вона!“».
Тоді він не розумів, а тепер починав розуміти, дивлячись на Форестьє. Невідома, страшна нудьга опанувала його, немов він відчув ось близько, на фотелі, де задихався товариш, гидку смерть на відстані кроку. Йому схотілось устати, вийти, втекти, негайно вернутись до Парижа! О, коли б він знав, то не приїхав би!
Ніч уже вкрила кімнату, завчасною жалобою впавши на мруче тіло. Тільки вікно ще виднілось, одтінюючи своїм світлішим чотирикутником нерухомий жіночий силует.
Форестьє дратівливо спитав:
— А лампу ж сьогодні принесуть? Отак ви хворого доглядаєте!
Тінь постаті, що чорніла на шибках, зникла, і в лункому будинкові задзвонив електричний дзвоник.
Незабаром увійшов лакей і поставив лампу на коминок. Пані Форестьє спитала дружину:
— Ти спати ляжеш чи зійдеш униз обідати?
— Зійду вниз, — прошепотів він.
Чекаючи обіду, вони знову з годину сиділи втрьох, нерухомо сиділи, часом обзиваючись якимось словом, будь-яким словом, даремним, банальним, немов лякались небезпеки, таємничої небезпеки від довгої мовчанки й німого повітря в кімнаті, тій кімнаті, де блукала смерть.
Нарешті обід подано. Дюруа він видався довгим, нескінченним. Вони не розмовляли, їли тихо, потім мовчки кришили пучками хліб. Лакей подавав, сновигав, виходив і входив нечутно, бо стукіт черевиків дратував Шарля, і прислужник носив пантофлі. Тільки різкий цокіт дерев’яного годинника турбував тишу помешкання своїм механічним, поправним рухом.
Зразу ж по обіді Дюруа, пославшись на притому, пішов до своєї кімнати й дивився, схилившись на підвіконня, як повний місяць серед неба, мов кулясте скло величезної лампи, ллє на білі мури вілли сухе, туманне світло й сипле на море рухливу й ніжну блискучу луску. І добирав причини, щоб швидше виїхати, вигадував хитрощі, телеграми, що ніби одержав від пана Вальтера.
А вранці прокинувшись, зміркував, що втекти звідси нелегко. Пані Форестьє йому підманути не пощастить, а через полохливість він утратить усі вигоди від свого відданого приїзду. Він подумав. «Чи ба, дурниця це: дарма, в житті трапляються неприємності, та, може, й кінчиться воно швидко».
День світився блакиттю, тією південною блакиттю, що сповнює радощами серце, і Дюруа пішов аж до моря, бо бачитись із Форестьє, на його думку, було ще раненько.
Коли вернувся снідати, лакей сказав йому:
— Пан уже кілька разів про вас питав. Підіть до нього, пане, будь ласка.
Він пішов. Форестьє, здавалось, спав у кріслі. Дружина його лежала на канапі й читала.
Хворий підвів голову. Дюруа спитав:
— Ну, як ся маєш? Виглядаєш ти вранці веселіше.
Той прошепотів:
— Так, краще мені, подужчав. Снідай швидше з Мадленою та покатаємось трохи каретою.
Молода жінка, коли лишились вони на самоті, сказала Дюруа:
— Чи бачите! Сьогодні йому здається, що видужав. Ще зранку плани складає. Зараз ми поїдемо до Жуанської затоки купувати фаянс для нашого паризького помешкання. Він притьмом хоче їхати, але я страшенно боюся нещастя. Не можна йому труситись по шляху.
Коли екіпаж було подано, Форестьє поволі зійшов сходами за допомогою лакея. Але побачивши екіпажа, він зажадав, щоб будку спустили.
Жінка не згоджувалась:
— Ти застудишся. Це божевілля.
Він упирався:
— Ні, мені дуже покращало. Добре це почуваю.
Спочатку їхали серед садів тінявими дорогами, що надають Канну подібності з англійським парком, потім пустились Антібським шляхом узбережжям.
Форестьє називав місцеві пам’ятки. Спочатку показав віллу графа Паризького*. Показав і інші. Був веселий, але веселість та була силувана, немічна, як у засудженого. Він піднімав пальця, не маючи сили простягнути руку.
— Глянь, ось острів святої Маргарити і замок, звідки втік Базен*. Була ж нам морока з тією справою!
Потім він почав згадувати про свою службу в полку, називав імена офіцерів, розповідав про їхні колишні пригоди. Аж ось шлях круто звернув, і вся Жуанська затока розгорнулась перед ним з білим селом у глибині та мисом Антіб по той бік.
І Форестьє, по-дитячому зненацька зрадівши, пробубонів:
— А, ескадра! Зараз ескадру побачиш!
Серед широкої бухти справді стояло з півдесятка великих кораблів, що нагадували гіллясті скелі. Вони були чудернацькі, незграбні, величезні, в якихось наростенях та баштах з водорізами, що глибоко сиділи у воді, немов лагодилися пустити коріння.
