Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод (читать книги онлайн полные версии .txt) 📗
— Прісцилла каже, що зовиця пані Пендекстер заміжня за англійським графом, і все одно вона попросила ще сливового варення, — сказала Діана так, наче то були два незіставні факти.
— Смію припустити, що навіть сам англійський граф не відвернув би свого аристократичного носа від сливового варення Марілли, — гордо заявила Енн.
Увечері, розказуючи про події того дня Маріллі, Енн не згадала прикрості, що спіткала її ніс, однак рідину від ластовиння вилила за вікно.
— Більше ніколи не робитиму таких речей, — мовила дівчина з похмурою рішучістю. — Вони корисні для обачних, поміркованих людей. Але тому, хто, як я, приречений на повсякчасні помилки, це означає випробовувати долю.
Розділ 21
МИЛА ПАННА ЛАВАНДА
Розпочався новий навчальний рік, і Енн повернулася до роботи — з меншою кількістю теорій і помітно більшим досвідом. У школі з’явилося кілька нових учнів — круглооких шести- й семиліток, які щойно вирушали в мандрівку до світу чудес. Були серед них і Деві з Дорою. Деві сидів за партою з Мілті Болтером, який ходив до школи вже торік і новачком у цьому світі не був. Дора ще в недільній школі уклала угоду про союз із Лілі Слоун, проте першого дня Лілі до школи не прийшла — отож Дора була тимчасово приписана до Мірабел Коттон, що мала вже десять років і видавалася їй однією зі «старших дівчат».
— Мені подобається школа, — казав Деві надвечір Маріллі. — Ви говорили, що тяжко мені буде сидіти чемно, і воно й справді так було… я бачу, ви часто кажете таке слушне. Але я міг метляти ногами під партою, і це дуже помагало. Як добре, коли є стільки хлопців і можна бавитися. Я сиджу з Мілті Болтером, він хороший. Мілті вищий за мене, але я ширший. Добре сидіти на задній лаві, але там усе одно не вийде сидіти, поки ноги не діставатимуть до землі. А ще Мілті намалював на своїй дошці Енн, і вона вийшла страшно жахлива, і я сказав, що коли він так малюватиме Енн, то я його на перерві віддухопелю. Спершу я хотів сам його намалювати, з рогами й хвостом, але подумав, що це скривдить його почуття, а Енн каже, що чужих почуттів кривдити не можна. Це, мабуть, жахливо, коли тобі кривдять почуття. Тому, коли вже треба щось робити, краще когось відлупцювати, ніж кривдити почуття. І Мілті сказав, що він мене не боїться, але може поступитися й назвати малюнок інакше. Він стер ім’я Енн, а замість нього написав — «Барбара Шоу». Мілті її не любить, бо вона його кличе гарним хлопченятком, а якось навіть погладила по голові.
Дора гордовито заявила, що школа їй сподобалася; проте сиділа вона ще тихіше, ніж зазвичай. Коли ж у сутінках Марілла звеліла їй іти спати, дівчинка рушила неохоче, а тоді зайшлася плачем.
— Я… я боюся, — схлипувала вона. — Я не хочу йти сама в потемках.
— Що це ти вигадуєш? — здивувалася Марілла. — Ти ж усеньке літо ходила спати сама й ніколи не боялася.
Проте Дорин плач не вщухав. Енн лагідно обійняла її й пошепки запитала:
— Розкажи мені, серденько, скажи Енн. Чого ти боїшся?
— Дя… дядька Мірабел Коттон, — плакала Дора. — Вона мені сьогодні в школі розповідала про свою сім’ю. У них майже всі родичі померли, усі дідусі й бабусі, і ще багато дядьків і тіток. Мірабел каже, що це такий звичай у них — помирати, і вона дуже пишається, що в неї стільки мертвих родичів, і розказала мені все: від чого вони померли, і що казали перед смертю, і які були в трунах. І вона каже, що один її дядько ходив довкола будинку вже тоді, як помер і його поховали, і це бачила її мама. Я не боюся всіх інших її родичів, але не можу забути про цього дядька.
Енн поклала Дору до ліжка й посиділа поруч, аж доки та заснула. Наступного дня вона залишила Мірабел Коттон у класі під час перерви й лагідно, але твердо дала їй зрозуміти, що коли вже трапилося їй нещастя мати дядька, який і по власнім похороні тиняється собі навколо будинків, то розповідати про такого ексцентричного пана своїй юній однокласниці — геть погано. Мірабел цей присуд видався надзвичайно жорстоким, бо ж Коттони й так мало чим могли похвалитися. Як же тепер вона підтримає свій шкільний престиж, коли заробляти капітал на сімейному привиді їй заборонено?
