Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
— Позич-но мені щіпку тютюну, Джеку, я щойно віддав Бенові Томпсону останню жуйку.
І майже завжди це брехня, на яку може впійматися хіба що якийсь нетутешній новачок, але Джек тутешній і через те відказує:
— Ти дав йому тютюну, кажеш? Ти? Старий як котюга, а бреше як щеня! Поверни мені те, що ти брав у мене, Лейфе Бакнере, то я тобі позичу хоч тонну, хоч дві, ще й розписки з тебе не братиму.
— Та я ж тобі вже раз повертав.
— Еге ж, злиденні шість жуйок. Та й позичав ти крамничний тютюн, а повернув самосад.
Крамничний тютюн — це пресований плитковий тютюн, а ці хлопці жують звичайно папушний. Коли вони позичають, то не відрізують ножем, а беруть весь жмуток у зуби та й гризуть і водночас рвуть його руками, доки жмуток перерветься навпіл; тоді власник тютюну кидає сумний погляд на повернені йому рештки й каже іронічно:
— Слухай-но, віддай мені жуйку, а собі візьми папушу.
Всі вулиці та завулки в місті потопали в грязюці; сама грязюка, чорна, як дьоготь, подекуди мало не фут завглибшки, а вже два чи три дюйми — то певно. Тут же таки, в отому багні, вилежуються та рохкають свині. Часом дивишся — ліниво суне вулицею свиня разом із своїми поросятами і раптом брьохається посеред дороги, так що люди мусять її обминати, а вона собі розляжеться, замружить очі, тільки вухами махає, жде, поки поросята поссуть, і вигляд у неї такий щасливий, ніби вона за те платню дістає. А ледар уже й тут, як уродився, і кричить на все горло: «Ану, цуц, бери її! Гуджга, Тигре, гуджга!» — й бідолашна свиня тікає, несамовито кувікаючи, двоє чи троє собак смикають її за вуха, ззаду женеться ще ціла зграя собак — десятків три-чотири; тут усі ледацюги схоплюються на ноги й милуються тим видовищем, поки собаки щезнуть з очей; вони регочуть, їм дуже втішно, що зчинився такий гармидер. Потім вони знову сідають і сидять, поки собаки заведуться між собою. Ніщо в світі так не розворушить їх та не потішить, як собача гризня, хіба що інша забава: обіллють, буває, приблудного собаку скипидаром і підпалять його або прив'яжуть йому до хвоста бляшанку й дивляться, як він ганяє, аж поки здохне.
Понад річкою деякі будинки майже висіли над урвищем, геть перехнябились — ось-ось плюхнуть у воду. Господарі давно вже їх покинули. Під іншими берег обвалився лише з одного кутка, і цей куток будинку висів у повітрі. Люди ще жили в них, проте це було небезпечно, бо берег міг осунутися разом із будинком. Часто-густо за одне літо починала зсуватися в річку частина берега з чверть милі завширшки. Такому місту доводиться весь час відступати назад, бо річка невпинно підточує його береги. Що ближче до полудня, то більше збиралося на вулиці візків та коней і щохвилини під'їжджали нові. Кожна сім'я ще з дому запасалася харчами й споживала їх, не злазячи з візків. Чимало було випито й віскі, і я бачив аж три бійки. Раптом хтось закричав:
— Он їде старий Богс! Він завжди раз на місяць приїздить із села, щоб надудлитися по саму зав'язку. Он він, хлопці.
Всі лобуряки зраділи; я подумав, що вони, певно, звикли насміхатися з того Богса. Один із них сказав:
— Цікаво знати, кого він збирається цим разом розтерти на порох? Коли б йому вдалося розмолоти на порох усіх людей, яких він нахваляється розтерти за останні двадцять років, ото зажив би слави!
Другий докинув:
— Хотів би я, щоб старий Богс мені загрозив, — я був би певний, що проживу тисячу років.
Богс саме промчав повз нас верхи, з галасом та криком, наче індіанець:
— Гетьте з дороги! Я ступив на стежку війни, і ціна на труни підскочила!
Виглядав він років на п'ятдесят, п'яний як чіп, з густим червоним рум'янцем на виду; він хитався в сідлі, ледве тримаючись. Усі глузували з нього, реготали, проводжали лайкою, а він їхав далі і нахвалявся, що посіче їх на капусту, коли дійде черга, а зараз йому ніколи, бо приїхав убити старого полковника Шерберна, і девіз у нього: «Всяке діло починай з голови».
А як помітив мене, під'їхав близько й запитав:
— Ти звідки, хлопче? Приготувавсь до смерті?
Та й подався геть. Я таки добре перелякався, та, спасибі, якийсь чоловік заспокоїв:
— То він так собі бевкає: він завжди такий, як нап'ється. Найперший йолоп на цілий Арканзас, а зовсім не лихий — нікому кривди не чинить ні п'яний, ані тверезий.
