Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
— Дідусю, що нам тепер робити? — питають віщуна Іван і Марусина мати.
— Моліться, добрі люди, богові, — відповідав віщий старий, — а вже ніяке ворожбитство тут не допоможе. — І поїхав у свою сторону.
Подумавши й порадившись між собою, родичі Марусі вирішили, що одна надія лишається на бога і що Йван повинен обов’язково піти пішки до Києва, відправити молебні по всіх церквах і зробити срібні шати до образа божої матері.
На третій день Іван був уже в дорозі.
Давно поснули всі в Воронежі, тільки в одному кінці його ходив луною по темних садках глухий шум води, що її розбивали колеса млина. На млині горить вогонь і відсвічується через вузьку греблю в ставку. Хуторянські й воронізькі козаки привезли молоти хліб і сиділи, очікуючи черги, навколо огнища, що палало. Дехто з них пік на довгих скалках сало, інші безжурно палили люльки; балачки й розумування не обривались. Під шум коліс і гудіння каменя козакам балакалось якось охдче про дивоглядні явища й речі, в які вони в інший час і не повірили б, тепер здавались їм імовірними. Розмовляли про те, що за Воронежем в урочищу, званому Камінь, зарито з давніх-давен великий скарб, завалений величезним каменем, і добирали різних способів, як би добути цей скарб.
— І не думайте, браття! — сказав один із них. — З чортових рук не розживешся. Нечистий легко позичає, та тяжко з ним розквитатися.
— Ото біда! — відказав воронізький козак Губський. — А хіба чорта не можна прикрутити, як собаку, до колеса?
— Хотів би я бачити, як би ти прикрутив його! — казав невеликого зросту чоловік з довгими вусами.
— А що ж за диво! — відповідав сміливець, бадьоро подивляючись на розмовників, що стали боязко озиратися на всі боки, немов боялись, щоб чорт не підслухав противних для нього слів. — Адже наш коваль Захарко забив трьох чортів батьковим молотком!
— Ой! Хіба забив! — згукнули здивовано приїжджі.
Губський не вважав за потрібне запевняти їх у тому, що на його думку, відомо кожному, і спокійно вигрібав гаряче вугілля для своєї люльки.
— Так, іменно забив, — ствердив інший вороніжець, покрутивши похнюпленою головою, — це ввесь світ знає.
— І ковалеві вашому Захаркові не було потім ніяких привидів від нечистого? — спитав один з слухачів.
— Ніяких! Стратив трьох куцих, а сам і тепер панує.
— Добре ж, що йому вдалося так легко розквитатися, а ось моєму тестеві ні!
— А що ж було з твоїм тестем?
— Що було? Було таке, що бодай краще й не казати!.. Тесть мій, знаєте, був здавна дігтяр; він і вік свій звікував на цьому ремеслі. Бувало, тільки на великі свята одягнеться та піде до церкви, а потім і між люди, а то все сидить на майдані, де женуть дьоготь, і замаститься так, що інший не впізнав би. А що він і був козак заможний, хоч куди. Та лиха година пхнула його погнатись за скарбом. Скарб той декільки вже років показувався на галяві недалеко від майдану, але ніхто не міг узяти його, бо стерегла його до певної пори нечиста сила й сміливцям завдала такого жаху, що й десятому заказували копати його. Знав про нього і тесть мій, та не наважувався добути. Аж ось одного вечора прийшла до нього циганка й каже, що вона вкаже йому певний спосіб, як добути скарб, тільки, щоб заприсягнувся віддати їй половину. Тесть заприсягнувсь поділитися з нею, тільки б вона відкрила цей секрет, і циганка сказала йому, що справа тут дуже проста: треба тільки копати скарб той з музиками, і чорт не буде лякати людей, бо він боїться музиків. Повірив чи не повірив тесть, тільки думає: «Хіба що? спробую щастя!» Послав хлопців у Вороніж по музики, і тільки настала ніч і засвітились на галяві дві свічки на тій могилі, де лежав скарб, зібрались усі робітники, підійшли до нього із скрипками, з бубнами й почали копати. Циганка тим часом ворожила та чарувала й перебирала в руках якісь скалочки. Скоро заступи стукнули об щось тверде, й показався великий мідяний глек. Витаскали його з землі; найшли в ньому повно карбованців. Тесть відсипав половину циганці, роздав частину музикантам і робітникам, а решту з глеком узяв собі. Сховав тесть гроші та й побоювався, бо все-таки якось небезпечно покористуватися з нечистого, хоч і без усякої з ним знайомости. Але ж минуло два тижні — нічого з ним не сталося. Незабаром після того надійшли зелені свята, всі робітники — хто погуляти, а хто боявсь мавок — пішли додому. Лишився тесть на майдані один-однісінький. Переночував ніч щасливо. Другого дня, на саму трійцю, коли добрі люди стояли по церквах, сидів він у своїй землянці. І думає: може мені буде гріх великий, що я залишився доглядати дьогтю замість того, щоб іти в церкву божу. Раптом чує він у лісі шум, немов від вітру, але погода стояла тиха й ні одне дерево не ворушилось. Шум ставав усе дужчий і ближчий, і ніяк не можна було догадатися, що це шуміло. Тестеві стало страшно, і він почав читати потихеньку молитви. Аж ось дивиться — з лісу виїхав молодець чудесний, в кармазинному жупані, з багатою люлькою в зубах, у шапці такій, що й не пошукаєш на наших ярмарках. Тільки на чому він виїхав?.. На козі!
