Огненне коло - Багряный Иван Павлович (бесплатные серии книг txt) 📗
Схаменувшись, Петро поклав Романа на землю й сів біля нього, безпорадний, охоплений відчаєм, — але вже іншим відчаєм, таким, що витвережує голову, приводить людину до пам’яти.
Що ж робити? Ах, що ж робити?! Ну, що ж робити, коли товариш останній і єдиний і найвірніший у цій безвихідній трагедії, такий от поламаний, побитий і вмирає?! І нічим не можна врятувати, нічим не можна допомогти.
Роман затих, перестав кричати. Лежав мовчазний, безживний. Лежав нерухомо, лицем угору.
Коли Петро глянув у те лице — побачив, що Роман цілком притомний, очі Романові дивляться на нього спокійно, пильно.
— Поклади мене зручніше, — промовив Роман чітко, хоч і тихо. — Поклади головою на обніжок… Так… Спасибі… А сам… будь спокійний. Все добре.
Лице його було бліде-бліде від упливу крови, покрите шкляним холодним потом, але погляд притомний, розумний.
— Відстебни мою флягу, там є вода, — звелів Роман все тим же тихим голосом.
Петро швидко одстебнув флягу, там дійсно було трохи води.
Ковтнувши з фляги, Роман перевів дух, заплющив очі й так лежав нерухомий. Нарешті зібрався з силами, розплющив очі (Петрові видно було, як він напружувався, розплющаючи очі, ніби так вже йому було тяжко підіймати повіки), розплющив і довго дивився на Петра, водив по ньому очима, зупинився на обличчі й чигав на щось, ніби намагався щось вичитати на тому обличчі, якусь відповідь на якесь своє болюче, ще не висловлене запитання.
Утомився від споглядання й знову закрив очі. Думав щось з мукою. Гірка посмішка зажевріла на безкровних устах, він поворушив ними й ледве чутно промовив:
— От… Ну, от… Знаєш, я думаю… колись люди в Україні… матимуть приказку — «загинув, як під Бродами!..»
Павза.
— Цебто, замість отого… «як сірко в ярмарку». Павза.
— Значить… ні за нюх табаки… Коли Роман говорив, він помежи словами рипів зубами від болю й стогнав.
Петро бачив, що бідолаха говорить зовсім не те, що думає. То його довгий і тоскний погляд, яким він перед тим дивився йому в обличчя, говорив про щось інше.
— Твоя правда, — сказав Роман, вичитавши в погляді свого друга недовіру. — Я мелю… зовсім… не те… — і повернув зручніше голову, а повертаючи, страшно застогнав і ще дужче зблід. Заплющив очі. Піт по його чолі і по щоках стікав і капав з мочки вуха на сіру суху землю, роблячи її мокрою й чорною. Роман розплющив очі і впився ними, замлоїними мукою, в очі Петрові. А тоді промовив, перемагаючи біль і жаский зміст своїх думок:
— Скажи… Скажи мені… Чи ти вірний мій друг? Чи такий, як і я тобі? Скажи?..
— Так… Я вірний твій друг, Романе.
Роман облизав шерхлі, пересмаглі уста та:
— А тепер скажи… Чи ти… Чи ти виконаєш мою волю? Скажи!..
Петрові тьохнуло серце, він зрозумів, чого хоче від нього його приятель, що він говоритиме, про що він проситиме, благатиме, наказуватиме. Але як він на це відповість? Як він на це відповість, коли з усіх клітин його єства підіймається протест. Він цього не зможе! Він ніколи-ніколи цього не зможе! Ах, Боже!..
Петро дивився на патьоки поту на Романовому обличчі, на те, як той піт скапував з мочки вуха на землю, й метався душею, що ж йому сказати, ну. що ж йому сказати?! Нарешті зібрався з духом і промовив якнайбайдужішим голосом:
— Гм… Залежить що… Що?
Роман скривив уста болісно, прикусив губу з досадою, з жалем. Мовляв, що ж ти питаєш, що ж ти час гаєш, коли й так усе ясно, все ж ясно! Але вголос серйозно й спокійно, й терпеливо пояснив, ніби справді Петро не розумів:
— Ми той… Ми ще трохи поговоримо… А потім… той… Потім ти виконаєш мою волю… Ти мене пристрелиш… І рятуйся сам. Чуєш!
Петро мовчить.
— Я прошу тебе!
Боже! Ну що ж Петрові сказати на це таке жалібне прохання, на прохання друга! Він сидів мовчки посірілий, стис щелепи, звів брови. Ніколи в житті він так не думав, так шалено, з такою мукою. І ніколи в житті він не мав такого безвихідного становища. Уста йому, так як і Романові, пересмагли, пошерхли, голос пропав, — він кілька разів пробував заговорити, але голосу не було. Нарешті відкашлянув і прохрипів:
— Е-е… Скажи ж і ти мені… Скажи, Романе, чи ти вірниіі мій друг? Га?
— Так, — тихо прошепотів Роман і заплющив очі, звів брови, вже знаючи до чого йде. — Так. А Петро так само хрипко, як і перше:
— А тепер скажи… чи ти застрілив би мене? Мовчанка. Роман лежав, заплющивши очі й звівши брови та тяжко-претяжко дихаючи. Мовчав довго й нарешті зідхнув:
— Н… н… не знаю.
