Любий друг (Збірник) - де Мопассан Ги (лучшие бесплатные книги .TXT) 📗

Дюруа сів на візника, взявши Сен-Потена в провідники, й крикнув:

— Монмартр, вулиця де л’Екюрей, вісімнадцять!

Довелося зійти на сьомий поверх величезного будинку. Відчинила їм стара жінка у вовняній кофті й спитала, побачивши Сен-Потена:

— Що вам ще від мене треба?

Той відповів:

— Я привів до вас ось інспектора поліції, ви повинні розповісти все, що вам сталося.

Тоді вона впустила їх, приказуючи:

— Тут іще двоє після вас приходило з газети, не знаю, з якої. — Потім звернулась до Дюруа. — Так це ви хочете довідатись?

— Так. Чи правда, що вас заарештував агент моральної поліції?

Вона аж руки підняла:

— Та ніколи у світі, добродію, ніколи у світі! Ось як було. Є в мене різник, і м’ясо гарне в нього, тільки обважує. Я вже не раз помічала, тільки мовчу, а коли ото запитала собі два фунти на котлети — дочки, бач, із зятем сподівалася, — аж дивлюсь, важить мені покидьки та маслаки, правда, відбивних без маслаків не буває, але мені він кладе самі маслаки. Можна було б, правда, рагу з нього зробити, та коли я питаю на котлети, так мені требіжа не давай. Я брати не хочу, він на мене тоді — пацюк старий, а я на нього — злодюка, і от, знаєте, потроху та як вчепились ми, так народу коло крамниці з’юрмилось більш як сотня, та в регіт, та в регіт! Аж поки поліцай не прийшов та до комісара нас миритись не повів. Побули ми, та й випущено нас. А я вже після в другому місці купую — і близько туди не підходжу, щоб сварки, знаєте, не було.

Вона замовкла. Дюруа спитав:

— Оце й усе?

— Оце й уся правдонька, добродію, — відповіла стара.

Хотіла ще наливкою його почастувати, але він одмовився, і попросила згадати в протоколі, що різник людей обважує.

Вернувшись до редакції, Дюруа написав відповідь:

Пан Вальтер та Жак де Ріваль, що якраз надійшов, ухвалили цю замітку, й вирішено пустити її того самого дня в кінці хроніки.

Дюруа рано прийшов додому, трохи схвильований і стурбований. Що ж той відповість? Хто він? За віщо такий ганебний напад? Звичаї газетярські були тверді, і ця дурниця могла далеко, дуже далеко сягнути. Він кепсько спав.

Коли другого дня перечитав свою замітку в газеті, вона видалась йому в друкові гострішою, ніж у рукопису. Йому здавалось, що деякі вислови можна було б пом’якшити.

Цілий день він хвилювався, а вночі знову кепсько спав. Устав удосвіта, щоб купити число «Пера», де мала бути йому відповідь.

Надворі знову похолоднішало, стояв великий мороз. Струмки позамерзали на бігу й оповивали пішоходи льодовими стрічками.

Газет іще не продавали, і Дюруа згадав той день, коли з’явилась його перша стаття — «Спогади африканського стрільця». Руки та ноги його мерзли, починали щеміти, особливо пучки; і він пустився ходити підбігцем круг заскленого кіоска, де крізь віконце видко було тільки ніс, та червоні щоки, та вовняну хустку продавниці, що присіла коло обігрівача.

Нарешті газетник просунув у віконце сподіваний пакунок, і ласкава жінка подала Дюруа розгорнуте число «Пера».

Він шукав поглядом своє ім’я і не знайшов спочатку. Уже зітхнув полегшено, аж ось побачив відповідь між двома рисками:

Тоді серце Жоржеве застукотіло, й він пішов додому, щоб переодягтись, не тямлячи добре, що робить. Отже, його ображено, та що й так, що вагатись далі не можна. За що? За абищицю. За стару бабу, що посперечалася з різником.

Він швиденько одягся й пішов до пана Вальтера, хоч була ще тільки восьма вранці.

