Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

— А звідки вам відомо?..— почав був Ренцо, та хазяїн уже мчав на кухню. Поки він брав там сковороду із згаданими биточками, до нього тихенько підійшов той браві, який нещодавно зміряв очима нашого юнака, й тихо спитав:

— Що це за люди?

— Хороші хлопці, з нашого села,— відповів хазяїн, викладаючи биточки на блюдо.

— Гаразд, але як їх звуть? Хто вони такі? — допитувався той уже дещо грубуватим голосом.

— Одного звуть Ренцо,— відповів хазяїн, теж стиха,— хороший хлопчина, порядний, прядильник шовку, гарно знає своє діло. Другий — селянин, на ймення Тоніно, хороший друзяка, веселий чоловік; шкода тільки, що грошей у нього катма, а то б він їх усі тут і залишив. А третій — дурник, але їсть, аж за вухами лящить, коли почастують. Дозвольте лишень!

І, проскочивши спритним стрибком між плитою та співрозмовником, поніс блюдо за призначенням.

— А звідки вам відомо,— знову почав Ренцо, коли той з'явився,— що вони порядні люди, якщо ви не знаєте, хто вони?

— За поводженням, любий мій; чоловіка завжди пізнаєш за поводженням. Хто п'є вино й не патякає дурниць, платить за рахунком, не торгуючись, не заводить сварок з іншими відвідувачами, а якщо й заводить бійку на ножах, то йде дожидати супротивника на вулицю, чимдалі від шинку,— щоб не вплутувати бідолаху хазяїна,— оце й є порядний чоловік. А все ж, коли знаєш людей як слід, ось як ми четверо знаємо один одного, воно набагато краще. Та й на біса вам дізнаватися про все, коли ви — наречений і в голові у вас має бути зовсім інше? Та ще й споглядаючи такі биточки, які, здається, й мертвого поставлять на ноги? — І, мовивши це, він знову помчав на кухню.

З приводу того, як по-різному відповідав хазяїн на розпити, наш автор каже, що така вже в того була вдача: у всіх своїх розмовах він виставляв себе великим другом порядних людей, та насправді намагався куди дужче догодити тим, хто мав славу або зовнішність негідника. Своєрідна вдача, еге ж?

Вечеря вийшла не дуже весела. Обидва запрошені хотіли б дістати від неї повну втіху, але частувальник, стурбований усім тим, що вже відомо читачеві, розстроєний, ба навіть дещо занепокоєний дивним поводженням незнайомців, тільки й чекав, як би швидше піти звідти. Розмову через отих незнайомців вели стиха; слова падали уривчасто й неохоче.

— А як добре,— раптом ні сіло ні впало бовкнув Жервазо,— що Ренцо задумав женитися й що йому потрібні...

Ренцо суворо подивився на нього.

— Ти замовкнеш, бевзю, чи ні? — мовив Тоніо, супроводжуючи цей титул поштовхом ліктя в братів бік. Бесіда робилася чимдалі млявішою. Ренцо, відстаючи в їді й питті, намагався підливати обом свідкам в міру, щоб додати їм трохи духу, але щоб не затуманився розум. Коли було прибрано зі столу і за рахунком сплатив той, хто частувався найменше, усім трьом довелося ще раз пройти повз незнайомців, що знов повернулись у бік Ренцо, як ото коли він заходив досередини. Відійшовши кілька кроків, Ренцо озирнувся й побачив, що ті два, які щойно сиділи на кухні, вже йшли за ними слідом. Тоді він спинив своїх товаришів, ніби кажучи: «Ану, подивімось, що потрібно від мене цим панам». Але обидва переслідувачі, помітивши, що за ними стежать, у свою чергу спинилися, стиха поговорили між собою й завернули назад. Якби Ренцо був стояв ближче до них і міг чути їхні слова, то вони видались би йому дуже дивними. Один з розбійників сказав:

— А велика була б нам хвала, не кажучи вже про винагороду, якби, повернувшись до палаццо, ми змогли б розповісти, як ото хутенько полічили йому всі ребра, просто так, самі, без жодного наказу з боку Грізо.

— І зіпсували б цим головну справу,— відповів другий.— Бач, він щось запідозрив: спиняється, дивиться на нас. Шкода! Якби ж воно було трохи пізніше! Вертаймо краще назад, щоб не викликати більшої підозри. Дивись, онде й народ вештається довкола; нехай уже повмощуються на сідала.

І справді, кругом був помітний рух і стояв той невмовкаючий шум, який завжди буває надвечір у селі й по якому через кілька хвилин западає врочиста нічна тиша. Жінки вертали з поля, несучи на руках немовлят і ведучи за руку старшеньких, яких учили повторювати за ними вечірню молитву; вертали чоловіки з заступами та мотиками на плечах. Через відчинені двері де-де було видно блимання вогників, запалених до вбогої вечері. На вулиці чулися взаємні привітання, зрідка — слова про поганий урожай та голодний рік; і, заглушаючи розмови, лунали розмірені й дзвінкі удари дзвонів, вістуючи кінець дня. Побачивши, що два переслідувачі пішли геть, Ренцо з братами подалися своєю дорогою; темрява швидко густішала, і час від часу Ренцо нагадував про щось то одному, то другому з братів. Коли вони підходили до Лючіїного будиночка, уже впала ніч.

Проміжок між першою думкою про страшний захід і його здійсненням, як сказав один не позбавлений геніальності варвар [52], це сон, повний привидів і страхів. Лючія вже багато годин пробувала під владою такого тривожного сну; і навіть Аньєзе, сама Аньєзе, заводійка справи, замислилась і через силу знаходила слова, щоб підбадьорити дочку. Однак, коли настає час діяти, душа пробуджується й цілком змінюється. Страх і сміливість, які боролися одне з одним, поступаються місцем новим страхам і новій сміливості; задумане постає перед нашим внутрішнім зором зовсім по-новому: те, що досі страшило найбільше, раптом видається легким для виконання; і навпаки, перешкода, на яку попервах ледве зважали, уявляється велетенською; уява в розпачі б'є відбій; руки й ноги ніби відмовляються слухатись, і серце не дотримує обіцянок, даних із такою певністю. Коли Ренцо несміливо постукав у двері, Лючію охопив жах: вона вирішила перетерпіти будь-що, розлучитися з ним навіки, аби тільки не здійснювати ухваленого рішення. Та коли він став у дверях, мовивши: «А ось і я,— ходімо!», коли всі виявили готовність іти без вагань, оскільки справу було вирішено безповоротно, Лючії забракло духу вчинити опір і, з трепетом узявши матір під руку, вона вирушила разом з усією компанією шукачів пригод, неначе її тягла невидима сила.

Мовчки й неквапно вийшли вони зі свого будиночка в темряву й рушили в дорогу стороною від села. Найпростіше було б піти навпростець через село — це привело б їх прямо до будинку дона Абондіо; проте вони вибрали обхідний шлях, щоб залишитися непоміченими. Стежками поміж садами та полями наблизились вони до будинку курато, а потім розділилися. Заручені сховалися за рогом будинку. Аньєзе залишилася з ними, але трималася дещо попереду, щоб вчасно перехопити й затримати Перпетую. Тоніо з пришелепкуватим Жервазо, який нічого не вмів робити без вказівки, але без якого годі було обійтися, сміливо підійшли до дверей і постукали.

— Хто це в таку пізню годину? — зачувся голос із щойно розчиненого вікна — то був Перпетуїн голос.— Хворих в селі, здається, немає. Чи не сталось яке-небудь лихо?

— Це я,— відповів Тоніо,— я з братом, нам треба переговорити з синьйором курато.

— Таж хіба це підхожий час для хрещених людей? — відрубала Перпетуя.— Ну й чемність! Приходьте завтра.

— Послухайте лишень: або я прийду, або й ні. Я одержав трохи грошенят і прийшов віддати борг, про який ви знаєте. Я приніс двадцять п'ять новісіньких берлінг [53]. Та коли не можна, то вже потерпіть: розтринькати їх я зумію, а прийду вже, коли зберу інші.

— Зачекайте, зачекайте,— я миттю, туди й назад. Тільки ж чого приходити саме в такий час?

— Таж я сам оце тільки одержав їх. Ото й подумав собі: коли вони в мене долежать до ранку, то ще невідомо, що мені заманеться зробити з ними завтра. А втім, що вдієш: коли для вас година непідхожа, то я не заперечую. Я прийшов, але якщо невчасно, то я й піду собі.

— Ні, ні, зачекайте хвилинку: зараз я вернуся з відповіддю.

І, мовивши це, вона зачинила вікно. Тут Аньєзе відокремилась від заручених і, шепнувши Лючії: «Сміливіше, адже це всього одна хвилина, однаково що вирвати зуба»,— приєдналася до двох братів, які стояли під дверима. Вона заходилася теревенити з Тоніо, щоб Перпетуя, вернувшись одчинити двері, подумала, що вона проходила тут випадково і Тоніо на хвилину затримав її.