Богс під'їхав до найбільшої крамниці й, нахиливши голову так, що міг вільно зазирнути під навіс, гукнув щосили:
— А виходь-но сюди, Шерберне! Виходь на бій із чоловіком, якого ти обшахрував! Я по тебе приїхав — ти ота дичина, на яку я полюю, тепер від мене не втечеш!
І ну докоряти та лаяти Шерберна, взиваючи його різними неподобними словами та варнякаючи, що на язик наверзеться; вся вулиця сповнилася тим часом людьми, що слухали, реготали та під'юджували Богса. Нарешті вийшов з крамниці чоловік років п'ятдесяти п'яти; у нього була горда постава, і вбраний був куди краще за всіх інших городян. Юрба розступилася перед ним на два боки, даючи йому дорогу. Він звернувся до Богса спокійно й сказав розважливо:
Мені це набридло, але до години я ще терпітиму Затямте собі — до першої години й не більше. Якщо після цього ви розтулите рота і скажете про мене хоч єдине слово, — це вам так просто не минеться, і під землею знайду вас.
Потім він повернувся і зайшов назад до крамниці. Юрба принишкла, відразу протверезилася; сміх завмер. Богс подався геть і, їдучи вулицею, лаяв Шерберна на ввесь голос, але незабаром повернув назад і зупинився перед крамницею, шпетячи Шерберна на всю губу. Кілька чоловік підійшло до старого, щоб його вгамувати, — даремна праця! Той наче затявся. Вони нагадували йому, що вже за чверть перша, тож мусить забиратися звідси — і то не гайно. Однак і це не помогло. Старий не вгаваючи лаявся, тоді кинув свого бриля в грязюку й проїхався по ньому, а далі знову помчав вулицею, та так, що аж сиве волосся розвівалося в повітрі. Кожен, хто міг, намагався зманити його з коня, замкнути, щоб протверезився; еге, — де вже там! — нічого з того не вийшло, він усе скакав вулицею та лаяв Шерберна. Нарешті хтось сказав:
— Побіжіть-но котрий по його дочку! Швидше приведіть сюди дочку: часом він її слухає. Коли хто й спроможний його укоськати, то це тільки вона.
Хтось побіг по дочку. Я трохи пройшов вулицею і спи нився. За п'ять чи десять хвилин Богс з'явився знову, та тільки вже не верхи. Хитаючись, дибав він, простоволосий, через вулицю в мій бік, а двоє приятелів підтримували його попідруки та підштовхували. Старий уже присмирнів, і вигляд у нього був стурбований; він не опирався, а ніби сам себе підштовхував. І раптом хтось гукнув:
— Богсе!
Я озирнувся, щоб побачити, хто то кричав, а це був отой полковник Шерберн. Він стояв нерухомо посеред вулиці, тримаючи напоготові в правій руці пістолета, — він не цілився, а просто так тримав його дулом догори. Тієї ж миті я побачив молоденьку дівчину, яка бігла до нас, а за нею ще два чоловіки. Богс і ті, що його підтримували, озирну лися на поклик, і, тільки-но помітили пістолета, обидва приятелі відсахнулися від Богса, а дуло тим часом почало повільно опускатися — обидва курки були зведені. Богс простяг уперед руки й скрикнув: «На бога! Не стріляйте!» Бах! — пролунав перший постріл, і старий поточився назад, хапаючись руками за повітря Бах! — пролунав другий, і старий важко й незграбно повалився на землю, розкинувши руки. Молода дівчина скрикнула, кинулася до батька й упала на його тіло, ридаючи та вигукуючи: «Він убив його! Він убив його!» Натовп оточив їх з усіх боків; люди штовхали й тиснули одне одного, витягували шиї і намагалися все роздивитись, а ті, що стояли всередині кола, відпихали їх і кричали:
— Назад, назад! Йому бракує повітря, він задихається! Полковник Шерберн хряснув пістолетом об землю, повернувся і пішов геть.
Богса понесли до маленької аптеки; люди юрмилися навколо нього, як і перед тим, усе місто йшло за ним; я й собі побіг туди ж та вмостився коло вікна, тож мені було добре видно, що робилося всередині. Богса поклали на підлозі й підсунули грубезну Біблію йому під голову, а другу Біблію розгорнули й поклали на груди; тільки спершу розірвали сорочку, так що я побачив, куди ввійшла куля. Богс кілька разів глибоко зітхнув, і Біблія в нього на грудях підіймалася, коли він вдихав повітря, й опускалася, коли видихав, а потім занімів — помер. Тоді відірвали від нього дочку, яка ридала та побивалася, і вивели звідти. Їй було щонайбільше шістнадцять років — таке лагідне та сумирне дівчатко, тільки дуже бліде й перелякане.
