Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
— Ми назавжди втратили Ауреліано, — вигукнула Урсула, прочитавши листа. — Якщо так триватиме й далі, то наступне Різдво він справлятиме край світу.
Чоловік, до якого вона зверталася з цими словами і якому показали листа раніше, ніж усім іншим, був генерал-консерватор Хосе Ракель Монкада, призначений алькальдом Макондо після закінчення війни. «Ох, цей мені Ауреліано, — зауважив генерал Монкада. — Дуже шкода, що він не консерватор». Генерал справді захоплювався полковником Ауреліано Буендіа. Як і багато хто з цивільних із партії консерваторів, Хосе Ракель Монкада брав участь у війні, захищаючи інтереси своєї партії, і на полях битв одержав звання генерала, хоч і не мав ані найменшого покликання до військової служби. Ба навіть навпаки: як і багато його товаришів по партії, він був переконаним противником вояччини. Вважав військових безпринципними ледарями, інтриганами, кар'єристами й мастаками проводити акції проти мирного населення, щоб повернути безлад на свою користь. Розумний, приємний сангвінік, любитель смачно попоїсти, фанатичний прихильник півнячих боїв, генерал Хосе Ракель Монкада був якийсь час найнебезпечнішим супротивником полковника Ауреліано Буендіа. Йому вдалося завоювати авторитет серед новоспечених військових у великому районі узбережжя. Одного разу, коли стратегічні міркування вимусили його здати якийсь укріплений пункт військам полковника Ауреліано Буендіа, він, відступаючи, залишив тому два листи. В першому, докладному, генерал пропонував організувати спільну кампанію за гуманні методи ведення війни. Другий лист було адресовано генераловій дружині, яка жила на зайнятій повстанцями території, і в доданій записці генерал просив передати цього листа за адресою. Відтоді, навіть у найкривавіші періоди війни, обидва командуючі укладали перемир'я для обміну полоненими. Оці паузи, перейняті якимось святковим настроєм, генерал Монкада використовував для того, щоб навчити полковника Ауреліано Буендіа грати в шахи. Вони стали великими друзями. Навіть почали обмірковувати можливість узгодити дії простих людей в обох партіях, щоб у такий спосіб припинити вплив вояччини та професійних політиків і встановити гуманний лад, при якому буде використано все краще з доктрини кожної партії. Коли війна закінчилася, полковник Ауреліано Буендіа зник у лабіринтах нескінченної диверсійної діяльності, а генерала Монкаду було призначено корехідором Макондо. Він знову вбрався в цивільну одежу, замінив солдатів беззбройними поліцаями, зобов'язав шанувати закони про амністію й надав допомогу родинам декотрих лібералів, загиблих у бою. Домігся також того, що Макондо оголосили центром муніципального округу, і, ставши першим його алькальдом, налагодив у місті таке спокійне й упевнене життя, що про війну згадували вряди-годи, як про якесь далеке безглузде страхіття. Вкрай виснаженого нападами хвороби печінки падре Никанора замінили падре Коронелем, ветераном першої федералістської війни, — в Макондо його прозвали Буркотуном. Бруно Креспі, що одружився з Ампаро Москоте і чий магазин іграшок процвітав, як і перше, збудував у місті театр, отож невдовзі театральні трупи Іспанії внесли Макондо в маршрути своїх гастролей. Театр являв собою простору залу просто неба — з дерев'яними лавами й оксамитовою завісою з зображеннями грецьких масок та трьома касами у вигляді лев'ячих голів, де квитки продавалися через широко роззявлені пащі. У ту пору було доведено до ладу й шкільну будівлю. Школу очолив присланий з одного містечка долини старий учитель дон Мельчор Ескалона; ледачих учнів він примушував повзати навколішки брукованим двором, а надто балакучих — їсти пекучий перець, і те й те — зі згоди батьків. Ауреліано Другий і Хосе Аркадіо Другий, норовливі близнюки Санта Софії де ла П'єдад, одні з перших сіли в класній кімнаті зі своїми грифельними дошками, шматочками крейди й алюмінієвими кухликами, позначеними їхніми іменами; Ремедіос, котра успадкувала красу своєї матері, частіше почали називати Ремедіос Прекрасною. Незважаючи на роки, постійні жалоби й численні турботи, Урсула не піддавалася старості. З допомогою Санта Софії де ла П'єдад вона надала нового розмаху виробництву кондитерських виробів і не тільки поновила статок, витрачений сином на війну, а й набила чистим золотом кілька висушених гарбузів, заховавши їх у спальні. «Поки Бог дає мені життя, — не раз казала вона, — в цьому домі божевільних завжди буде вдосталь грошей». Такі були справи, коли Ауреліано Хосе дезертирував із федералістських військ у Нікарагуа, найнявся матросом на німецьке судно й нарешті з'явився вдома на кухні, великий і дужий, мов кінь, смаглявий і довговолосий, як індіанин, із потаємним рішенням одружитися з Амарантою.
