Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗

«Для мене лише одна, – сумно зітхнув він. – Та хоч би скільки їх було, хіба ж посватаєш їх без грошей»?

«Не журися, знайдеться дівчина, що вийде за тебе через твій титул; крім того, в тебе є фамільний маєток, а він успадковується без права відчуження, ти ж знаєш».

«На Бога, хотів би я мати можливість продати його, аби виплатити борги», – пробурмотів він.

«А потім, – сказав Гримзбі, який щойно увійшов, – ти можеш спробувати ще раз, ти ж знаєш. На твоєму місці я зробив би це».

«Не буду, кажу тобі!» – вигукнув він. І, підвівшись, вийшов з кімнати.

На перевеликий наш подив, Лоубаре більше не грав, хоча Гримзбі зі шкури пнувся, аби він порушив клятву, – та, на лихо собі, лорд почав заглядати в чарчину і незабаром виявив, що демон горілки був такий же чорний, як і демон гри, і його так само важко позбутися, тим паче що добрі друзі чимдуж підтримували його в цьому ділі.

– То вони самі були демонами, – вигукнула я, не в змозі стримати своє обурення. – А ви, містере Гантингтон, виходить, були першим, хто його спокусив.

– А що ми могли вдіяти? Ми робили це з доброти душевної, крім того, він став страшенним занудою і гнітив нас, хоч раніше був постійним джерелом веселощів. Навіть Гримзбі міг посміятися з його дотепів – вони захоплювали його значно більше, ніж мої жарти. Та якогось вечора, коли ми пиячили після одного з наших клубних обідів, лорд знову замовк, спершись головою на руку, а тоді раптом звів голову і вигукнув: «Джентльмени, де кінець цьому всьому? – Коли це все скінчиться?» І підвівся.

«Промова, промова! – загорлали ми. – Слухайте, слухайте! Лоубаре збирається виголосити нам промову!»

Він спокійно дочекався, аж ущухли оплески, а потім почав: «Я лише хочу сказати, джентльмени, що далі краще не заходити. Нам краще зупинитися, поки є змога».

«Саме так!» – вигукнув Гатерслі. І продекламував:

«Правда! – поважно відказав лорд. – І якщо ви обираєте бездонну яму, то мене з вами не буде – ми маємо розлучитися, бо, присягаюсь, я не зроблю більше жодного кроку у напрямку цієї ями! Що це таке?» – запитав він, піднімаючи свою склянку з вином.

«Скуштуй», – запропонував я.

«Це пекельне питво! – вигукнув він. – Я зрікаюся його назавжди!» І пожбурив келиха геть.

«Налий знову! – сказав я, передаючи йому пляшку, – і давай вип’ємо за твоє зречення».

«Це – мерзенна отрута – мовив він, хапаючи пляшку за шийку, – і я зрікаюся її! Я відмовився від азартних ігор, і відмовлюся від вина».

Він хотів був вилляти вино з пляшки на стіл, та Гаргрейв видер її у нього.

«Якщо так, то нехай прокляття залишається з вами!» – мовив лорд. А тоді, задкуючи, вийшов з кімнати, вигукнувши наостанку: «Прощавайте, ви, спокусники!» – і зник під сміх та оплески.

Ми очікували, що він знову приєднається до нас завтра; але, на наш подив, його місце залишилося порожнім: ми взагалі не бачили його цілий тиждень і почали думати, що він таки дотримає свого слова. Одного вечора він знову прийшов, мовчазний і похмурий мов примара, і вже збирався тихенько прослизнути на своє звичне місце біля мого ліктя, аж ми підвелися, щоб привітати його, і почали питатися, що він буде пити, а я налляв йому добрячу склянку бренді з водою, та він відштовхнув її й сказав:

«Дай мені спокій, Гантингтоне! Тихіше, ви всі! Не питиму я – прийшов трохи побути з вами, щоб відпочити від думок.

І він схрестив руки і відкинувся на стільці. Проте келиха я не забрав і трохи згодом Гримзбі підморгнув мені, тож, глянувши на келиха, я побачив, що його випили. Гримзбі подав мені знак, щоб я знову наповнив його, та лорд угледів цю пантоміму, вихопив у мене келиха, вихлюпнув його Гримзбі в обличчя, пожбурив на мене порожнім келихом, а потім дременув із кімнати.

– Сподіваюсь, він розбив тобі голову, – сказала я.

– Ні, кохана, – відповів він, нестримно регочучи від згадки про цю подію, – може, й розбив би, та ця чуприна – він зняв капелюха й показав своє густе каштанове волосся, – завадила проламати мені черепа. – Після цього Лоубаре ще тримався від нас на відстані тиждень або два. Час від часу я зустрічав його в місті; і тоді, оскільки я був надто поміркований, аби ображатися за його невиховану поведінку, він не відходив від мене і ми бували з ним де завгодно, тільки не в клубі й не там, де грають в азартні ігри. Аж урешті я привів його до клубу, сказавши, що не спокушатиму його випивкою, тож він знову почав зазирати до нас вечорами, з дивовижною наполегливістю утримуючись від «мерзенної отрути», якої так мужньо зрікся. Але багато хто протестував проти такої поведінки. Нам було не до вподоби, що він сидів там, як скелет на бенкеті, і замість того, аби вносити свій вклад у загальну розвагу, гнітив усіх та ще й жадібно спостерігав за кожним випитим келихом, тож дехто вважав, що його треба було або змусити чинити, як усі, або вигнати геть із товариства; і давали слово, що коли він з’явиться наступного разу, то вони все це йому самі скажуть, і, якщо він не прислухається до попередження, вдадуться до активних дій. Проте цього разу я заступився за нього і порекомендував облишити його на якийсь час бо як ми виявимо трохи терпіння, то він змінить свою думку і сам зміниться на краще. Але, зрозуміло, це все вельми дратувало, бо хоч він і відмовлявся пити, як воно й личить чесному християнину, мені було добре відомо, що в нього є пляшка настоянки опіуму, яким він зловживає, як і алкоголем.

Проте якось під час одної з наших нічних оргій він увійшов, наче та примара в «Макбеті», і як завжди, сів оддалік від столу, на стільці, який ми завжди ставили спеціально для «привида». Я бачив з його обличчя, що він страждає від передозування опіумом. На нього зиркнули кілька разів скоса і буркнули, що «прийшла примара», – от і вся увага, яку він привернув до себе своєю появою. Ми знай веселилися собі, аж раптом він налякав усіх нас лиховісним вигуком: «Отакої! Я просто спантеличений тим, чому ви так радієте. Що ви бачите в житті – я бачу лише пітьму, і жахливе очікування суду і геєну вогненну!»

Всі подали йому свої келихи, а я поставив їх півколом перед ним і, ніжно поплескавши його по спині, запропонував йому хильнути і він сам скоро побачить таке ж яскраве майбутнє, як і кожен із нас, але він відштовхнув їх, пробурмотівши:

«Заберіть їх! Я цього не куштуватиму, кажу вам. Не буду… не буду!»

Келихи позабирали, та я бачив, що він зі щирим жалем пильно стежить, як їх забирають від нього. Потім він зчепив руки перед очима, аби нічого не бачити, а за дві хвилини знову підвів голову і сказав хрипким, але пристрасним шепотом: «І все ж таки я повинен! Гантингтоне, дістань мені склянку!»

«Візьми пляшку, чоловіче!» – мовив я, тицьнувши йому до рук пляшку з бренді… але стривай, щось я забагато розповідаю! – пробурмотів Гантингтон, злякавшись погляду, який я на нього кинула. – Ну, та байдуже! – зневажливо додав він і провадив далі: – У своєму відчайдушному завзятті він ухопив пляшку і смоктав з неї, поки раптом не гепнув зі стільця під бурю оплесків. Наслідком цієї нерозсудливості було щось подібне до апоплексичного удару, який призвів до запалення мозку…

– І що ви думаєте про себе, сер? – швидко запитала я.

– Звичайно, я дуже шкодував, – відповів він. – Я раз чи двічі приходив навідати його, й коли він видужав, я привів його назад до кошари.

– Що ви маєте на увазі?

– Я кажу, що знову привів його в наше товариство і порадив «пити трохи вина задля шлунку», і коли він достатньо відновив сили, аби діяти згідно з ni-jamais-ni-tourjours – тобто, аби не погубити себе, як якийсь дурень, і, в той же час, аби не утримуватися від спиртного, як якийсь простак – одним словом, аби тішитись, як розумна істота, і чинити, як чинив я; бо не думай, Гелено, що я – п’яниця, я ніколи ним не був і не буду. Мені подобається тішитися життям у всіх його виявах, а людина, що зробила себе рабом єдиної пристрасті, не здатна до цього, – і на додачу, пияцтво псує зовнішній вигляд! – завершив він із самовдоволеною посмішкою, яка мала б роздратувати мене набагато більше, ніж це було насправді.