Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Ти справді віриш, що всі три арки стоять на одній прямій? Оці дві і Серміонська арка в Мілані.

— He знаю, Теті. Кажуть, ніби так, то, може, й правда. А пам'ятаєш, як ми бралися нагору засніженим схилом, а потім на італійському боці Сен-Бернару опинилися серед весни й усі троє — ти, Чінк і я — цілий день спускалися крізь ту весну до Аости?

— Чінк тоді казав про наш перехід: «Через Сен-Бернар у модних черевичках». Ти пригадуєш ті свої черевички?

— Бідолашні мої черевички. А пам'ятаєш, як у Біффі в Мілані нам подали крюшон — з білим «капрі», свіжими персиками й суницями, у високій скляній вазі з льодом?

— Отоді я й думав про три арки.

— Я пам'ятаю Серміонську арку. Вона схожа на цю.

— А пригадуєш той заїзд в Еглі, де ви з Чінком цілий день сиділи в садку й читали, а я ловив рибу?

— Так, Теті.

Я згадав Рону, вузьку, сіру від талої води, і обабіч неї дві водойми, де ловилася форель, — Стокальпер і Ронський канал. Того дня вода в Стокальпері була вже зовсім прозора, а в Ронському каналі ще каламутна.

— А пам'ятаєш, як цвіли каштани і як я силкувався пригадати історію про гліцинію, що її розповів мені, здається, Джім Гембл, та так і не зміг пригадати?

— Так, Теті, і ви з Чінком усе, було, говорили, як треба писати правдиво і не описувати, а зображувати те, про що пишеш. Я все пам'ятаю. Часом він мав рацію, а часом ти. Добре пам'ятаю, як ви сперечалися про освітлення, про текстуру і форму.

Ми вже вийшли з воріт Лувру, перетнули вулицю, а тоді спинилися на мосту і, спершись на кам'яну огорожу, задивилися вниз на річку.

— Ми втрьох сперечалися тоді про все на світі, і завжди про щось конкретне, і кепкували одне з одного. Я пам'ятаю все, що ми робили, і все, про що говорили в тій подорожі, — сказала Хедлі. — Справді пам'ятаю. Все чисто. Коли ви з Чінком розмовляли, я завжди могла й собі докинути слово. Не те, що у міс Стайн, де я тільки дружина.

— Шкода, що я не пригадав тоді тієї історії про гліцинію.

— Важлива не історія, Теті, а сама гліцинія.

— А пам'ятаєш, як я приніс до нашої хатини вина з Егля? Нам його продали в заїзді. Сказали, що воно добре до форелі. Здається, ми несли його загорнуте в кілька номерів «La gazette de Lucerne» [24].

— Та ще краще було сіонське. Пригадуєш, як пані Гангесвіш приготувала голубу форель, коли ми повернулися до нашої хатини? Яка ж то була смачна риба, Теті, і ми пили сіонське вино, і їли форель на веранді над самим урвищем, і дивилися за озеро на Дан-дю-Міді, наполовину вкриту снігом, і на дерева над гирлом Рони, там, де вона впадає в озеро.

— Взимку і напровесні нам завжди бракує Чінка.

— Так, завжди. Тепер, коли все те минуло, і мені його бракує.

Чінк був професійним військовим, що просто з академії в Сандхерсті потрапив у бій під Монсом. Я познайомився з ним ще в Італії, і відтоді він надовго став моїм найкращим приятелем, а згодом і нашим спільним приятелем. У ті роки він проводив з нами свої відпустки.

— Він спробує дістати відпустку цієї весни. Минулого тижня написав про це з Кельна.

— Я знаю. А тим часом нам треба жити й не гаяти марно ані хвилини.

— Ось ми дивимося на воду, як вона б'є в опори мосту. А погляньмо, що ми побачимо далі проти води.

Ми поглянули, і перед нами постало все: наша річка, наше місто, острів нашого міста.

— Чи не занадто нам щастить, — мовила вона. — Сподіваюся, Чінк таки приїде. Він завжди турбується про нас.

— Сам він так не вважає.

— Звісно, що ні.

— Він зважає, що ми разом пізнаємо нове.

— Воно й справді так. Але важливо, що саме пізнавати. Ми перейшли міст і опинились на нашому березі.

— Ти, мабуть, уже знов захотіла їсти? — спитав я. — Отакі Ми. Все ходимо й говоримо.

— Захотіла, Теті. А ти?

— Ходімо до якогось дорогого ресторану й побенкетуємо. — Куди?

— Може, до Мішо?

— Чудово, та ще й так близько.