Коли Амаранта побачила його, то відразу зрозуміла, чого він повернувся, дарма що він їй нічого не сказав. За столом вони не зважувалися глянути одне на одного. Але через два тижні після свого повернення Ауреліано Хосе, при Урсулі, пильно подивившись в очі Амаранті, мовив: «Я весь час тільки й думав про тебе». Амаранта його уникала. Намагалася з ним не зустрічатися й не розлучалася з Ремедіос Прекрасною. Якось небіж спитав її, чи довго ще вона збирається носити на руці чорну пов'язку, — Амаранта сприйняла це як натяк на її незайманість, і відчула, як запалали щоки, й сама на себе розлютилася. Відколи повернувся Ауреліано Хосе, вона стала брати на засув двері своєї спальні, але потім, чуючи, як він щоночі мирно хропе в сусідній кімнаті, не стала дотримуватись цієї остороги. Якось перед світанком, майже по двох місяцях після його повернення, вона почула, що він зайшов до спальні. І тоді, замість утекти або закричати, як намірялася доти, Амаранта завмерла, перейнявшись солодким почуттям заспокоєння. Вона відчула, що він прослизнув під протимоскітну сітку, як робив це ще дитиною, як робив це здавен, і тіло їй вкрилося холодним потом, а зуби нестримно зацокотіли, коли вона виявила, що він зовсім голий. «Забирайся, — прошепотіла Амаранта, задихаючись від цікавості. — Забирайся, бо закричу». Але тепер Ауреліано Хосе знав, що треба сказати, бо був уже не дитиною, яка боялася темряви, а звіром з казарми. Від цієї ночі знову почалися їхні безгучні й марні битви, що тривали аж до ранку. «Таж я твоя тітка, — гаряче шепотіла Амаранта. — Вважай, майже твоя мати, і не тільки за роками, хіба що груддю тебе не годувала». На зорі Ауреліано Хосе йшов геть, приходив наступної ночі й, бачачи незамкнені двері, щоразу збуджувався чимдалі дужче. Адже він ніколи не переставав жадати Амаранти. Він зустрічав її по темних спальнях підкорених міст, а надто — по огидних спальнях будинків розпусти; її образ виникав перед ним у бридкому запаху скипілої крові, що йшов від бинтів поранених, у миттєвому жаху перед смертельною небезпекою, одне слово, виникав завжди й усюди. Він утік з дому, намагаючися знищити пам'ять про неї за допомогою відстані і тої запаморочливої жорстокості, яку його товариші по зброї називали хоробрістю; та що більше бруднив він її образ лайном війни, то більше війна нагадувала йому про Амаранту. Ось так він і мордувався на вигнанні в пошуках смерті, щоб у такий спосіб урятуватися від Амаранти, аж поки якось почув давню оповідку про одного чоловіка, що одружився зі своєю тіткою, яка була йому ще й двоюрідною сестрою, і син його став доводитися сам собі дідом.
А хіба можна одружитися з рідною тіткою? — здивовано спитав Ауреліано Хосе.
І не просто можна, — відповів йому один солдат. — Для того ми й воюємо проти попів, щоб кожен міг одружуватися з будь-ким — навіть з рідною матір'ю.
Через два тижні по цій розмові Ауреліано Хосе дезертирував. Амаранта видалась йому більш змарнілою, ніж він її пам'ятав, сумнішою та стриманішою, і — що була правда — майже на останній межі зрілості, але палкою, як ніколи, в темряві спальні і, як ніколи, збудливою в своїй войовничій обороні. «Ти тварюка, — говорила загнана його переслідуваннями Амаранта. — Хіба ти не знаєш, що женитися на тітці можна лише з дозволу Папи Римського?» Ауреліано Хосе обіцяв вирядитися до Рима, проповзти навколішках усю Європу й поцілувати пантофлю його святості, аби тільки Амаранта опустила свої підйомні мости.
