Лихии? попутав - Мирний Панас (читать полную версию книги .txt) 📗
Та так собі задумалась, спустивши руки на коліна, так загадалася, що й сама не знаю, де я... Мов сплю і мов сниться мені: біля мене щось бубонить, гуде, верещить... галас то проходить через мене, колише мене, присипляє... і десь далеко, тихо та безслідно зникає... Коли се сразу над моєю головою немов з рушниці випалило:
- Здорова, чорноброва! А що так замислилася, загадалась?
Злякалася я, аж кинулася... І тоді тільки побачила, що через дорогу стояли дві жінки й лаялись одна з другою.
Одна кричала:
- Брешеш, брешеш! Брехливого батька і брехливої матері дочка! Ніхто не докаже, щоб я з тараканами хліб пекла, а у тебе, всі бачать, що москалі тини пообносили!..
А друга собі гукає:
- Нехай і москалі, та ніхто не бачив, щоб посеред базару прасували мене по щоках глевким хлібом, як тебе!
Се так дві жінки лаялись, наша сусідка з якоюсь перекупкою... А коло мене, як картина, стояв парубок!.. Сива шапка так пристала до його чорного, як галка, волосся, червоного, як маківка, виду, немов вона не надіта на його голову, а так він і родився з нею; чорного сукна чумарка підперезана червоним, як жар, каламайковим поясом, так як вилита; чоботи невеличкі, при нозі. Сам високий, статний, як в'яз, бравий, як сокіл. Я ще й родилася, то не бачила такого хорошого. А він стоїть біля мене, узявся однією рукою за бік, а другу пустив по волі, очі горять-сяють, уста усміхаються... Чи сниться се мені, думаю, чи справді воно так? А він знову до мене з сміхом промовляє:
- Чому ж ти не обізвешся до мене, дівчино? мов тобі рот хто медом заліпив!
Глянула я на його... Його постать, його усмішка, його вид хороший-красний - все передо мною... аж у вічі б'є... Думки колесом заходили, серце затріпалося, мала обізватися з жартом до його, та так засоромилась, немов хто мене уперше на крадіжці піймав, - як огонь запалала вся... Жарко стало, соромно... аж болізно.
- Отака ж ти, дівко! От тобі й на! З виду і дівка як дівка, а з словом, як злодій з чужим добром, ховаєшся. Ну ж я хоть посиджу коло тебе. - Та й сів.
Ох, лихо ж моє! Хоч би він одвернувся, хоч би не дивився на мене!
А він так приязно дивиться, як не з'їсть своїми карими очима... А мені так соромно, що аж у вухах гуде та шумить... Взяла я та й закрилася руками. На правій руці у мене аж три срібних персні було. Як побачив він, то так і вхопився за руку.
- А... а перснів, перснів скільки! - скрикнув.
Я стулила руку в кулак - не пускаю, а він усилковується відняти. Я міцно тулю палець до пальця, він ще дужче налягає... Та так здавив, що я аж скрикнула...
- О-го-о! он аж коли почув твій голос! - каже - та й пустив руку.
Я мерщій скочила та хотіла у хвіртку тікати, а він хап ззаду за керсетку... я так і сіла йому на коліна. Обняв він мене, пригор-та до себе, лоскоче...
- Гетьте! - сором'язливо одмовляю я йому. - Не лізьте-бо, бо як господиня побачуть, то будуть лаяти.
- А ти хіба служиш? - питає мене.
- Служу, - одказую.
- Відкіль же ти сама?
- З Непитайлівки...
- Як-то з Непитайлівки?..
- Так... Краще не питати.
- Чого ж так?
- Та так. Адже ж я вас не питаю, звідкіль ви самі?
- Я городянський.
- А я з села, з Лазарівки.
- З Ла-за-рів-ки! - якось провів він.
- Еге.
- Чи все ж там такі дівчата?
- Які?
- Такі, як ти, хороші!
Мені від того так якось любо стало, що я, забувши свою недавню сором'язливість: «Чого ж ви сміятися прийшли?» - кажу йому - та взяла й насунула аж на самі очі його сиву шапку.
Він підсунув шапку, пригорнув мене, вже оддув був губи, щоб поцілувати, а я, випручивши руку, як дам йому по губах, аж відлясок пішов... Скрикнув він, пустив мене; я мерщій від його у хвіртку та як зарегочуся...
- Бач, яка ти сором'язлива? - промовив він. - Постій же!
- Я й так нікуди не тікаю, - кажу йому з-за хвіртки.
- Ну-ну, постій... я до тебе ще й завтра прийду.
