Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Спершу я розповім про його прибуття – як я понад дві години сиділа біля вікна, перш, ніж його екіпаж з’явився в паркових воротах – бо всі вони прибули раніше за нього, – і як глибоко мене розчаровував приїзд кожного нового гостя, бо це був не він. Першим прибув пан Вілмот і леді. Коли Мілісент добралась до відведеної для неї кімнати, я залишила свою варту на кілька хвилин, аби зазирнути до неї і трохи поговорити про особисте, бо вона була тепер моєю задушевною подругою, оскільки з часу нашої розлуки ми з нею обмінялися кількома довгими посланнями. Повернувшись до вікна, я помітила біля дверей ще один екіпаж. Це його? Ні, це був простий темний шарабан пана Боргама; а ось і він сам стоїть на сходах, ретельно керуючи розвантаженням своїх різноманітних коробок і пакетів. Яка колекція! Можна було подумати, що він планував як мінімум шестимісячний візит. Спливло вже достатньо часу, коли прибув лорд Лоубаре в своїй чотиримісній колясці. Цікаво, чи не є він одним із тих розпусних друзів? Гадаю, ні; бо, я впевнена, ніхто не міг би назвати його веселим приятелем, – і, крім того, він виглядає дуже розсудливим і поводиться як справжній джентльмен, аби заслуговувати на такі підозри. Це високий, худий чоловік із похмурим поглядом, віком від тридцяти до сорока років, хворобливий на вигляд і змучений турботами.
Нарешті, на лужок весело вкотився легкий фаетон містера Гантингтона. Я лише мигцем побачила його, бо тієї ж миті, як фаетон зупинився, він перестрибнув через його бортик, приземлився на сходи галереї і зник у будинку.
А зараз я покірно дозволила, щоб мене одягнули для обіду, й коли цю важливу справу було завершено, я попрямувала до вітальні, де вже зібрались містер і міс Вілмоти, разом із Мілісент Гаргрейв. Незабаром увійшов також лорд Лоубаре, а за ним пан Боргам, який, здавалось, був готовий повністю забути мою колишню поведінку і сподівався, що маленьке примирення та незмінна наполегливість з його боку ще можуть увінчатись успіхом. Поки я стояла біля вікна, розмовляючи з Мілісент, він підійшов до мене і саме починав щось говорити приблизно в своєму звичному дусі, аж раптом до кімнати увійшов містер Гантингтон.
«Цікаво, як він привітається зі мною?» – запитало моє серце, й замість того, аби піти йому назустріч, я відвернулась до вікна, щоб приховати або опанувати своє збудження. Але, привітавши господаря і господиню дому та решту компанії, він підійшов до мене, гаряче потис руку і прошепотів, що був радий знову мене бачити. Якраз тоді оголосили, що обід готовий; тітка висловила бажання, аби він провів до їдальні міс Гаргрейв, а ненависний пан Вілмот запропонував свою руку мені; і мені судилось сидіти між ним і паном Боргамом. Але опісля, коли ми всі знову зібралися у вітальні, за ті страждання я отримала відшкодування у вигляді кількох чудових хвилин бесіди з містером Гантингтоном.
В ході вечора до міс Вілмот звернулись із проханням заспівати і заграти, а мене попросили показати мої малюнки, і хоча йому подобається музика, а вона – чудовий музикант, та він більше уваги приділив моїм малюнкам, ніж її музиці.
Все йшло добре, та почувши, як він тихо, але з особливим наголосом сказав: «Оцей найкращий з-поміж усіх!», я поглянула, бажаючи знати, про що саме він казав, і, на свій жах, побачила, як він самовдоволено розглядав зворотний бік малюнка – там був ескіз його власного обличчя, який я зробила і забула стерти! Я спробувала була вихопити малюнок із його руки, та він вигукнув: «Ні, ради Бога, я його залишу собі!» і сховав його за пазуху, а потім, задоволено регочучи, застебнув ґудзики пальта.
Потім, підсунувши свічку ближче до свого ліктя, зібрав усі малюнки, і пробурмотівши: «Я маю тепер оглянути їх з обох боків», розпочав свою експертизу, за якою я спочатку спостерігала з терплячим спокоєм, певна, що його пиха не вдовольниться подальшими знахідками, бо хоч і зіпсувала кілька аркушів невдалими спробами зобразити цю чарівну фізіономію, та не сумнівалася, що, крім цього одного, ретельно стерла їх. Але олівець часто залишає на картоні відбиток, який не видалити, хоч як його витирай. Схоже, саме це й сталося із більшістю з них; і, зізнаюся, я тремтіла, коли дивилася, як він тримав їх так близько до свічки і так зосереджено вивчав порожні місця; та я вірила, що він не зможе розгледіти ті тьмяні сліди. Проте я помилилася. Закінчивши свій уважний огляд, він спокійно зауважив: «Я помітив, що зворотні сторони малюнків молодих леді, як і постскриптуми їх листів, – найголовніша і найцікавіша частина їхнього творіння».
