Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?» — спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.
«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку — „українку!“», — кликнула нараз через плечі «українку».
«Чи справді?» — зчудувався Юліян.
«Справді. Доньку священика — знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»
«Бавилися й грали в карти?» — спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.
«До рання, добродійко?»
Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, — кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» — тут урвала, відвертаючи від нього очі.
«Але, бабуньо?» — настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.
«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа о д н о г о р а з у з такими грачами при зеленім столі. Т о н е з а б у д у і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо — а все-таки в сумісі.
Сказано: життя й смерть».
«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», — ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно — не то шукаючи в неї опіки.
«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»
«Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», — зачувся нараз голос о. Захарія із-за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.
Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник — і сказав: «Ви мене чудно заворушили, добродійко… болюче, а й роздражнююче. Мені все так бажалось щось більше про свого діда почути, як те, що я знаю, та бачу се не суджено мені. Виходить — з його життя бракує ще якийсь уривок».
«Ага, бракує, бракує, — відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише — скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».
Юліян усміхнувся. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».
Сказавши се, Юліян… почав прощатися — та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.
«Дай пити, донько!» — просила.
«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».
Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.
Їмость се завважала.
«Ева побігла проти батька, — сказала, — а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».
Вона говорила правду.
Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.
Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.
Стали.
«Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, — сказав душпастир, — бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11-й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?»
Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.
«Шкода, — сказав о. Захарій поважно. — В такім разі поїдьте на залізничний двірець, а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи».
Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.
Вправді, двірець не був далеко, а це все-таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.
Його очі зсунулися по Еві.
Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний. Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося, був поштовий післанець. По питанню, чи отсей-то панич є Цезаревич — передав йому телеграму.
Юліян поглянув на неї й роздер.
«З дому», — сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».
О. Захарій і юнак переглянулись.
По хвилі надуми сказав перший: «Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести». Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а коло її уст блукав усміх.
«До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший — але, на жаль… — тут він перервав нервово й додав квапно: — Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?»
Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим-то порушена, почала злегенька давати такт.
«Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу».
«Так, — повторила дівчина. — Може. Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що д і д и ч і в ні, й ще л і с і с т а в. Я буду за ними глядіти…»
Він усміхнувся насилу: «Д і д и ч і в ні, і ще ліс і став, — повторив. — Глядіть за ними, а я колись над’їду й побачу, що з ними».
Відтак подали собі руки. О. Захарій ждав. Коли Юліян вкладав капелюх на голову… поглянув впослідне на молоду дівчину. Чи не мала більше жадного слова для нього?
Ні. Вони розійшлися.
«Дідичів ні, і ще ліс і став…» — промовило в його душі.
Його груди піднялися.
Він почав свистіти.
....................................................
Раненько слідуючої днини, коли ще парафія тонула в мряках, першого тижня у вересні підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві в робітні, котрої двері стояли широко відчинені до сонця, лист довжности, а душпастир, заховавши його старанно, передав йому приладжений вже грубий лист у великій опечатаній коверті з адресою пані Др. Емі в резиденції, мовлячи: «Зайдіть по приїзді в столицю до сеї пані і передайте цього листа. Вона поступить по моїм бажанню, піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Се жінка чесна, дискретна, а далі, Юліян Цезаревич… — голос о. Захарія тут задрижав, — віддайте свої шляхи Господу Богу».