Пан Вальтер уже встав і читав «Перо».

— Ну, — промовив він поважно, побачивши Дюруа, — відступати не можна!

Молодик нічого не відповів. Директор провадив:

— Ідіть зразу ж до Ріваля, він вам усе влаштує.

Дюруа пробубонів щось невиразне й подався до фейлетоніста, той ще спав. На дзвінок він схопився з ліжка.

— Чорт, треба йти туди, — сказав він, прочитавши замітку. — Кого ви хочете за другого свідка?

— Не уявляю.

— Буаренара! Як на вашу думку?

— Гаразд, Буаренара.

— На шпагах ви вправні?

— Аж ніяк.

— Ох, чорт! А на пістолетах?

— Трохи стріляю.

— Добре. Будете вправлятись, поки я за все клопотатимусь. Почекайте мене хвилинку.

Він пішов до вбиральні й незабаром з’явився вмитий, поголений, прибраний.

— Ходімо зі мною, — сказав він.

Він жив на першому поверсі маленького будинку й повів Дюруа в льох, величезний льох, обернутий у фехтувальну залу та тир, де всі отвори на вулицю були затушковані.

Запаливши цілу низку газових ріжків, що тяглись аж до западини, де стояла залізна постать, пофарбована в червоне та синє, він поклав на стіл пару пістолів нової системи, що набивалися з казенної частини, і почав уривчасто командувати, немов вони були вже на бойовиську:

— Готові? Паль! Раз, два, три!

Спантеличений Дюруа слухався, підносив руки, цілився і стріляв, а що часто влучав манекена просто в живіт, бо змолоду чимало птиці перебив у дворі зі старого батьківського пістоля, то Жак Ріваль задоволено скрикував:

— Добре, дуже добре, дуже добре, так, так.

Потім покинув його.

— Стріляйте отак до полудня. Ось набої, не шкодуйте їх. Я вернусь, тоді підемо снідати, й усе розкажу.

І пішов.

Лишившись сам, Дюруа ще кілька разів стрельнув, потім сів і замислився:

«Яке ж це все-таки безглуздя! Для чого воно? Хіба шахрай меншим шахраєм стане після дуелі? Яка користь порядній людині після образи ставати під кулю негідника?»

І в чорному смуткові, що його душу оповив, він пригадав усе те, що Норбер де Варен казав про розумове убозтво людей, про нікчемність їхніх ідей і прагнень та глупоту їхньої моралі!

І він голосно промовив:

— А його ж правда, сто чортів!

Потім йому схотілось пити і, почувши позад себе дзюркіт, побачив рукомийник. Він підійшов та й напився з-під крана. Потім знову замислився. Сумно було в льохові, сумно, як у домовині. Глухий стукіт візників на вулиці здавався далеким гуркотом грози. Котра може бути година? Години минали тут, як у в’язниці, де ніщо їх не значить і ніщо не мітить, хіба що тюремник страву принесе. Він чекав довго-довго.

Потім почув зненацька кроки та голоси, і з’явився Жак Ріваль разом з Буаренаром. Він крикнув, побачивши Дюруа:

— Полагоджено!

Той подумав, що справа кінчилась якимсь вибачним листом, серце йому кинулось, і він пробурмотів:

— А… дякую.

Фейлетоніст провадив:

— Цей Лангремон не з полохунів, погодився на всі наші умови. Двадцять п’ять кроків, стріляти після команди, піднімаючи пістоля. Так багато певніше стріляти, ніж коли спускати його. Ось я зараз вам, Буаренаре, покажу.

І, взявши зброю, почав стріляти, показуючи, що цілити далеко краще, коли піднімаєш руку. Потім сказав:

— Тепер ходімо снідати, уже за дванадцяту.

І пішли до ресторану поблизу. Дюруа мовчав, їв, щоб не подумали, що йому страшно, потім пішов з Буаренаром до редакції і неуважно, машинально взявся до своєї роботи. Всім він здавався молодцем.