— Ой дух святий з нами! — скрикнули всі, перехрестившись. — Отже, це був сам нечистий?
— Мабуть, що він, окаянний!.. Під’їхавши до дверей землянки, він прив’язав свого коня до куща й ввійшов у землянку. Тесть увесь так і зімлів від страху: він уже догадався, що це за штука. А молодець у червоному жупані й не помічає його переляку. «Заграти тобі, діду?» — спитав він, вийнявши з кишені сопілку. «Бог з тобою, чоловіче добрий! Навіщо мені грати?» — каже тесть, тиснучись до кутка. «Заграти тобі, діду?» — сказав червоний жупан голосніше, ніж раніш. «Не треба, добрий чоловіче, бог з тобою!» — відповідав тесть. Але червоний жупан буцім не чув його відповіді й усе підходив до тестя. «Заграти тобі, діду?» І кожного разу мого тестя немов волохата лапа дряпала по спині від цих запитань. Та потім — видно вже сам бог його настановив на розум: згадав він, що в нього є херувимський ладан, що залишився з того часу, як обпалювали майдан. Ось він тихенько дістав його з-за образу й посіяв кілька шматочків на вогонь. «Знаю я, що це ти загадав, проклятий дідугане!» — закричав молодець у червоному жупані; але ж не чіпав мого тестя ні волосом, хоч той тільки й чекав, що вхоплять його за чуприну. «Скажи ж останній раз, заграти тобі?» — і, не доказавши, закашлявся і вибіг з землянки, бо спокусникові християнина херувимський ладан гидкіше за терту чемерицю. В одну мить сів він на козу й, від’їхавши від куреня гін на двоє, як ушкварить на своїй сопілці, то сосни, берези й усі кущі скакали вище людського зросту й витанцьовували козачка не згірш від парубків на вечорницях. Не танцював тільки мій тесть із своїм майданом: він молився і христився доти, доки червоний жупан виїхав у ліс, насвистуючи на своїй дудці диявольські пісні. Тоді дерева навколо перестали скакати; але віддалеки довго ще було чути глухий шум і тупіт. Ця подія так налякала мого тестя, що він тижнів зо два пролежав, а потім боявся вже майдану, як зачарованого місця, і навіть залишив своє дігтярське діло. Радили йому добрі люди не тримати в себе нечистих грошей і роздати їх бідним чи краще закопати на тому місці, де взяв. Але тесть не послухав. Що б ви гадали? Лукавий взяв-таки своє: не пішло нічого в руку тестеву; на всьому терпів збитки, худоба дохла, бджоли переводились, і вже всі думали, що ось, сказати б, зведеться ні на що старий Шпичка, та, на щастя, схаменувся скоро: роздав з глека всі карбованці бідним, а глека кинув у болото, відправив три молебні і освятив наново ввесь двір і пасіку; тільки тоді минула біда і все пішло по-старому.
Так, браття, нечистий підводить іноді на згубу доброго чоловіка. Найкраще не вірити йому, собаці, ні на грош. З його рук не розживешся.
— Отже, на твою думку, за скарбом, нічого й ганятися, і хоч би сам ліз у руки — не брати?
— Іменно так: чортове добро ніколи не піде в руку.
— Ні, свате, не кажи цього. Бувають різні скарби: один не піде, а інший і піде. Ось, приміром, молода Большачиха Маруся, коли була дівкою, нічого не мала, а тепер диви — живе, як пані, та й весілля яке справила! Адже їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самим весіллям.
