Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
— Та кажи ж швидше бувальщину, а не млинці! — скричали знову нетерплячі дівчата.
— Буде й бувальщина, — спокійно відповідав Костюченко. — Бач, як вискакують! Так-то, ви гадаєте, і розповісти не розігнавшись! Послухали б ви самого нашого гостя: той поки розповість що-небудь страховинне, то спершу налякає так, що озирнутись назад страшно, а потім уже як розгойдає язика, то почуєте й справжню історію. Ну, так приїхав до нас цей гість із-за Дніпра, баляндрасник чудесний, я б сказав. А мій батько, знаєте, і сам майстер на теревені. Ось і розбалакались про те, чому й як з’являються скарби. Батько мій казав, що скарби відкриваються самі собою, а гість сперечався, що не самі собою, а з волі того, хто поклав їх, і що скарб наперед уже призначено, кому його взяти; а візьме інший, то не спекаєшся халепи. З цієї ж нагоди він і розповів нам ту бувальщину, що ви її зараз почуєте. Був у них колись давно ще за Дніпром на Україні великий пан з ляхів. Спершу він швендявся, кажуть, світами, як обірваний шляхтич, і служив за кусник хліба, а потім одразу не знати з чого збагатів і зробився таким дукачем, що пошукати! Ну, як зробився паном і накупив собі селян, то взяв і всі панські звичаї, людей бив, мучив, з молодих дівчат знущався, а парубків тримав на такій нагальній роботі, що не знали вони, яке то й свято боже, і не було їм від нього промитої води. З ранку до вечора будинки цього пана ходором ходили від танців і грищ: наїдуть, бувало, до нього бог знає звідки й бог відає які люди, повен двір коней та кованих возів; бушують, пиячать і потім раптом щезнуть, що й духу їх не чути, і пан лишається один у своїх будинках і гризе бідний народ до нової учти. А повз будинок добрій людині страшно пройти, бо з вікон повівав якийсь диявольський холод і випинались нелюдські пики. Але ж кажуть, що пан перед кінцем свого життя втихомирився: страшні гості перестали до нього їздити, і він пересиджував цілими днями, похнюпивши голову на стіл. Доводилось, певне, розплачуватись хлопцеві! Нарешті однієї ночі, коли на небі гуркотіла страшна гроза, прилетіла на дах його будинку величезна сова й завила так, що й грім не заглушив зловісного її голосу. Тієї ночі нечестивий пан пропав, а чорт, прилетівши до нього, ніби як сова, забрав його душу до пекла. А що в нього не було в рідні нікогісінько, то мужики, подумавши та погадавши, вирішили поховати його самим, і щоб не поганити православного кладовища, зарили його над річкою на такій кручі, що голова паморочиться, коли глянути вниз. Спекавшись злого пана, селяни стали жити, дякуючи щодня бо’ гові. Хоч і ходила по селу поголоска, що пан уночі ходить зі свічками в руках і на голові і добивається в свої будинки, що в них ніхто не насмілювався жити, та мертвий не всім такий страшний, як живий. Незабаром про нього й зовсім зникли чутки. Минуло багато часу, може, літ зо сто. Пан не з’являвся; і тільки іноді на досвітках яка-небудь бабуся розповідала, що чула в дитинстві про злого пана з рудими вусами, червоною пикою й очима, як у вола. Аж ось пішла між людей поголоска, що за селом над кручею, де він похований, горить уночі дев’ять вогнів, і що там повинен бути заритий величезний скарб. На скарб то, мабуть, хто б не позаздрив? Та чи багато сміливців таких, щоб піти глупої півночі на кручу, з якої нечистому варт тільки мимохідь ліктем пхнути, щоб добрий чоловік полетів у воду? А треба обов’язково одному копати, а вже двом-трьом душам скарб не дасться, — так сказали знающі люди. Довго ніхто не насмілювався йти добувати грошей; нарешті знайшовся один сміливець, якому, певне, життя було не таке дороге, як іншим, бо він був сирота. Взяв з собою душ п’ять надійних парубків і поставив їх за селом біля фігури, щоб, як станеться йому яка біда, то на його крик вони повинні поспішати на допомогу; а сам, взявши заступ і запаливши для сміливості люльку, пішов на кручу по скарб. Зійшовши на гору, побачив він справді дев’ять вогників, що горіли на самім краю провалля. Ніч темна; рвучкий вітер свистів у полі; внизу шуміла річка, небо все заволокли хмари. Тільки підійшов він до самих вогників, вони раптом загасли; але він уже встромив на тому місці заступ і зараз же почав працювати: брили крихкої землі котилися в ріку, і