І з цього «не знаю» видно було, що він ніколи би не застрілив свого друга, навіть, коли б це мав бути акт великого милосердя.
Петро зідхнув з полегшенням. Це до певної міри звільняло його від страшного, хоч і товариського, обов’язку. Дивився на патьоки поту на смертельно блідому. безкровному обличчі й згадував того юнака, з перебитим хребтом, що повз, а потім отак сходив потом, конаючи, та все благав про товариську кулю, як про милосердя; згадав свій відрух зробити товариську прислугу й тепер вслухався в своє нутро, чигаючи на такий самий відрух. Але відрух такий не приходив і прийти не міг. Але як же ж бути?!
— Не знаю, — зідхнув шепотом Роман у напівмаячінні, відповідаючи без сумніву на запитання, чи застрілив би він Петра, свого друга. — Не знаю. — Помовчав. Потім розкрив очі й прошепотів твердо:
— Я тебе не застрілив би, бо… Бо життя мені не поставило такого іспиту… Чуєш? Не поставило!.. Бо ти здоровий… А мене… А мене ти пристрелиш!.. Мусиш! Мусиш!.. — розхвилювався та й забився в нападі пекельного, нестерпного болю. Він стратив свідомість і так страшно рипів зубами, що Петра вкрив холодний піт від душевної муки й від внутрішньої боротьби: боротьби між співчуттям, раптовою готовністю піднести автомат і вчинити акт милосердя, та мін; жахом взяти на свою совість життя товариша, а головне — втратити його навіки зі своєї вини, а тим часом — ану ж вдасться його вирятувати! Може ж!..
Хоч видно було, що товариш конає.
Петро думав, що це вже остання хвилина й що його товариш відходить, що милосердя до нього прийшло само собою. Він нахилився, вдивляючись в передсмертні корчі на обличчі друга… Але милосердя не приходило. Роман знову прийшов до пам’яти і вхопив здоровою рукою за Петрову руку й проговорив швидко, швидко крізь спазму в горлі:
— Ах, Боже! Як це все страшно!..
Помовчав, перемагаючи біль. А потім повів помутнілим поглядом навколо й прошепотів помалу-помалу, розтягуючи слова:
— Так ти… кажеш… снилось тобі… що ти рідну землю їв?
Петро мовчить.
— Ах, Боже, Боже! Як це все страшно!.. Помовчав, переводячи дух. А далі хапливо:
— Але це ще не все… Не все… Чуєш? Це ще не все… — І стиснув руку панічно:— Ще ж нас наші нащадки й прокленуть… (павза) — Де нащадки! Нас прокленуть наші сучасники!.. (павза) — Нас прокленуть ті, що нас посилали… Бо ми… Бо ми не здобули їм волі… (павза, маяття)… Так… Прокленуть… І відмежуються від нас… І скажуть… будуть кричати:
Розпни, розпни їх!.. І мертвих розпни!! (павза) — І власний, рідний кат розпне, а власний наш, хитрий з біса Пилат умиє руки… Отой хитрий наш Пилат… Умиє… Від нас, від тисячів нас і від матерів, що породили нас…
(Павза. Зідхання крізь клекіт у грудях).
— Але нічого. Ми умрем, і Бог нас спитає, хто винен за цюю неповинну кров… І ми скажемо, що ми самі винні… Ми — «хлопці»… Ми — романтики… І Богові збрешемо, захищаючи тих усіх наших… Бо ми солдати… Ми хотіли добра… Та… ми солдати… — останнє прошепотів ледве чутно і, закінчивши, зідхнув так само ледве чутно:— Е-ех-х…
І замовк. Лежав нерухомо. Стиснув міцно Петрову руку й мовчав. Важко дихав. Він мав високу гарячку і його кидало то в жар, то в холод. Час од часу цокотів зубами й говорив щось незрозуміле. А далі затих і лежав спокійно, постогнуючії. Лежав так довго. Нарешті повернув голову й показав Петрові очима кудись у бур’ян, посміхнувся блідо:
— Ось… Я ж казав… Чорт тобі посилає панцерфавста! Візьми!
Дійсно, під обніжком, в густому бур’янці лежав панцерфавст, справний, наладований. Але Петрові було не до панцерфавста, хоч серце йому неприємно стиснулося. Він не був містиком, але з тим проклятим панцерфавстом справді було таки щось від містики. Одвернувся. Гарячкове перебирав у голові, як би і чим би ж допомогти Романові. Аніякої лікарської допомоги бути не може. Аніяких медикаментів у нього самого. Та й що ж тут медикаменти й які медикаменти тут допоможуть, хіба ціянкалій (посміхнувся гірко). Ще б могли врятувати хірурги, якби вони були, або якби ворог був милосердний до скалічених, та й то якби хопилися зразу. А так… Ворог — то є немилосердний ворог, та й піхто в нього не стане просити ані пощади, ані милости. Що ж до медикаментів — то пізно. Тепер пізно.