Отож ми рушили вгору вулицею Сен-Пер до рогу вулиці Жакоб, спиняючись біля крамниць і розглядаючи картини й меблі У вітринах. Нарешті дійшли до ресторану Мішо й прочитали виставлене за шибою меню. Вільних місць у ресторані не було, і нам довелося чекати, стежачи за тими столиками, де люди вже пили каву.

Находившись, ми таки справді зголодніли, а дорогий ресторан Мішо був для нас особливо принадний. Це ж там ми колись бачили Джойса з родиною — він та його дружина сиділи біля стіни, і Джойс дивився в меню крізь окуляри з грубими скельцями, піднісши його близько до очей; поруч сиділа Нора, що їла мало, але з апетитом; навпроти — Джорджо, худий, дженджуристий, з прилизаною потилицею; і, нарешті, Лючія, ще зовсім дівчинка, з буйним кучерявим волоссям; усі вони розмовляли по-італійському.

Я стояв і думав, чи було оте відчуття, що виникло в нас на мосту, звичайним голодом. Тоді спитав про це дружину, і вона відказала:

— Не знаю, Теті. Голод буває різний. А навесні особливо. Та тепер це вже минуло. Спогади теж голод.

Я не міг добрати глузду в її словах і, побачивши у вікно, як офіціант ставить на стіл два tournedos [25], упевнився, що відчуваю звичайнісінький голод.

— Ось ти сказала, що нам сьогодні щастить. Звичайно, нам пощастило. Але ж нам підказали, на яких коней закладати.

Вона засміялася.

— Я не мала на думці перегони. Ти все розумієш дослівно. Я сказала «щастить» щодо іншого.

— А Чінкові начебто байдуже до перегонів, — мовив я, ще раз показуючи, що нічого не зрозумів.

— Так. Йому було б не байдуже, тільки якби він сам брав у них участь.

— То ти не хочеш більше ходити на перегони?

— Та ні, хочу. І тепер ми зможемо ходити туди, коли нам заманеться.

— Справді хочеш?

— Ну звісно. А ти хіба ні?

Потрапивши нарешті до Мішо, ми чудово повечеряли, та коли ми встали від столу і про голод уже й згадки не було, оте схоже на нього відчуття, що виникло в нас на мосту, не залишило нас — і тоді, коли ми сіли в автобус, щоб їхати додому, і тоді, коли ми зайшли до свого помешкання; і потім, коли ми лягли в ліжко й любилися в темряві, воно так і не залишало нас. І коли я прокинувся й побачив у відчинене вікно місячне світло на дахах високих будинків, те відчуття не зникло. Я відвернувся від місячного світла й сховався в затінок, але заснути вже не міг і лежав, думаючи, що ж це таке. Перед тим ми обоє двічі прокидались, і тепер дружина солодко спала, і місяць освітлював її обличчя. А я намагався збагнути, в чому річ, і нічого не міг збагнути. Ще вранці, коли я прокинувся й побачив надворі ту облудну весну, а тоді почув дудку козопаса, що гнав свою череду, і вийшов з дому, і купив отой бюлетень, життя здавалося мені дуже простим.

Та Париж — дуже старе місто, а ми були молоді, і все там було зовсім не просте — і бідність, і несподівані гроші, і місячне світло, і добро або зло, і віддих жінки, що лежала поруч тебе в місячному світлі.

Кінець одного захоплення

Того року й протягом кількох наступних років ми часто ходили разом на перегони після того, як я кінчав ранкову роботу, і Хедлі вони подобалися, навіть часом захоплювали її. Але це було зовсім не те, що братися крутосхилом до гірської луки, яка лежить над смугою лісів, чи вертатися поночі до шале, чи вирушати з Чінком, нашим найліпшим другом, через перевал в іще незнаний край. І йшлося, власне, не про перегони. Йшлося про гру на гроші. Ми тільки називали це перегонами.

Перегони ніколи не стояли поміж нами — роз'єднати нас могли тільки люди; але вони надовго ввійшли в наше життя, як входить близький і вимогливий приятель. Так, у всякому разі, я намагався зобразити це для себе. І я, зі своїм праведним ставленням до людей та до їхньої здатності все руйнувати, виявляв поблажливість до цього приятеля — найзрадливішого, найкрасивішого, найзвабнішого, найпорочнішого й найвимогливішого, — бо на ньому можна було заробляти. Щоб заробляти на перегонах, треба віддавати їм весь час, а часу я не мав. Але я виправдував своє захоплення тим, що я про нього пишу, хоч кінець-кінцем усе, що я написав, загинуло, й з оповідань про перегони вціліло тільки одне, завдяки тому, що воно в той час подорожувало Поштою.