в ріці лунав такий плеск, що йому кожного разу мороз ішов поза шкірою. Раптом заступ стукнувся об щось тверде, і в бідолахи ще голосніше стукнуло в серці. Він прочистив землю й побачив величезний казан, накритий круглою покришкою. Ледве піднявши її обома руками, він побачив, що в казані повно срібла, і до безтями так зрадів, що забув і страх свій і кинув важку покришку з усього маху в річку; і річка відгукнулась йому не плеском, а якимось страшним реготом. Та йому вже було не до того. Набравши на всякий випадок у шапку грошей, він побіг до своїх товаришів, щоб разом витягнути з землі казан і перенести в село. Тільки збіг з гори, раптом перед ним щось у білому: лице все синє, руді вуса й очі, як у вола. Сирота пізнав злого пана, скрикнув від страху й побіг в іншу сторону; але пан і там перед ним стоїть і землі не торкається. Він кинув шапку з грошима й закрив очі: пана не видно, тільки чути, як він зареготав на все поле нелюдським сміхом, коли біля ніг його брязнули карбованці. Відтулив очі: пан перед ним. Відвернувшись від нього, він побіг до села: пан в одну мить став перед ним зі своїми страшними очима, — мчить поверх землі; вітер відвіює вбік біле покривало, а нерухомі очі все дивляться на бідного сироту! Підбігши до фігури, де парубки спали як мертві, бідний сирота кидається на коліна, обіймає руками хрест і читає, які знає, молитви; пан не боїться і молитов, дивиться на нього своїми величезними очима й посміхається так, що в бідолахи серце ніби хто як голками коле. Напослідок голова йому стала паморочитись, очі стуманило, й він упав непритомний на землю. Коли підвели його на другий день, він збожеволів і нічого не пам’ятав про минулу ніч. Але очнувши, розповідав усе докладно: як він копав, як зустрівся з паном і як не міг від нього втекти. Потім став знов говорити в нестямі, кричати не своїм голосом, рватися з хати, немов за ним хто женеться, і, помучившись так з тиждень, віддав богу й душу. Так-то, дівчата!
— А казан? — спитало кілька голосів.
— А казан і тепер стоїть над кручею, бо ніхто не насмілиться й доторкнутись до заклятих грошей. Дощі розмили коло нього землю, так що він посунувся вбік і майже висить над річкою, але диявольська сила, на спокусу людині, не дає йому впасти в воду. Хто йде тим боком річки, бачить цей казан, як на долоні: закляте срібло блищить проти сонця чудним блиском; але старі люди радять краще не задивлятись на цей блиск, бо він так і тягне до себе душу.
Коли Костюченко скінчив, слухачі його дивились йому мовчки в очі, немов хотіли дочитати в них недоказане розуміння таємничої повісті. Всі почували якийсь страх і боялись вдивлятись в яку-небудь річ, щоб вона не здалася раптом злим паном. Але ж цей страх не став на заваді розпаленій цікавості, що жадала нової поживи, ніби сподівалася в іншому оповіданні збагнути те, що в цьому було темно. Тут, до речі, один з парубків запитав оповідача, що змовк: чи не розповідав чого далекий гість про той вогонь, що летів цього вечора, чи не знає принаймні сам він, що це таке летіло?
— Еге, не розповідав? — відповідав Костюченко. — Ось це найбільше мене й затримало. Чи знаєте, товариші, що це летіло?
— А що? а що? — закричали всі.
— Це летів змій.
— Змій? Невже змій? Так ось він який! — загукали з усіх боків. — Чого ж ми тоді не догадалися? Адже про змія, що носить багатіям гроші, ми чули не раз!
Всі були стурбовані вже до того, що й це непорозуміння вплинуло на них і здалося якимось зловісним віщуванням. Тим часом багато з танцюристів, почувши, що йде мова про вогонь, що летів, пристали до гуртка, а решта, бачивши, що в кутку зібралося стільки людей, і собі залишили танки. Скрипки й бубон, тупіт і крик замовкли, і в галасливій за хвилину до того хаті раптом стало зовсім тихо.
Ця жива зміна від одної протилежности до другої, раптова тиша після буйного гомону й гуку і мертва мовчанка, з якою кожний, уп’явши очі на оповідача, намірився слухати незбагненні чудеса, справді мали в собі щось дивне, подавали ще більше смутку сполоханій уяві. Натовп з’єднався в нерозривну стіну, тиснувся один до одного, немов усі були переконані, що під час страховинного оповідання раптом з’явиться яке-небудь пугало з того світу, і ладнались протиставити йому тісне передмур’я. В таку урочисту хвилину Костюченко почав.