Потім, відкинувшись на спинку свого стільця, він кілька хвилин про щось міркував, самовдоволено всміхаючись сам собі, і поки я компонувала гостру промову, він підвівся і, пройшовши туди, де сиділа Анабелла Вілмот, страшенно кокетуючи із лордом Лоубаре, вмостився поруч на дивані й уже не полишав її до кінця вечора.
«Напевне, – думала я, – він зневажає мене, бо дізнався, що я його кохаю».
І ця думка змусила мене почуватись такою жалюгідною, що я не знала, як тому зарадити. Підійшла Мілісент і почала захоплюватись моїми малюнками, але я не могла розмовляти з нею – я ні з ким не могла розмовляти і, поки лаштували чай, непомітно вислизнула з вітальні, бо була певна, що не зможу випити й краплі чаю, – і знайшла собі притулок в бібліотеці. Тітка послала Томаса, аби запитати, чи я не вийду до чаю; але я попросила його передати, що я сьогодні ввечері вже нічого не питиму, і, на щастя, вона в той час була надто заклопотана гостями, аби проводити які-небудь подальші розслідування.
Оскільки більша частина компанії здійснила того дня далеку подорож, вони рано пішли на спочинок; і почувши, як вони піднялися сходами, я ризикнула вийти за своїм свічником, що стояв на буфеті у вітальні. Але містер Гантингтон був ще там. Він стояв біля східців, коли я відчинила двері, і, почувши мої кроки в залі, – хоча я сама ледве могла їх чути, – він миттю обернувся.
– Гелено, це ви? – запитав він. – Чому ви втекли від нас?
– На добраніч, містере Гантингтон, – холодно сказала я, W проігнорувавши його запитання.
– Але ж ви потиснете мені руку, чи не так? – сказав він, заступивши мені шлях. І майже силоміць ухопив мою руку.
– Дозвольте мені піти, містере Гантингтон, – промовила я. – Я хочу взяти свічку.
– Свічка почекає.
Я зробила відчайдушну спробу звільнити руку.
– Чому ви так поспішаєте покинути мене, Гелено? – запитав він із самовдоволеною посмішкою. – У вас немає ненависті до мене, й ви це знаєте.
– Цієї хвилини я ненавиджу вас.
– Ви ненавидите Анабеллу Вілмот, не мене.
– Мені немає ніякого діла до Анабелли Вілмот, – сказала я, аж скипівши від обурення.
– Але мені є діло, ви ж знаєте, – відповів він із притиском.
– Це не має для мене жодного значення, сер, – заперечила я.
– Невже не має, Гелено? Ви заприсягнетесь у цьому? Заприсягнетесь?
– Ні, я не буду присягатися, містере Гантингтон! Мені час іти! – вигукнула я, не знаючи, сміятися мені, плакати чи вибухнути люттю.
– Ну, то йди собі, злючко! – сказав він, але, випустивши мою руку, пригорнув мене за шию й поцілував.
Тремтячи від гніву, хвилювання й не знаю, чого ще, я вирвалася й, узявши свічку, кинулась нагору до своєї кімнати. Він би не зробив цього, якби не той ненависний малюнок. І малюнок той у нього, як символ мого приниження і його самовдоволення.
Тієї ночі я зовсім трохи поспала, а вранці встала збентеженою і стурбованою, бо мала зустрітися з ним за сніданком. Я не знала, як з ним поводитися. Якби я надала своєю обличчю холодної шляхетної байдужості, то це навряд чи подіяло б на нього, бо він уже дізнався про моє захоплення ним. Та все ж таки щось треба було робити, аби покласти край його самовпевненості. Тож я зустріла його бадьоре ранкове привітання спокійно і холодно й відхилила одну чи дві його спроби залучити мене до розмови, а з іншими гостями поводилася вкрай люб’язно, надто ж з Анабеллою Вілмот, і навіть до її дядька і пана Боргама при нагоді ставилася дуже поштиво, аби показати містерові Гантингтонові, що моя стриманість не була результатом кепського настрою чи депресії.