- А я не вийду.
- А я викличу.
- Ні, не викличете.
- Ну, там як буде, а сьогодні - прощай.
Та й пішов. Дивлюся я йому услід... Пішов, похилився... Йде собі тихо, повагом; а я стою, обперлася об тин, проводжу його очима та думаю: «За що, дурна, я його ударила? Може, він розсердився за се на мене! А певне розсердився, бо так швидко не пішов би... Дурна, дурна я! І що він зробив мені таке, що я його ударила? А сам же хороший, як картина, уродливий, як щастя!»
Та й обняв мене смуток. Довго стояла я, видивляючись на опустілу улицю... де-не-де собака перебіжить, москаль перейде та жидівський ґвалт відкілясь здалека доноситься... Захід зовсім поблід, пожовк; стало якось жовто-смутно; з другого боку чорні хмари встають, кидають чорну тінь на землю... Уже почалося де-де світло світитися. Місто все стихало, замирало... тільки чутніше стало, як вода ревла та шуміла на греблі... Озирнулась я назад - аж і в нашій хаті світиться, знялася й тихо побрела до неї.
- Де се ти була, Варко? - пита господиня.
- Там стояла, коло хвіртки, - кажу.
Повечеряли, спати полягали. Чую я - всі сплять, аж хропуть; а мене і сон не бере. Все він перед моїми очима: скривився, насупився... яким був у той час, коли я його ударила.
«Чи не дурна я, чи не скажена? - думаю. - Що він накоїв? Чи половини б мене не стало, якби поцілував?.. Адже ж самій було б любо... а я його ударила!» Аж плач мене бере. Жду того ранку, як Бога; як на те ще й ніч така довга, немов такої довгої ще ніколи зроду не було; у кожній мов годині цілих три ночі злито... «Хоч би півні скоріше кричали - устала б та хліб завдала», - думаю.
Насилу ранку діждала. А ще ж то й день! Після, обід пішла походити на вигін. Стрівають дівчата.
- Чого се ти така стала? - аж скрикнули в один голос.
- Яка?
- Поблідла, пожовкла... очі згасли і немов курчат погубила!
- От, вигадуйте! - одмовляю їм та й повернула додому.
А на умі все одно: коли б побачити хоч здалека, хоч одним оком, хоч мелькома. Йду собі тихо, коли підходжу до двору - гульк! - аж і він виткнувся з краю улиці. Йде, голову високо держе, жупан назад одкинув, і тільки шапка у його на голові маячить, як баня на церкві.
Я мерщій у двір, за хвіртку сховалася та й стою. А він здалека побачив.
- Та не ховайся, не ховайся! - кричить. - Од мого ока ніде не заховаєшся!
Прийшов, поздоровкався, сів на лавці, вийняв насіння, дав і мені. Я стою у дворі - лущу, а він на лавці сидить та собі дзьобає.
- Чого ти у дворі стоїш? Чому не сядеш рядом зо мною?
- Того, щоб не було по-вчорашньому, - кажу йому.
- Ні, сьогодні не буде так, - одказує і пильно дивиться на мене. «Чого він дивиться так на мене, - думаю собі, - невже я йому до сподоби? А певне, що так, бо не прошибав би наскрізь очима, як він прошибає. Та який його погляд - і любий, і страшний: як стрінешся, так і затіпаєшся, як од чого недоброго, од чого злого... А все любий!»
- Ти давно тут служиш? - питає.
- Уже швидко рік буде.
- Як же я тебе нігде не бачив?
- Не знаю.
- А добре тут служити, не сварлива господиня?
- Ні, пошли, Боже, й повік таку.
- Отже я думаю кидати свого хазяїна.
«Так і він служить! - трохи не скрикнула я. - Дивись - наче господарський син, а служить!» Дивно мені.
- Де ж ти у наймах? - питаю.
- Та тут у кравця... Воно б, бач, і нічого, та він п'янствує, а господиня перепродує, та як немає нікого дома, то часом і без хліба цілий день робиш. Ми вже йому з хлопцями казали: «Дай нам п'ять карбованців у місяць, ми на своїх харчах будемо», - не хоче ж. - «Ну хоч од пари плати», - і того не хоче... Покину. Стану у жида або до другого перейду.
- І багато вас у хазяїна?
- Троє нас робить.
- А діла багато?
- Та є. Його мають за першого кравця, то діла багато.
«Он воно як! - подумала я. - Скільки-то нашого брата тепер є! Один у шевця, другий у кравця, той у столяра, а той у другому місці... І всі служать».
- І хазяїн же робить? - питаю його.
