Три мушкетери - Дюма Александр (лучшие книги .txt) 📗
Ну, а пан Бонасьє, якого Д'Артаньян сам підштовхнув до рук поліції, зрікшися його вголос і пошепки пообіцявши йому порятунок? Мусимо признатися читачам: Д'Артаньян і не згадував про нього, а коли й згадував, то тільки для того, щоб побажати йому якнайдовше лишатися там, де він тепер мав бути. Адже кохання — найегоїстичніше з усіх почуттів.
Проте хай наші читачі заспокояться: коли Д'Артаньян і забув про свого хазяїна або вдав, ніби забув про нього з огляду на те, що не знає, куди його поділи, то ми добре пам'ятаємо про пана Бонасьє і знаємо, де він. Але поспішімо за нашим закоханим гасконцем. Про шановного галантерейника розповімо згодом.
Отож, захопившися мріями про майбутнє кохання, розмовляючи з темною ніччю і всміхаючись до зірок, Д'Артаньян простував стрімкою вулицею Шерш-Міді, або Шасс-Міді, як її тоді називали. Опинившись у кварталі, де жив Араміс, він вирішив завітати до свого друга й пояснити, навіщо послав до нього Планше. Бо якби Планше застав Араміса вдома, той, безперечно, побіг би на вулицю Могильників і, не побачивши там нікого, крім хіба що двох своїх друзів, так і не зрозумів би, що б це мало означати. Все це вимагало пояснень, і саме про це вголос промовляв до себе Д'Артаньян.
Крім того, він сподівався знайти привід для розмови про чарівну пані Бонасьє, образ якої полонив його думки й серце. Адже від закоханого важко вимагати додержання таємниці. Перше кохання завжди пов'язане з такою великою радістю, що їй обов'язково треба знайти вихід, а то вона може задушити закоханого.
Минуло щонайменше дві години, відколи Париж, потонувши в темряві, обезлюднів. Усі годинники Сен-Жерменського передмістя вибили одинадцяту годину. Було тепло. Д'Артаньян ішов завулком, що пролягав саме на тому місці, де нині пролягає вулиця Атоса, і вдихав пахощі, що віяли сюди з вулиці Вожирар, із садів, умитих вечірньою росою й овіяних нічним вітерцем. Здалеку, з кількох загублених серед міста шинків, ледь приглушені важкими віконницями, долинали п'яні пісні.
Дійшовши до кінця завулка, Д'Артаньян повернув ліворуч. Будинок, де мешкав Араміс, стояв між вулицями Кассет і Сервандоні.
Д'Артаньян проминув вулицю Кассет і вже побачив в обрамленні могутніх кленів та дикого винограду двері будинку свого друга, коли раптом помітив якусь тінь, що промайнула з боку вулиці Сервандоні. Постать була закутана в плащ, і Д'Артаньян подумав спочатку, що перед ним чоловік; та незабаром з маленького зросту, непевної ходи і рухів він зрозумів, що це жінка. Наче сумніваючись, чи не помилилася вона будинком, незнайомка весь час озиралася навкруги, зупинялась, повертала назад, знову рушала вперед. Цікавість перемогла Д'Артаньяна.
«Чи не запропонувати їй свої послуги? — подумав він. — Судячи з її ходи, вона молода; може, й гарненька, їй-право! Але жінка, яка наважується бігати вулицями в такий час, може вийти тільки на побачення. Хай йому чорт! Стати на перешкоді побаченню — кепський спосіб зав'язати знайомство».
Тим часом жінка йшла все далі вперед, придивляючись до будинків і вікон. Щоправда, це не вимагало ні особливих зусиль, ані багато часу. Тут стояло лише три особняки, до того ж тільки два вікна виходили на вулицю: одне — в павільйоні, розташованому паралельно флігелю, де мешкав Араміс, друге — у флігелі самого Араміса.
«Присягаюсь Богом! — подумав Д'Артаньян, згадавши племінницю богослова. — Присягаюсь Богом! Було б дуже цікаво, якби виявилося, що ця запізніла горличка шукає будинок саме нашого друга. Я ладен віддати чортові душу, коли це не так. Ну, мій любий Арамісе, цього разу я про все дізнаюся!»
Зіщулившись, Д'Артаньян причаївся в найтемнішому закутку вулиці за кам'яною лавою, що стояла в глибині якоїсь ніші.
Жінка підійшла зовсім близько і тоді стало ясно, що вона таки молода: молодість виказувала не тільки легка хода, а й те, як вона кахикнула, — голос у неї був дзвінкий і мелодійний. Д'Артаньян зрозумів, що кашель — це умовний сигнал.