Вересень стиха перейшов у багряно-золотий благодатний жовтень. Якось надвечір у п’ятницю до Зелених Дахів зайшла Діана.
— Енн, я сьогодні одержала лист від Елли Кімбелл. Вона запрошує нас завтра на чаювання — познайомитися з ЇЇ кузиною, Ірен Трент, яка приїхала із Шарлоттауна. Але наші коні завтра зайняті, і ваш поні кульгає, тож… мабуть, нікуди ми й не поїдемо.
— То ходімо пішки, — запропонувала Енн. — Якщо йти через ліс — вийдемо на вест-графтонську дорогу якраз неподалік від ферми Кімбеллів. Це лише чотири милі, а додому пішки йти ми не будемо, бо нас напевне відвезе Олівер Кімбелл. Йому потрібен привід, щоб вислизнути в Ейвонлі до Керрі Слоун, а батько не хоче давати йому коня.
Отож дівчата постановили собі йти пішки й наступного дня вирушили Стежиною Закоханих повз дальні закутки ферми Катбертів. Там і розпочиналася дорога, що вела вглиб густого лісу, де росли вбрані у вогненно-золоті шати буки й клени, мерехтіло сонячне сяйво й усе тонуло в спокійному багряному безруху.
— Рік наче вкляк і молиться в порожньому соборі, налитому різноколірним світлом крізь вітражі, — мрійливо проказала Енн. — Негоже квапитися в такому лісі, правда ж? Так само, як бігати в церкві.
— Та все одно мусимо пришвидшити крок, — зауважила Діана, позирнувши на годинника. — Так чи сяк, а часу в нас небагато.
— Гаразд, я піду швидко, але не проси мене розмовляти, — відповіла Енн, прискорюючи крок. — Я хочу насолодитися красою цього дня. Це мов кубок неземного вина, що піднесли мені до губ — і з кожним кроком я роблю ковток.
Напевно, це «неземне вино» заполонило її так, що на роздоріжжі Енн повернула ліворуч. Їй слід було взяти праворуч, та згодом вона незмінно вважала цю помилку найщасливішою в житті. Дівчата вийшли на безлюдну, порослу травою дорогу, вздовж якої купчилися молоді ялинки.
— Де це ми? — спантеличено вигукнула Діана. — Це не вест-графтонська дорога.
— Ні, це головна дорога до Міддл-Графтона, — відказала присоромлена Енн. — Мабуть, я не туди повернула на роздоріжжі. Хтозна-де ми опинилися, але звідси до обійстя Кімбеллів, мабуть, іще милі зо три.
— Тоді ми будемо там чи не о п’ятій, бо зараз уже пів на п’яту, — розпачливо мовила Діана, вкотре позираючи на годинника. — Доки ми прийдемо, вони встигнуть випити чай і муситимуть знов накривати на стіл.
— Може, вертаймося додому? — зніяковіло запропонувала Енн. Проте Діана, поміркувавши, заперечила:
— Ні, коли вже зайшли так далеко — ходімо, проведемо в них вечір.
Та за кілька ярдів вони натрапили на нове роздоріжжя.
— Куди нам тепер? — засумнівалася Діана.
Енн похитала головою.
— Не знаю, але схибити ще раз ми не можемо. Ось хвіртка, а за нею стежка біжить прямісінько в ліс. Там десь має стояти будинок. Ходімо, спитаємо дорогу.
— Як тут романтично, — мовила Діана, петляючи стежкою поряд з Енн. Бігла та стежка між старезних ялиць, які, сплітаючись гілками, оповивали все попід собою незмінним мороком, де не могло рости ніщо, крім моху. Обабіч неї виднілася лиш бура лісова земля, що її подеколи навскіс торкалися сонячні промені. Усе тут було застигле, непорушне й мовби таке несказанно далеке від світу з усіма його турботами.
— У мене таке відчуття, що ми йдемо крізь зачаклований ліс, — прошепотіла Енн. — Як ти гадаєш, Діано, ми знайдемо потім шлях назад, у реальний світ? А тут повинен бути замок, у якому чарівним сном спить принцеса.
За наступним же поворотом вигулькнув перед ними, звісно, не замок, а будиночок, що здавався не меншою дивовижею в цій провінції, де охайні дерев’яні ферми були схожі одна на одну, мов дві краплі води. Уздрівши його, Енн заклякла, приголомшена, Діана ж вигукнула:
— О, я знаю, де ми! Це кам’яничка панни Лаванди Льюїс, вона буцімто кличе її Прихистком Луни. Я багато про неї чула, але досі жодного разу тут не була. Хіба не романтичне місце?