Чи то на цей кашель відповіли якимось умовним знаком, що поклав край нерішучості нічної гості, чи то й сама вона впізнала потрібний будинок, — тільки незнайомка рішуче підійшла до віконниці Араміса й тричі через однакові проміжки часу постукала зігнутим пальцем.
— Так і є, вона прийшла до Араміса, — прошепотів Д'Артаньян. — Ага, пане лицеміре! Тепер я знатиму, які у вас бувають уроки теології!
І справді, не встиг ще затихнути стукіт, як внутрішню раму відчинили й крізь віконницю блимнуло світло.
— Он воно що! — мовив сам до себе Д'Артаньян, якому випало підслуховувати не біля дверей, а під вікном. — Значить, на гостей чекали. Зараз віконницю відчинять, і дама влізе в кімнату через вікно. Дуже добре!
Та, на превеликий подив Д'Артаньяна, віконницю не відчинили. Більше того, світло, що спалахнуло на якусь мить, погасло, і все знову поринуло в темряву.
Вирішивши, що це не триватиме довго, Д'Артаньян ще дужче напружив зір і слух.
Він мав слушність: за якусь хвилину з будинку долинуло два коротких удари.
Молода жінка відповіла знадвору одним ударом, і віконниця прочинилася.
Д'Артаньян жадібно вдивлявся і вслухався.
На жаль, лампу вже перенесли в іншу кімнату. Але очі юнака призвичаїлися до темряви. Недарма кажуть, що очі гасконців мають властивість бачити поночі, як очі котів.
Отож Д'Артаньян помітив, що молода жінка витягла з кишені щось біле й розгорнула його. То була хусточка. Піднісши її до вікна, жінка вказала господарю на ріжечок.
Д'Артаньянові миттю пригадалася інша хусточка, яку він знайшов біля ніг пані Бонасьє і яка була так схожа на ту, що він підняв її з-під ніг Араміса.
Що ж мала означати ця хусточка?
Зі свого місця Д'Артаньян не міг бачити Арамісового обличчя — адже юнак ні на мить не мав сумніву, що саме Араміс розмовляє з дамою через вікно; цікавість остаточно взяла гору над обережністю, і, скориставшися з того, що вся увага співрозмовників була прикута до хусточки, Д'Артаньян вибрався зі схованки і блискавично, але нечутно, як кішка, перебіг вулицю та причаївся за рогом будинку, звідки його зір міг легко пірнути в глибину Арамісової кімнати.
Зазирнувши у вікно, Д'Артаньян мало не скрикнув од здивування: з нічною гостею розмовляв не Араміс, а жінка. На жаль, хоч Д'Артаньян і розгледів у темряві контури жіночого стану, але не встиг роздивитись її обличчя.
Саме в цю мить жінка, що стояла в кімнаті, витягла з кишені другу хусточку й помінялася з нічною гостею. Потім жінки щось тихо сказали одна одній. Нарешті віконниця зачинилась; жінка, яка була на вулиці, обернулась і, опустивши відлогу плаща, пройшла за кілька кроків од Д'Артаньяна, але з цією пересторогою вона запізнилася — Д'Артаньян встиг упізнати пані Бонасьє.
Пані Бонасьє! Підозра, що це вона, промайнула йому в голові, ще коли жінка витягла з кишені хусточку; але хто б повірив, буцімто пані Бонасьє, що вирядила його по де Ля Порта, аби той відвів її до Лувру, бігатиме сама паризькими вулицями опівночі, ризикуючи вдруге бути викраденою?
Отже, це робилося задля якоїсь дуже важливої справи; а яка важлива справа може бути у двадцятип'ятирічної жінки? Тільки кохання!
Але було то її власне кохання чи кохання іншої особи, задля якої вона ризикувала власним спокоєм і навіть життям? Ці питання зароїлися в Д'Артаньяновій голові. Його серце мордував демон ревнощів, наче ця жінка і справді в чомусь завинила перед ним.
А втім, лишався дуже простий спосіб з'ясувати, куди йде пані Бонасьє: піти назирці. Цей спосіб був настільки простий, що Д'Артаньян удався до нього, майже не задумуючись.
Але, помітивши юнака, що відокремився від стіни, немов статуя, що вийшла зі своєї ніші, і почувши його кроки в себе за спиною, пані Бонасьє скрикнула і кинулась тікати.
Д'Артаньян пустився слідом. Наздогнати бідолашну жінку, що плуталась у своєму широкому плащі, було зовсім не важко для Д'Артаньяна. І він наздогнав її швидше, ніж вона встигла пробігти третину вулиці, на яку завернула. Нещасна зовсім знесиліла — не так від утоми, як від страху, і коли Д'Артаньян поклав руку їй на плече, вона впала на одне коліно і здушеним голосом вигукнула:
